Господарський кодекс

у системі правового регулювання

економіки України

(Передмова до коментарю)

16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Господарський кодекс України, підготовлений відповідно до затвердженої нею у 1992 році Концепції судово-правової реформи. При розробці та прийнятті Господарського кодексу враховувалася необхідність взаємодії в системі правового регулювання господарської діяльності публічно-правових і приватноправових засад, забезпечення поєднання державного регулювання економіки та ринкової саморегуляції, встановлення більш стабільних і прозорих «правил гри» в економіці.

Як зазначено у преамбулі Господарського кодексу, він встановлює, згідно з Конституцією України, правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. Господарський кодекс має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі - підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, затвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Предмет Господарського кодексу визначено у його першій статті — регулювання господарських відносин, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами й іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Мета науково-практичного коментарю - сприяння з'ясуванню змісту норм Господарського кодексу, тобто правильному тлумаченню як необхідному елементу процесу їх реалізації на практиці. Для досягнення цієї мети у коментарі використовуються відомі теорії права, види і прийоми тлумачення норм.

При тлумаченні окремих норм необхідно також ураховувати деякі моменти, що стосуються історії прийняття Господарського кодексу в цілому.

Проект Кодексу готувався у 1992-1995 pp. відповідно до прийнятої Верховною Радою України у 1992 році Концепції судово-правової реформи та заснованих на ній розпоряджень Кабінету Міністрів України. Концепцією була врахована європейська традиція роздільної кодификації цивільного та господарського (торгового, комерційного) законодавства. Початок роздільної кодификації було покладено Францією в першому десятилітті XIX ст. у період правління Наполеона Бонапарта, який брав особисту участь у підготовці Комерційного і Цивільного кодексів. Надалі цей досвід набув застосування в Німеччині, Бельгії, Австрії, Польщі, Японії, Бразилії та у багатьох інших країнах (у тому числі в останні роки в Чехії, Словаччині, Естонії, Латвії - країнах, прийнятих до ЄС). В Україні досвід було сприйнято не механічно - структуру і зміст Господарського кодексу було побудовано з урахуванням реалій сучасної змішаної економіки, у регулюванні якої органічно сполучаються публічно-правові та приватно-правові начала, іншими словами, державне регулювання і ринкова саморегуляція.

У березні 1996 року проект Господарського кодексу було внесено на розгляд Верховної

Ради України. Поки він там вивчався, наприкінці 1996 року було підготовлено і внесено до Верховної Ради проект Цивільного кодексу, в якому дублювалося чимало положень Господарського кодексу, що стосуються господарської діяльності. Внесення такого проекту призвело до затримки розгляду проекту Господарського кодексу, що не сприяло вирішенню актуальних проблем наведення порядку в народному господарстві, якого воно в той час гостро потребувало. Указом Президента України «Про Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки» від 17 вересня 1996 р. [ ] з метою подальшого удосконалення правової бази боротьби зі злочинністю та діяльності відповідних органів було звернено увагу на необхідність прискорення доопрацювання Господарського і Цивільного кодексів України. Незважаючи на це, а також на відповідні пропозиції науково-експертного відділу Верховної Ради від 15 травня 1997 p., усе-таки не було вжито заходів щодо виключення з Цивільного кодексу дублюючих норм. У результаті Верховна Рада другого скликання так і не змогла прийняти ні Господарський, ні Цивільний кодекси.

Однією з головних перепон було положення статті 1 проекту Цивільного кодексу про те, що до його предмета входять відносини, які складаються у сфері підприємництва (див.: Проект Цивільного кодексу // Українське право.— 1996.—№ 2.— С. 32). Таке трактування предмета й обумовлювало дублювання в Цивільному кодексі деяких положень Господарського кодексу, предметом якого було визначено організацію та здійснення господарської, у тому числі підприємницької, діяльності.

Після тривалих дискусій, тільки 29 листопада 2001 p., Верховна Рада прийняла обидва кодекси. Господарський кодекс прийнято кваліфікованою більшістю у 317 голосів. При цьому згадування про підприємництво зі статті 1 Цивільного кодексу вилучено. Апарату Верховної Ради було доручено здійснити техніко-юридичне редагування кодексів, щоб більшою мірою узгодити тексти. Для такого узгодження досить було б виключити ряд дублюючих статей з дуже громіздкого Цивільного кодексу. Проте багато статей, які стосуються підприємницької діяльності, залишилися в ньому і після редагування. Це стало однією з головних причин того, що Президент України повернув кодекси на доопрацювання, вказавши на необхідність доузгодження текстів.

Верховна Рада погодилася із зауваженнями Президента і 16 січня 2003 р. прийняла кодекси вдруге. При цьому було враховано засновану на зауваженнях Президента пропозицію Робочої групи і Комітету з правової політики про вилучення з тексту Цивільного кодексу ряду дублюючих норм, які стосуються господарської діяльності. Проте, на жаль, і цього разу в Цивільному кодексі збереглися деякі норми господарського законодавства, що дублюють положення Господарського кодексу.

Залишився, наприклад, розділ «Підприємницькі товариства», що включає ряд статей про акціонерні товариства, хоча статус господарчих товариств у Європі, до зближення із законодавством якої ми прагнемо, визначається Господарським правом ЄС і комерційними кодексами держав - членів ЄС, а статус сучасних акціонерних товариств більш доречно відносити до публічного, а не до приватного права, на концепції якого заснований Цивільний кодекс України, і Верховною Радою вже розглядається проект спеціального Закону «Про акціонерні товариства». Залишилася в Цивільному кодексі глава про комерційну концесію (франчай-зинг), сама назва якої свідчить про її приналежність до господарського (підприємницького) права. Сумнівна і необхідність включення до Цивільного кодексу параграфа про лізинг у главі про найм, тому що цей інститут запозичено нами як форму інвестицій в економіку. До господарського законодавства відносяться й норми про факторинг та деякі інші.

Таким чином, окремі норми господарського законодавства містяться не тільки в Господарському, а й у Цивільному кодексі, що необхідно буде враховувати при веденні правової роботи в народному господарстві та при розгляді господарських спорів.

Якоюсь мірою це, ймовірно, обумовлено тим, що при розгляді зауважень Президента ряд народних депутатів висловили думку, що таке дублювання не страшне. Аби не було протиріч. Зазначалося також, що якщо у процесі широкого ознайомлення з текстами кодексів після їх опублікування будуть виявлені якісь неузгодженості, то можна буде підготувати необхідні виправлення до обох кодексів і внести їх до 1 січня 2004 р. Максимальну узгодженість можна забезпечити і шляхом тлумачення норм.

У будь-якому разі, вирішуючи питання про те, чи застосовувати в тій чи іншій конкретній ситуації норму Господарського чи Цивільного кодексів, слід виходити з фундаментального загальноправового принципу пріоритету спеціального закону перед законом загальним - Іех зресіаііз дего§аі §епега1і. Отже, якщо має місце така ситуація, коли є якесь розходження в регулюванні конкретних господарських відносин, з одного боку, нормою Господарського кодексу, з Іншого - нормою Цивільного кодексу, то треба застосовувати норму закону спеціального, тобто Господарського кодексу. Якщо ж у Господарському кодексі немає спеціальної норми, яку можна застосувати в даній конкретній ситуації, то можна звернутися до норми загального характеру, що міститься в іншому законі й охоплює велике коло подібного роду відносин, чи застосувати принцип аналогії закону. Зрозуміло, вирішувати питання про застосування тієї чи іншої норми повинен відповідний фахівець, а в разі суперечки - суддя, керуючись давно обґрунтованими в теорії права (у тому числі й у сучасних підручниках з теорії права) загальними правилами подолання колізії норм, якщо така колізія виявляється у процесі правозастосування.

Цими ж правилами, природно, треба буде керуватися і при виявленні у процесі застосування Господарського кодексу невідповідності його нормам положень раніше прийнятих законів та інших нормативно-правових актів. У такому разі відповідно до фундаментального загальноправового принципу „закон наступний скасовує дію попереднього” (Іех розіегіогі с!его§аі ргіогі) слід буде застосовувати норми Господарського кодексу.

Для розвитку окремих положень Господарського кодексу передбачається видати закони, які більш докладно регулюватимуть ту чи іншу сферу господарювання. Але відсутність таких законів не перешкоджає застосуванню Господарського кодексу в наявному його змісті.

Перехідними положеннями Господарського кодексу (розділ IX) передбачено подання Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради переліку законодавчих актів, які слід визнати такими, що втратили силу, і переліку актів, до яких необхідно внести зміни.

Кабінет Міністрів має також затвердити нормативно-правові акти, передбачені Кодексом. Затримка у виконанні Кабінетом Міністрів названих доручень може певною мірою ускладнити і знизити ефект реалізації окремих нових норм Господарського кодексу, але не є перешкодою для введення Кодексу в дію. Тим більше, що в самому тексті заключних положень уже визначено, що з набранням Кодексом чинності втрачають силу закони «Про підприємництво», «Про підприємство», тобто основні акти, які регламентували господарські відносини до введення Кодексу. У зв'язку з прийняттям Господарського і Цивільного кодексів втрачає також силу Цивільний кодекс УРСР.

Мета кодификації господарського законодавства в техніко-юридичному плані - систематизація, компактизація, взаємоув'язка різних інститутів, забезпечення їх подальшої взаємодії (як між собою, так і з інститутами інших галузей законодавства) і тим самим зміцнення порядку в народному господарстві. Господарський кодекс увібрав у себе Закони «Про підприємство», «Про підприємництво» та деякі інші, для того щоб виконувати функції стрижневого акта, навколо якого будувався б увесь подальший процес удосконалення законодавства як у техніко-юридичному, так і в змістовому плані.

ЕкономІко-правова мета кодификації господарського законодавства - забезпечення відповідно до позицій більшості партій і блоків такого змісту стрижневого акта, який сприяв би

поєднанню державного регулювання економіки з її ринковою саморегуляцією, не допускаючи при цьому зарегулювання, з одного боку, і безмежної ринкової стихії — з іншого. На такому поєднанні заснована сучасна «трьохрівнева» змішана економіка. У юридичному плані це означає забезпечення сполучення у правовому регулюванні господарської діяльності приватно-правових і публічно-правових начал, що повинно, з одного боку, забезпечувати достатній простір для розвитку підприємницької ініціативи і зацікавленості, з іншого — соціальну орієнтацію економіки.

Зрозуміло, правове регулювання господарської діяльності не вичерпується Господарським кодексом. Але він, як уже зазначалось, покликаний виконувати функцію системоутворюючого й орієнтуючого стрижня, що поступово вдосконалюватиметься і «обростатиме» новими нормативно-правовими актами.

Під час обговорення проекту Господарського кодексу у пресі він оцінювався як лоція в ринковому океані для суб'єктів господарювання, як орієнтир в організації та здійсненні господарської діяльності на території України. Користуючись цим орієнтиром, суб'єкти господарювання можуть широко виявляти ділову ініціативу. Кодекс забезпечує достатній простір для договірного розсуду сторін, забезпечуючи захист як публічних, так і приватних інтересів учасників господарського обороту, господарської самостійності підприємств, їх прав.

У процесі розгляду Господарського кодексу в робочих органах Верховної Ради України виникали дискусії щодо окремих питань. Уявляється, що інформація про ці дискусії може бути корисна для тлумачення окремих положень Кодексу.

Дискусійним, як це не дивно, виявилося питання про доцільність закріплення в Кодексі, відповідно до Конституції, різноманіття форм суб'єктів господарювання. Важливість цієї проблеми обумовлена тим, що визначення статусу суб'єктів господарювання - центральне питання як нашого Господарського кодексу, так і комерційних кодексів багатьох інших країн, у тому числі країн - членів ЄС і кандидатів у члени ЄС. Деякі юристи пропонували розглядати підприємство тільки як об'єкт власності, майна, а не суб'єкт господарської діяльності, вважаючи, що єдиним суб'єктом мають бути господарчі товариства. При цьому пропонувалося виходити з того, що акціонерні товариства можуть бути лише відкритими.

Ця позиція не зустріла підтримки Верховної Ради. Господарський кодекс закріпив принципові положення щодо статусу суб'єктів господарювання, які найбільш поширені на практиці, та перспективних їх форм. При цьому відповідно до пункту першого частини другої статті 55 ГК, можуть функціонувати різні господарські організації — юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку. Відповідно до частини першої статті 63 ГК мають функціонувати також такі види підприємств, передбачені законом, які прямо в Кодексі не згадані. Аналогічно вирішено питання з формами структурних підрозділів (ч. 4 ст. 64) і об'єднань підприємств (ст. 127). Що стосується акціонерних товариств, то було визнано право на функціонування як відкритих, так і закритих акціонерних товариств. Така позиція зустріла підтримку багатьох практикуючих юристів.

Таким чином, щодо вибору форми суб'єкта господарювання Кодекс забезпечує широкий простір для ініціативи засновників.

У зв'язку з прагненням деяких юристів замінити різноманіття форм суб'єктів господарювання однією формою господарчого товариства заперечувалася необхідність визнання і визначення в Кодексі таких прав, як право господарського відання і право оперативного управління. За результатами дискусії названі права були в Кодексі закріплені (ст. 136, 137). Закріплено також право оперативного використання майна (ст. 138).

Господарський кодекс розглядався у Верховній Раді майже сім років. З одного боку, це дозволило детально обговорити як концепцію Кодексу, так і конкретні норми, що містяться в ньому. Але з іншого — ряд розділів проекту за цей час трансформувався в окремі закони, що

збіднило зміст Кодексу, призвело до скорочення кількості норм з 558 до 418 і тим самим трохи зменшило його значення як кодифікаційного акта. Деякі глави були ущільнені до обсягу однієї статті. Тепер же доведеться адаптувати чинні чи приймати нові закони з метою розвитку змісту «стислих» статей. Коментар якоюсь мірою може сприяти вирішенню цієї задачі.

Особливий жаль викликає «стислість», що містилася у проекті Господарського (Комерційного) кодексу України, внесеному до Верховної Ради в березні 1996 року. Замість розділу 3 «Основи оподаткування (податки в системі державного регулювання і стимулювання господарської діяльності)», який містив десять змістовних статей, залишилась стаття 17 ГК, яка встановлює, що система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються винятково законами України і деякими загальними принципами оподаткування. При цьому перед словом «законами» «зникло» слово «спеціальними», що було у проекті Господарського кодексу. Ідея формулювання проекту полягала в тому, що податки можуть встановлюватися не просто законами, тобто шляхом включення тієї чи іншої статті про податки чи збори у будь-який закон, а саме законом про податок чи збір. Це доцільно зробити, щоб податки і збори не «протаскувалися» непомітно в тексті законів, присвячених різним питанням.

Розділ був стиснутий до розміру статті у зв'язку з тим, що на розгляд Верховної Ради надійшов проект Податкового кодексу, в якому система оподаткування регламентувалася більш детально. У результаті, на жаль, станом на січень 2003 року виявилося, що ще немає Податкового кодексу і вже немає розділу про оподаткування в Господарському кодексі. А тим часом одна із статей цього розділу (ст. 23) ще тоді передбачала те саме обмеження розміру податку на додану вартість, що було прийнято Верховною Радою 19 червня 2003 р. - через 7 років! Були там й інші важливі положення, реалізація яких із 1996 року могла б дати позитивний ефект.

За час розгляду проекту Господарського кодексу у Верховній Раді було прийнято закони про бухгалтерський облік, про програмування і прогнозування й у зв'язку з цим відповідні розділи проекту ГК — другий та сьомий — також трансформувалися у статті (див. ст. 11, 19).

Не можна не відзначити, що розгляд у Верховній Раді проекту Господарського кодексу сприяв розвитку досліджень правового регулювання господарської діяльності, у тому числі й визначенню місця та ролі Господарського кодексу в загальній системі правового забезпечення економіки всіма галузями законодавства. Цей розгляд сприяв також розвитку господарського процесуального законодавства, становленню системи господарських судів.

На жаль, дискусія не завжди носила конструктивний характер. Це призводило до того, що увага від удосконалення конкретних норм відволікалася на загальні міркування, що не сприяло підвищенню якості регулювання.

Проте, незважаючи на недоліки Господарського кодексу, обумовлені, зокрема, і не завжди конструктивним характером дискусії, він може відігравати роль стрижневого законодавчого акта в системі правового регулювання господарської діяльності.

Прийняття Господарського кодексу є важливим кроком (і необхідною передумовою) до зближення нашого господарського законодавства з господарським правом ЄС. Таке зближення - прояв загальносвітової тенденції до зближення систем правового регулювання господарської діяльності. По-перше, зближенню сприяє роздільна кодификація господарського і цивільного права, що полегшує зіставлення з цивільними та комерційними кодексами, які діють у більшості європейських країн. По-друге, структура Господарського кодексу України близька до структури вже інкорпорованого «загальносоюзного» господарського права ЄС. Основні підгалузі господарського права ЄС такі: конкурентне право; право товариств (компаній); публічне замовлення (постачання, будівництво); захист відомостей (захист інформа-

ції, комерційна таємниця); правова охорона промислової власності; право інформаційної діяльності; захист споживача (регламентація цін, якості тощо); енергетичне право.

На сьогодні найбільш близькі за змістом норми антимонопольно-конкурентного законодавства України та ЄС. Багато спільного в законодавстві про підприємства, акціонерні товариства. Щоправда, останнім в європейському законодавстві приділено більше уваги, ніж у нас. Наприклад, акціонерний закон ФРН, прийнятий у 1965 році на додаток до Торгового кодексу 1897 року, нараховує понад 400 статей, тобто стільки, скільки весь наш Господарський кодекс. Багато спільного в законодавстві про банкрутство, про енергозабезпечення тощо. Але Господарський кодекс - це тільки перший крок. Робота попереду велика. Але і час ще є.

□ □ □

ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Закон України від 16 січня 2003 року № 436-IV

(Відомості Верховної Ради, 2003, № 78, № 19-20, №21-22, ст. 144)

Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Розділ І ОСНОВНІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Гл а в а 1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Предмет регулювання

Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

1. Перша стаття Господарського кодексу України (ГК) дає відповідь на запитання: що самерегулюють усі його нормативні положення? У ній у досить лаконічній формі визначено предмет регулювання — певну сферу; життєвих, матеріальних відносин у суспільстві, яка потребуєзаконодавчого врегулювання. Йдеться про сферу, яка здавна виокремилася, викристалізувалася як сфера господарювання, господарських відносин. За всіма мовними і смисловими тлумаченнями слово «господарювати» означає, перш за все «займатися господарською діяльністю, вести господарство, керувати ним за власним розсудом».

Якщо у преамбулі Кодексу йдеться про загальну мету та/про головну спрямованість цього кодифікованого законодавчого акта на утвердження суспільного господарського порядку, то стаття 1 визначає більш конкретні його завдання. Цим створюється можливість для більш чіткого усвідомлення змісту всіх подальших положень Кодексу про цілі, умови і форми господарювання.

2. У першу чергу дана стаття містить посилання на те, що Кодекс визначає основні засадигосподарювання в Україні. Саме основним засадам господарювання і присвячені глави і статті розділу І Кодексу. В них дано визначення ключових понять, що застосовуються у господарському законодавстві, викладено загальні принципи та нормативно-правові основи господарювання. Окремі глави, що складають цей розділ, присвячені основним напрямам та формам участі держави і місцевого самоврядування у господарюванні, основам антимонопольно-конкурентного регулювання, засадам комерційної (підприємницької) та некомерційної господарської діяльності. Більш детально всі ці питання викладаються у коментарях до відповідних статей.

3. У статті також визначена спрямованість Кодексу на регулювання господарських відносин, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності. Дане положення потребує деяких пояснень. Господарська діяльність за своєю сутністю є поєднанням майнових і організаційних елементів: для того щоб виробити та реалізувати продукцію, виконати роботу або надати певну господарську послугу саме «господар» (підприємець чи інший суб'єкт) на свій розсуд організує використання необхідного для цього майна. Однак організаційний аспект господарської діяльності має не тільки свій внутрішній, а й зовнішній прояв. Будь-яке господарство (підприємство) у ринкових умовах не діє у повній самотності, ізольовано. Тому воно перебуває в численних зв'язках, у тому числі організаційного характеру, з іншими господарствами та державними і недержавними органами. Наприклад, самостійне підприємство може на добровільних засадах входити до складу такої структури, як господарське об'єднання. Тут воно і може відчувати певний організаційний вплив з боку зазначеної структури. Такого роду вплив відчуває також підприємство, перебуваючи в стосунках і з державними органами, які мають визначену господарську компетенцію. Саме у цих та подібних випадках і здійснюється певна організація господарської діяльності, головне призначення якої полягає у створенні необхідних умов для здійснення цієї діяльності. Таким чином, господарські відносини за своєю природою є організаційно-майновими відносинами.

Стаття 2. Учасники відносин у сфері господарювання

1. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

1. Головне значення цієї статті полягає в тому, що в ній вперше у господарському законодавстві окреслене коло учасників відносин у сфері господарювання. Справа в тому, що всіперелічені у цій статті «учасники» поодинці згадувалися в тих чи інших господарсько-правових актах і відігравали корисну роль у різних правовідносинах. Однак лише під час кодифікаційних робіт з'явилася можливість узагальнити таку участь і дати перелік її представників. Цей перелік допомагає більш чіткому визначенню понять «господарські відносини»і «господарські правовідносини». Таким чином і виникло узагальнююче поняття «учасниквідносин у сфері господарювання». Можна сподіватися, що воно не стане зайвим як у самому господарському законодавстві, так і в практиці його застосування.

Узагальнення, про яке йшлося вище, не позбавляє юридичної специфіки кожного різновиду учасників відносин у сфері господарювання. У цьому можна переконатися при вивченні подальших текстів Кодексу та коментарів до них. Наприклад, тільки питанням правового статусу суб'єкта господарювання (а це провідний учасник відносин у сфері господарювання) присвячено майже 80 статей Кодексу (див.: Розділ II «Суб'єкти господарювання»). Тут важливо врахувати й той факт, що поняття «суб'єкт господарювання» отримало закріплення у Конституції України (ч. 4 ст. 13). Чимало статей у Кодексі присвячено й визначенню правового статусу інших учасників відносин у сфері господарювання.

За логікою законодавця, суб'єкт господарювання як учасник відносин у сфері господарювання має особливий правовий статус тому, що він безпосередньо здійснює господарську діяльність. Усім іншим учасникам така ознака не притаманна, хоча їх дії мають той чи інший конкретний зв'язок саме з цією діяльністю. Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не визнаються суб'єктами господарювання (ч. 1 ст. 8 Кодексу). Однак вони можуть впливати на здійснення господарської діяльності, якщо наділені відповідною господарською компетенцією.

2. При коментуванні даної статті деяких пояснень потребує поняття «споживачі». Кодексне дає визначення цього поняття. Тому слід скористатися тим визначенням, яке міститься віншому акті господарського законодавства, а саме у Законі України «Про природні монополії» [419]. Стаття 1 цього Закону визначає споживача товарів як фізичну або юридичну особу,що придбаває товар. Виходячи з цього стає зрозумілим, що Кодекс, назвавши споживачів

учасниками відносин у сфері господарювання, має на увазі юридичних осіб - організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, чи є вони господарюючими, а чи негосподарюючими суб'єктами (споживачі енергії, природного газу тощо). Відповідно до цього не є учасниками відносин у сфері господарювання споживачі - фізичні особи, права яких визначені окремим законодавством (див., наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» [286]).

3. Закінчуючи коментування даної статті, слід звернути увагу на деякі юридичні тонкощі розуміння поняття «учасники відносин у сфері господарювання». По-перше, це поняття, як узальнююче, вказує на певну різноманітність таких учасників, що обумовлює особливості правового статусу кожного з них. Головний критерій, за яким визначаються ці особливості, має економічний характер — це наближеність того чи іншого учасника до здійснення безпосередньої господарської діяльності. По-друге, якщо ці учасники вступають у господарські правовідносини, то вони набувають суто юридичну якість - стають суб'єктами цих правовідносин.

Стаття 3. Господарська діяльність та господарські відносини

1. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктівгосподарювання у сфері суспільного виробництва,

спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що маютьцінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без метиодержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтриманнянеобхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участіабо без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльностінегосподарюючих суб'єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

1. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

1. Дана стаття конкретизує положення статті 1 щодо визначення предмета регулювання Кодексу. Хоча весь зміст статті, по суті, присвячений визначенням тих чи інших понять, проте існує потреба більш докладних пояснень.

Визначення поняття «господарська діяльність» має ключове значення для всього масиву господарського законодавства. Більше того, воно використовується і в інших галузях законодавства (наприклад, у податковому і кримінальному). Ця обставина вимагає максимально чіткого підходу до формулювання цього поняття. Проте чинне господарське законодавство до останнього часу містило декілька визначень поняття господарської діяльності (див., наприклад: закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) [293], «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст. 1, п. 1.32) [78], «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (ст. 1) [318]. Однак за своїм змістом ці визначення суттєво різнилися, що негативно позначалося на розв'язанні конкретних господарських питань. Зрозуміло, що із введенням в дію Кодексу з'явиться базове визначення поняття господарської діяльності, що зумовить необхідність перегляду тих визначень, які були дані раніше в окремих законодавчих актах.

З'ясовуючи поняття господарської діяльності, що наведено у частині 1 статті 3 Кодексу,

необхідно зробити деякі попередні застереження. Так, поняття «господарська діяльність», якщо відволіктися від даного у Кодексі визначення, само по собі має досить широке значення, а тому застосовується в багатьох випадках. Так, можна говорити, наприклад, про побутову, домашню господарську діяльність. В одних випадках господарська діяльність стає основною, систематичною, професійною, а в інших — додатковою, допоміжною, побіжною. Тому й різним може бути правовий режим відносно того чи іншого різновиду господарської діяльності.

Критеріями відмежування одного різновиду господарської діяльності від іншого можуть бути: сфера, галузь, у яких здійснюється ця діяльність (наприклад сфера суспільного виробництва, соціальна, культурна та інші сфери); мета діяльності (одержання прибутку або без його одержання); суб'єкт діяльності (спеціальний суб'єкт - суб'єкт суто господарської діяльності або інший суб'єкт, для якого ця діяльність є допоміжною); обсяг саме господарської діяльності у більш широкій за змістом діяльності того чи іншого суб'єкта (основний або допоміжний).

Наведемо ще одне важливе застереження. Господарська діяльність здійснюється у загальній економічній сфері, а тому має суто економічні властивості. Останні неможливі без вартісної оцінки і взаємооцінки, еквівалентності обміну, відповідних обчислень і розрахунків. Це стосується як комерційної, так і некомерційної господарської діяльності. Отже, така ознака результатів господарської діяльності, як «цінова визначеність», присутня в абсолютній більшості випадків (у ринковій економіці - переважно за угодою сторін), хоча у некомерцій-ній господарській діяльності можливе безкоштовне надання її результатів.

З огляду на викладене вище, назвемо найважливіші ознаки основної господарської діяльності, що регулюється нормами Кодексу: а) вона здійснюється у сфері суспільного виробництва (і ніяк не у сфері особистого споживання); б) перебуваючи у сфері суспільного виробництва, яке, у свою чергу, базується на ринкових засадах, ця діяльність спрямована на задоволення приватних інтересів суб'єктів господарювання за умови дотримання ними певних публічних інтересів (іншими словами, у господарській діяльності об'єктивно поєднані приватні і публічні інтереси); в) вона перш за все пов'язана з тією стороною суспільного виробництва, у якій здійснюється господарське використання майна; г) вона є діяльністю, що організує виробництво та використання майна; д) результати діяльності мають вартісний характер.

2. Стаття визначає й певні різновиди господарської діяльності. Встановлюється, що вона здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів як з метою одержання прибутку (це є комерційна, підприємницька діяльність), так і без одержання прибутку (це є некомерційна господарська діяльність). Таким чином, мета (одержання прибутку або без його одержання) тут стає головним критерієм поділу цієї діяльності на види. Існують і додаткові критерії цього поділу, про що можна дізнатися у подальшому тексті Кодексу (див. гл. 4 «Господарська комерційна діяльність (підприємництво)» та главу 5 «Некомерційна господарська діяльність»).

При цьому не слід вважати, що основний критерій поділу господарської діяльності на комерційну і некомерційну — присутність або відсутність мети одержання прибутку - має абсолютний характер. Якщо така мета є, то є й конкретний результат її досягнення, але він може бути повним, частковим або зовсім відсутнім. Тому є необхідність у наближенні цього критерію до реального життя.

При вирішенні цього питання на допомогу приходить одне з положень Системи національних рахунків (СНР), прийнятої у 1993 році Комісією Європейських співтовариств, Міжнародним валютним фондом, Організацією економічного співробітництва та розвитку, Організацією Об'єднаних Націй та Світовим банком [461]. У відповідності з СНР між комерційними і некомерційними видами діяльності проводяться такі розмежування: комерційна діяльність включає виробництво продукції або надання послуг на ринку за такою ціною, яка покриває більше половини витрат виробництва; некомерційна діяльність охоплює виробництво продукції або надання послуг, безкоштовних або за цінами, що покривають половину чи менше половини витрат виробництва.

Побіжно слід зазначити, що Кодекс містить окремі положення й про «неприбуткову» або «некомерційну (неприбуткову)» діяльність. Йдеться, наприклад, про діяльність благодійних

(ст. 131) та військових організацій (ст. 414). У цих організаціях господарська діяльність має підпорядкований, допоміжний характер.

3. Частина 3 коментованої статті має суто роз'яснювальне значення, оскільки спрямованана запобігання непорозумінням, які зустрічаються на практиці при визначенні меж господарської діяльності. Під нею нерідко помилково розуміють просте задоволення потреб організації (наприклад, освітянського, оздоровчого або культурного призначення), яка дбає про ремонт або інше облаштування свого приміщення. Оскільки така організація своїми діямибезпосередньо не створює результат господарської діяльності (не виготовляє та не реалізуєпродукцію, не виконує роботу чи не надає послуги вартісного характеру), то вона й не можебути суб'єктом цієї діяльності. З іншого боку, господарче забезпечення діяльності організації у багатьох випадках потребує від неї юридичного оформлення стосунків зі стороною, якавиконує відповідні роботи чи надає послуги (наприклад, укладення договору на виконанняремонтних робіт). Бажано, щоб ці стосунки здійснювалися у відповідності з нормами господарського законодавства.

4. Ознаки господарської діяльності, які були розглянуті вище, з тими чи іншими особливостями є наявними у будь-який сфері господарських відносин. Частина 4 даної статті встановлює, що ця діяльність здійснюється у господарсько-виробничих, організаційно-виробничих та внутрішньо-господарських відносинах. Щодо особливостей цих сфер, то вони розглядаються у наступних пунктах статті.

5. Господарсько-виробничі відносини, що складаються при безпосередньому здійсненнігосподарської діяльності з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, звичайно набувають форму господарських зобов'язань (господарських договорів). Зміст господарських зобов'язань визначається не тільки угодою їх учасників, а й іншими актами, наоснові яких вони укладаються (наприклад, при наданні державних замовлень). Майновийелемент у відносинах даного різновиду проявляється у передачі або в русі певного майна.Частіше за все такі майнові відносини супроводжуються й організаційними відносинами.

Сам термін «господарсько-виробничі відносини» вказує на максимальну наближеність цих відносин до виробничої діяльності суб'єктів господарювання. Він замінює той термін, який вживався у минулому, - «оперативно-господарські відносини». У «доринкових» умовах головні майново-організаційні питання вирішувалися «згори», а підприємства мусили оперативно виконувати такі рішення. Тепер центр тяжіння повнокровної господарської діяльності переміщується саме туди, де він первісно і мав бути, - безпосередньо на підприємства та інші суб'єкти господарювання.

6. Організаційно-господарські відносини виникають, як правило, у сфері господарськогоуправління. Підстави їх виникнення вельми різноманітні - це, наприклад, акти державних органів (зокрема владні приписи виробничо-господарським суб'єктам від антимонопольногооргану, органу ціноутворювання, органу стандартизації та ін.), договори між центральнимиорганами державної влади, органами місцевого самоврядування та підприємствами (об'єднаннями підприємств), договори про утворення об'єднань, фінансово-промислових груп абохолдингів підприємств, статутні документи складних виробничо-господарських структур, уяких створюються субординаційні господарські ланки.

Деякі «вертикальні» господарські відносини мають складну, багатошарову структуру. Це стосується, наприклад, відносин між органами податкової служби і суб'єктами господарювання.

Оподаткування має, безумовно, бюджетно-фінансовий аспект. Це означає, що на всіх суб'єктів господарювання накладається конституційний обов'язок зі сплати податків. Акти органів податкової служби, спрямовані на захист публічних інтересів, встановлюють правовідносини цих суб'єктів з державою. Звідси і відповідальність суб'єктів господарювання перед державою за податкові правопорушення. Однак важливо враховувати, що компетенція органів податкової служби значно ширше від того, щоб видавати лише владні вказівки. Виникають і такі відносини, які породжують для кожного з їх учасників як права, так і обов'язки. Прикладом цього можуть слугувати відносини, пов'язані з умовами і порядком повернення раніше сплаченого податку на додану вартість, з правом вибору громадянином-підприємцем певного виду оподаткування (пропорційно доходу або фіксованою сумою за патентом), виникненням «податкової застави» тощо. Тут є необхідним поєднання приватно-

го і публічного інтересів. Тому в цих випадках йдеться саме про організаційно-господарські відносини.

7. Внутрішньогосподарські відносини — це той різновид господарських відносин, які виникають безпосередньо у внутрішній виробничій сфері підприємств та інших господарських організацій. їх суб'єктами стають саме внутрішні підрозділи підприємств (цехи, виробництва тощо). Вони вступають у відносини між собою, а також із господарюючим суб'єктом у цілому, до складу якого вони входять. Права та обов'язки учасників внутрішньогосподарських відносин, як правило, визначаються локальними нормативними актами суб'єктів господарювання. Не виключається також можливість укладення внутрішньогосподарських договорів.

Стаття 4. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин

1. Не є предметом регулювання цього Кодексу:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини, щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

трудові відносини;

фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

2. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

3. До господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства України, застосовуються правилацього Кодексу.

1. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин, яке встановлюється коментованою статтею, має суттєве значення для правильного застосування відповідних положень як цього Кодексу, так і інших нормативно-правових актів. Наявність даної статті дозволяє більш чітко окреслити предмет регулювання, визначений у статті 1 Кодексу, шляхом вказівки на види відносин, до яких не застосовуються положення цього Кодексу. Необхідність такої вказівки виникає у зв'язку з тим, що деякі види відносин мають схожі ознаки з господарськими відносинами, що іноді ускладнює визначення їх предметної належності.

Першу групу таких відносин становлять майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються цивільним законодавством, насамперед Цивільним кодексом України. Враховуючи, що всі види господарських відносин, зазначені у статті 3 цього Кодексу, мають характер переважно майнових чи пов'язаних з ними організаційних відносин, а предметом регулювання Цивільного кодексу України (ЦК) визначено майнові та особисті немайнові відносини (цивільні відносини), виникає потреба розмежувати у цій частині предмети регулювання двох кодексів.

Виходячи з того, що предметом регулювання Господарського кодексу є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (тобто господарські відносини), принциповим для розмежування господарських та цивільних відносин стають сфера відносин та склад суб'єктів відносин. Враховуючи це, не є предметом регулювання Господарського кодексу майнові та інші відносини, що складаються між негосподарюючими суб'єктами. Так само не є предметом регулювання цього Ко-

дексу відносини, що складаються між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - громадянами.

Проте майнові відносини суб'єктів господарювання з юридичними особами (у тому числі тими, що не є суб'єктами господарювання) підпадають під дію даного Кодексу (див., наприклад, ст. 175 ГК ). Отже, перевезення вантажів, забезпечення енергопостачання установам органів влади тощо регулюються господарським законодавством, а перевезення пасажирів та багажу чи енергопостачання громадян-споживачів — цивільним законодавством.

Практичне розрізнення господарських і цивільних відносин також дістає вияв у підпорядкуванні їхрізній судовій юрисдикції. Так, відповідно до статей 1 та 22 Закону «Про судоустрій України» [460] справи, що виникають із господарських правовідносин, розглядаються в порядку господарського судочинства, а цивільних — у порядку цивільного судочинства.

Другу групу відносин, які не є предметом регулювання цього Кодексу, складають земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря. Особливість цієї групи відносин полягає в тому, що вони стосуються природних ресурсів, які згідно зі статтею 13 Конституції України є об'єктами права власності Українського народу і тому передбачають особливий режим правового регулювання. Основоположним законодавчим актом щодо цієї групи відносин є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [364], на основі якого у системі національного законодавства сформовано спеціальні сфери та самостійні галузі законодавства.

Так, земельні відносини регулюються Земельним кодексом України [12], іншими законами та актами земельного законодавства. Гірничі відносини є предметом регулювання законодавства про надра, зокрема, вони регулюються Кодексом України про надра [18], Гірничим законом України [5] та ін. Лісові відносини регулює лісове законодавство - Лісовий кодекс України [29], інші закони та акти законодавства, що видаються відповідно до вказаних законів. Водні відносини регулюються водним законодавством — Водним кодексом України [4], іншими законами та актами законодавства, що видаються відповідно до цих законів. Таким же чином окремими актами законодавства регулюються відносини щодо використання й охорони рослинного та тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря.

Третя група відносин — трудові відносини, які також не є предметом регулювання цього Кодексу, а регулюються самостійною галуззю законодавства про працю. До нього належить Кодекс законів про працю України [15], значна кількість інших законодавчих та підзаконних актів. Враховуючи розвиненість і багатоманітність трудових відносин у сфері господарювання, законодавець передбачив у Господарському кодексі окремі положення, які стосуються визначення обов'язків суб'єктів господарювання або державних органів щодо забезпечення належних умов реалізації громадянами їх конституційного права на працю у цій сфері.

Четверту групу відносин, що не є предметом регулювання цього Кодексу, становлять фінансові відносини з участю господарюючих суб'єктів, що виникають у процесі формування та контролю виконання державного та місцевих бюджетів. Це, насамперед, бюджетні відносини, які є предметом регулювання бюджетного законодавства, що складається з Бюджетного кодексу України [3], щорічних законів про Державний бюджет України, інших законів. До цієї групи належать також податкові відносини, регулювання яких здійснюється актами податкового законодавства: Законом «Про систему оподаткування» [444], іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Щодо наявності у цьому Кодексі статті 17, присвяченої питанням оподаткування, то в ній встановлюються лише загальні вимоги до використання державою податків як одного із засобів регулювання господарської діяльності (див. також ч. 2 ст. 12 Кодексу). При цьому весь зміст даної статті спрямований перш за все на захист інтересів суб'єктів господарювання.

Нарешті, я 'яту групу відносин, які не є предметом регулювання Господарського кодексу, складають адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання. Йдеться про відносини управління, пов'язані зі здійсненням органами держави та місцевого самоврядування повноважень щодо

визначення і реалізації основних напрямів економічної політики (ст. 10), прогнозування та планування економічного і соціального розвитку (ст. 11), застосування засобів державного регулювання господарської діяльності (ст. 12), а також державного контролю та нагляду за господарською діяльністю (ст. 19). Виняток становлять відносини управління за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі реалізації правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (ч. 4 ст. 18, ст. 41 та ін.).

2. Викладене у частині другій цієї статті положення, згідно з яким цим Кодексом визначаються особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, означає,що ГК має значення спеціального закону у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником яких є суб'єкт господарювання і щодо регулювання яких значення загального закону має Цивільний кодекс України. Крім того, вказане положення означає, що догосподарських майнових відносин, які не врегульовані цим Кодексом, можуть застосовуватися за аналогією відповідні норми цивільного законодавства, з урахуванням конституційних основ правопорядку у сфері господарювання, зазначених у статті 5 цього Кодексу. Томуне зовсім коректним є визначення у статті 175 ГК майново-господарських зобов'язань як цивільно-правових зобов'язань, що виникають у сфері господарювання між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, оскільки сфера цивільних відносин і сфера господарювання - це різні сфери з різним складом учасників відносин; кожна зцих сфер відносин регулюється окремою галуззю законодавства: одна — цивільним, друга -господарським законодавством. Призначення коментованої статті саме й полягає в тому,щоб розмежувати правове регулювання господарських відносин з правовим регулюваннямінших видів відносин, у тому числі цивільними, і водночас визначити порядок застосуваннядо господарських відносин, не врегульованих цим Кодексом, правил інших законів, що регулюють подібні відносини.

3. У частині третій коментованої статті передбачено можливість застосування правил ГКдо господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульованіКодексом торговельного мореплавства України [17]. У даному разі ГК має значення загального закону у сфері регулювання господарських відносин, порівняно з КТМ, який має значення спеціального закону, що спеціально регулює відносини, у тому числі господарські, усфері торговельного мореплавства. Йдеться саме про застосування правил ГК до відносин,що виникають із торговельного мореплавства, а не про регулювання ним цих відносин. Відповідним чином сформульовано і статтю 4 Кодексу торговельного мореплавства України.

Стаття 5. Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання

1. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимальногопоєднання ринкового саморегулювання економічних

відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційноївимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначенняУкраїни як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та іншіприродні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської¹) економічної зони, що здійснюється від іменіУкраїнського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування вмежах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватисяприродними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпеченнядержавою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальноїспрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів прававласності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожногона підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно закономправових засад і гарантій підприємництва

; забезпечення державою захисту конкуренціїу підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на

ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

3. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

1. Коментована стаття присвячена визначенню змісту поняття «правовий господарськийпорядок». Це поняття є нормативною складовою більш широкого поняття - «суспільнийгосподарський порядок» (див.: Преамбула до Кодексу).

Стаття в концентрованій формі визначає конституційні основи правопорядку в економічній системі України, утвердженню якого має сприяти Господарський кодекс України. Необхідність даної статті викликана потребою звести докупи розрізнені конституційні положення, які визначають основи регулювання відносин у сфері господарювання, і таким чином допомогти учасникам цих відносин скласти цілісне уявлення щодо правових засад, на яких грунтується правопорядок у вказаній сфері.

Крім того, ця стаття встановлює загальну вимогу фундаментального, стратегічного характеру до формування правового господарського порядку, якою повинні керуватися органи влади при прийнятті управлінських рішень стосовно суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин. Такою загальною вимогою є оптимальне поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання з державним регулюванням макроекономічних процесів. Це означає, що в правовому регулюванні у сфері господарювання не повинно бути крайнощів, тобто, з одного боку, усунення держави від впливу на формування та здійснення економічних відносин, а з іншого - невиправданого втручання органів держави у ці відносини. Вплив на економіку держава має здійснювати, головним чином, заходами регулювання макроекономічних процесів, а не дріб'язковою регламентацією діяльності підприємців, втручанням у їх оперативні господарські відносини. У першу чергу дана вимога повинна враховуватися при прийнятті законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, спрямованих на регулювання відносин у сфері господарювання. Орієнтирами і визначальними критеріями при цьому мають бути відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, а також необхідність утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. Конкретизація вказаної загальної вимоги знаходить втілення у загальних принципах господарювання (ст. 6 ГК).

2. У частині другій цієї статті наведено основні конституційні положення, якими визначається господарський правопорядок в Україні. Деякі з них є загальними засадами конституційного ладу України. Зокрема, стаття 13 Конституції України встановлює, що земля, їїнадра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народуправа власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядуванняв межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує, вонане повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захистправ усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Винятковим значенням землі в економічному житті України зумовлено окреме конституційне визначення її правового режиму, якому спеціально присвячено статтю 14 Конституції. Земля, зазначено в ній, є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Господарський правопорядок в Україні має формуватися також з урахуванням конституційного обов'язку держави забезпечувати екологічну безпеку і підтримання екологічної рів-

новаги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу (ст. 16 Конституції).

Одне з фундаментальних конституційних положень, на яке спирається національний господарський правопорядок, міститься в частині першій статті 15 Конституції, згідно з якою суспільне життя в Україні грунтується на засадах економічної багатоманітності. Серед інших принципових положень, що на рівні засад конституційного ладу визначають правопорядок у сфері господарювання, необхідно назвати положення статті 18 Конституції щодо взаємовигідного співробітництва України з іншими країнами; положення статті 8 Конституції щодо визнання і дії в Україні принципу верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, конституційних норм як норм прямої дії, а також гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав громадян безпосередньо на підставі Конституції.

Разом з тим, важливими складовими, якими визначається правопорядок у сфері господарювання, є ряд конституційних економічних і соціальних прав громадян. Насамперед, це право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції). Згідно з цією статтею право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; це право є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану допускається примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть також користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Водночас цією ж статтею Конституції власників зобов'язано використовувати власність таким чином, щоб не завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Ще одним конституційним правом, важливим для визначення господарського правопорядку, є право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, закріплене в статті 42 Конституції. З метою належного здійснення даного права держава забезпечує захист добросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускає недобросовісної конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також неправомірного обмеження конкуренції, визначає законом види і межі монополії. Держава здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, захищає права споживачів, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Правопорядок у сфері господарювання визначається також комплексом соціальних прав, закріплених Конституцією. Насамперед, це право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом, гарантується захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції). Кожен, хто працює, має право на відпочинок, яке забезпечується шляхом визначення законом максимальної тривалості робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, інших умов здійснення цього права, а також надання днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, шляхом встановлення скороченого робочого дня для працівників окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45 Конституції).

Водночас Конституція гарантує тим, хто працює, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, яке здійснюється в порядку, встановленому законом (ст. 44 Конституції), а також право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36 Конституції).

3. Наведений у коментованій статті перелік конституційних положень загальним чином визначає конституційно-правові межі господарського правопорядку, рамки, в яких повинні формуватися господарське та інше законодавство, прийматися відповідні управлінські рі-

шення органами державної влади та органами місцевого самоврядування (програми діяльності уряду, регіональні програми тощо).

Таким чином, суб'єкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання мають здійснювати свою діяльність у межах встановленого господарського правопорядку, додержуючись визначених законодавством вимог. Термін «законодавство» вживається в даному випадку в його широкому розумінні — як сукупність чинних нормативно-правових актів, включаючи локальні акти (колективні договори, статути тощо), якими регулюються відносини, що складаються у сфері господарювання.

Більше того, суб'єкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання, оскільки вони здійснюють свою діяльність у межах суспільного господарського порядку, повинні додержуватись не тільки вимог законодавства, а й стратегічних економічних рішень держави, моральних принципів і норм, ділових правил та звичаїв (навіть попри відсутність юридичної відповідальності за недодержання вказаних правил, звичаїв тощо).

Стаття 6. Загальні принципи господарювання

1. Загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

1. У сфері права «принципи» є загальновизнаним поняттям. Ним означають провідну ідею,керівні засади правового регулювання тих чи інших відносин. Щодо принципів господарювання, про які йдеться у коментованій статті, то вони відображають сутність і характер правового регулювання саме цього виду відносин.

Слід враховувати, що правові принципи мають чималий регулюючий потенціал. Так, ці принципи у багатьох випадках стають незамінним засобом тлумачення змісту норм права при їх практичному застосуванні. Адже та чи інша норма, що встановлює конкретне правило поведінки, далеко не завжди містить посилання на те, яка керівна ідея була закладена в основу цього правила. Якщо ж при застосуванні норми враховуються й принципи регулювання, то зміст правила поведінки стає більш зрозумілим. Використання правових принципів здатне принести користь і тоді, коли зустрічаються прогалини у чинному законодавстві й виникає необхідність, зокрема, в застосуванні аналогії закону чи права. Відомо, що суд не може відмовити у розгляді справи, якщо він не виявив у законодавстві конкретного правила поведінки для розв'язання справи. Тому і в даному разі з'являється можливість сповна використати регулюючі можливості принципів правового регулювання.

2. Головна відмінність правових принципів від інших засобів правового регулювання полягаєв тому, що вони, будучи вираженими мінімумом тексту, містять значно більше інформації, ніжконкретні, але багатослівні правові норми. Це дає можливість цим принципам відігравати роль«стиснутої пружини», енергія якої збільшує цілеспрямованість і точність дії норм.

3. Якщо з'ясовувати зміст тих загальних принципів господарювання, які перелічуються укоментованій статті, то не можна не звернути уваги та те, що в їх формулюваннях знаходятьсвій відбиток відповідні положення Конституції України. Деякі ж формулювання, хоча напряму й не пов'язані з текстом конституційних положень, тим не менш відображають головний сенс (ідею) конституційної основи суспільного господарського порядку. Тому більшповне уявлення про зміст принципів господарювання можна отримати, якщо їх формулювання порівнювати з положеннями статті 5 Кодексу та відповідними коментарями до неї.

Стаття 7. Нормативно-правове регулювання господарської діяльності

1. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

1. У правовому регулюванні господарських відносин визначальна роль належить нормативно-правовому регулюванню, упорядкуванню відносин у сфері господарювання за допомогоюнормативно-правових актів. Серед цих актів чільне місце посідає Конституція України, якоювстановлюються конституційні основи правопорядку у сфері господарювання (ст. 5 ГК), а такожврегульовуються на найбільш загальному рівні найважливіші відносини у цій сфері.

З прийняттям ГК України нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарювання набуває організованого системного характеру. По суті, цей Кодекс є базовим комплексним нормативно-правовим актом, в якому концентровано визначені основи господарського законодавства. Відтак, усі інші закони та підзаконні нормативно-правові акти повинні узгоджуватися з ГК у частині регулювання господарських відносин. Це не означає, що не можуть прийматися закони, якими певне коло або окремі моменти господарських відносин регулюються інакше, ніж передбачено ГК; однак необхідною умовою прийняття таких законів або їх окремих положень є одночасне внесення відповідних змін до ГК.

2. Оскільки цим Кодексом встановлюються переважно основні вимоги до організації таздійснення господарської діяльності, нормативно-правове регулювання відносин у сферігосподарювання конкретизується в багатьох законах спеціального характеру, існуванняяких передбачено відповідними статтями ГК. Наприклад, стаття 43 ГК містить загальне положення щодо свободи підприємницької діяльності. Водночас нею передбачаються спеціальні закони, якими встановлюється перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню або підприємництво в яких забороняється, визначаються випадки обмеження підприємницької діяльності посадових і службових осіб органів державної влади таорганів місцевого самоврядування. Тут же міститься вказівка на те, що особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. При цьомуконкретизація регулювання господарських відносин може здійснюватися не лише у законах,що належать до галузі господарського законодавства, але й у законах інших галузей законодавства - конституційного, адміністративного тощо, окремі положення яких стосуються відносин у сфері господарювання (наприклад господарської діяльності об'єднань громадян,релігійних організацій тощо). Крім законів України, господарська діяльність регулюєтьсянормативно-правовими актами Президента України, зокрема указами з економічних питань,не врегульованих законами (видання таких указів протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України було передбачено пунктом 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України). При цьому слід мати на увазі, що названі укази мають силу законів, на відміну від інших указів Президента України, що є підзаконними актами.

Нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, зазначеними в коментованій статті, є відповідні постанови Уряду, а також декрети Кабінету Міністрів України, видані в період 1992-1993 pp., з наступними змінами, які зберігають чинність відповідно до пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. На відміну від постанов Кабінету Міністрів України, які є підзаконними актами, декрети мають силу закону.

Інші органи державної влади у випадках, передбачених цим Кодексом, видають підзаконні відомчі нормативно-правові акти, які не повинні суперечити названим вище актам. Наприклад, згідно з частиною третьою статті 339 ГК, банківські операції провадяться в порядку, встановленому Національним банком України. Те саме стосується порядку відкриття банківських рахунків (ст. 342 ГК).

До цього роду актів слід віднести також відповідні нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим з питань, що належать до її компетенції (ст. 137 Конституції України). Відповідно до статті 23 ГК правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

3. До інших нормативних актів, передбачених цією статтею, належать локальні нормативно-правові акти, на які є вказівка у цьому Кодексі, зокрема установчі документи суб'єкта господарювання (статути, положення). Наприклад, статтею 71 ГК встановлено правило, згідно з яким відомості, не передбачені законом, підприємство надає органам державної влади, органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства. Стаття 142 ГК встановлює, що порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господарювання визначає власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів тощо.

Іншими нормативними актами, передбаченими коментованою статтею, є також державні стандарти або технічні умови, інші правила, обов'язкові до виконання учасниками господарських відносин, порушення яких тягне правові наслідки. Наприклад, стаття 276 ГК передбачає, що показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі державних стандартів або технічних умов шляхом погодження переліку (величини) показників, підтримання яких є обов'язком для сторін договору. Так само є обов'язковими для суб'єктів господарювання, наприклад, державні ціни на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України (ст. 191 ГК), тощо.

Гл а в a 2

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ

І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності

1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають

у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіхрівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування єсуб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.

Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується

від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

1. У положенні, стисло викладеному у частині першій даної статті Кодексу, йдеться промежі господарської правосуб'єктності держави та її органів. Законодавець визначив, що держава, а також органи державної влади не є суб'єктами господарювання, оскільки це суперечило б цілям держави, закріпленим в Конституції України. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності можездійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Як бачимо, зміст цього законодавчого припису кореспондує з положенням, закріпленим у статті 2 Кодексу, — органи державної влади та органи місцевого самоврядування зазначені не як суб'єкти господарювання, а як учасники відносин у сфері господарювання.

2. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади таоргани місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, вмежах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ці конституційні обмеження волі держави у сфері господарювання створюють межі її правосуб'єктності. Вона обмежена тими цілями, заради яких існує держава (цільова пра-восуб'єктність). Держава бере участь у господарському обороті не у своїх приватних інтере-

сах, а з метою найбільш ефективного відправлення влади. Ці завдання визначають сутність правоздатності держави, тобто вона, вступаючи в господарський оборот, повинна додержуватися свого призначення.

Особливості участі в господарському обороті органів місцевого самоврядування зумовлені тим, що в силу конституційних норм місцеве самоврядування в Україні забезпечує самостійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпорядження комунальною власністю. Органи місцевого самоврядування не входять у систему органів державної влади, але можуть бути наділені законом окремими державними повноваженнями з передачею необхідних для їх здійснення матеріальних і фінансових коштів.

Створювані ж державою, її органами та органами місцевого самоврядування юридичні особи можуть мати господарську правосуб'єктність, однак і в цьому разі держава та органи місцевого самоврядування не повинні виходити за межі своїх конституційних цілей.

Конституція України допускає встановлення особливостей набуття права власності і його припинення залежно від того, у чиїй власності перебуває майно: громадянина, господарської організації, держави, її органів чи органів місцевого самоврядування. Однак у будь-якому разі такі особливості можуть встановлюватися тільки законом (п. 7 ст. 92 Конституції).

Поняття держави чи територіальної громади не збігається з поняттям юридичної особи. Від їх імені діють відповідні органи, як «квазі-юридичні» особи. Таким чином, державні органи та органи місцевого самоврядування, хоча й не визнаються юридичними особами, тим не менш можуть мати господарську правосуб'єктність.

При цьому, коли такі органи виступають від імені держави чи територіальної громади в якості учасників господарських відносин, то діють не як органи влади, що наділені владними повноваженнями, а саме як учасники господарських правовідносин. У цьому разі вони відповідають за породженими ними зобов'язаннями майном, що належить відповідно державі або територіальній громаді на праві власності, крім того майна, що закріплено за юридичними особами або може знаходитися тільки в державній або комунальній власності. Закріплене за державними установами майно не перебуває у безпосередньому віданні держави, і вона не здійснює стосовно його розпорядницькі функції.

3. Що стосується господарської компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, то вона реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. При цьому ці установи несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями належним їй майном, крім випадків, визначених законом.

Законодавством визначені об'єкти, що відносяться виключно до державної власності. Конституцією України (ст. 116) функцію управління об'єктами державної власності віднесено до повноважень Уряду, законом визначаються й інші органи, уповноважені на здійснення такого управління.

Законодавством докладно регулюється участь органів виконавчої влади у розміщенні і реалізації державних контрактів (на постачання, підряд, закупівлю сільськогосподарської продукції тощо). Держава як учасник угод виступає при емісії та обігу різних цінних паперів, у тому числі й державних цінних паперів. Вона може бути як емітентом, так і власником цінних паперів. Будучи найбільшим позичальником, держава визначає механізм запозичень і обов'язок державних органів щодо обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу. Держава може укладати угоди про розподіл продукції, а також брати участь у відносинах, регламентованих інтелектуальним правом.

Держава може брати участь в обороті як безпосередньо, так і через спеціально створені нею для цих цілей державні юридичні особи в організаційно-правових формах, передбачених законодавством.

Опосередкована участь держави в обороті досягається шляхом вступу до нього створених державою юридичних осіб, що діють як такі, що приймають обов'язки і набувають права для себе, а не для держави. Через цих юридичних осіб побічно, опосередковано в обороті бере участь і держава. Ці особи, здійснюючи ті або інші дії від свого імені, проте обтяжують державне майно, а відтак, побічно, — і саму державу. Дії державних юридичних осіб так чи інакше позначаються на державі, тому вважається, що остання через них бере участь в обороті. Стосовно державних юридичних осіб особливих проблем із представництвом не виникає, оскільки вони діють від свого імені, а не від імені держави.

Коли державні чи комунальні юридичні особи діють від свого імені, підставою для подібних дій є їх господарська правосуб'єктність. Якщо від імені держави чи територіальної громади діє орган, такою підставою є їх компетенція.

Особиста участь держави у внутрішньому господарському обороті здійснюється шляхом вступу в цей оборот органів державної влади, що діють при цьому не як відособлені юридичні особи, а як особливі представники держави. Цілком можливо, що держава буде представлена органом, який є водночас і юридичною особою. Однак ця остання якість не має значення для даних відносин, оскільки такий орган представляє державу в цілому і зобов'язує саме її. Головне, що цей орган діє від імені держави у межах компетенції, встановленої актами, які визначають статус цих органів.

Зараз практично всі державні органи, що беруть участь в обороті від імені держави, визнані юридичними особами. Тут головним є спрямованість дій державного органа, які повинні бути здійснені від імені держави у межах компетенції такого органу. У разі особистої участі держави в обороті ми маємо специфічні відносини представництва в силу закону. За будь-яких обставин держава може вважатися такою, що бере участь в обороті безпосередньо, лише тоді, коли в законодавстві закріплюються повноваження якого-небудь органу держави здійснити дію від імені держави.

Від імені держави в обороті можуть виступати як представницькі, так і виконавчі органи: Верховна Рада України, Президент України, Уряд, Міністерство фінансів України, Фонд державного майна України та ін., а від імені територіальної громади — відповідні органи місцевого самоврядування. Можна класифікувати такі органи і за іншими ознаками: органи, що відають грошовими ресурсами, і органи, що відають матеріальними ресурсами та іншим майном, тощо.

У випадках і в порядку, передбачених законодавством, від імені держави за її спеціальним дорученням можуть виступати будь-які особи — державні органи, органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи. Наприклад, інтереси держави в органах управління акціонерних товариств (господарських товариств), частина акцій (часток, внесків) яких закріплена у державній власності, можуть представляти фізичні особи, що уклали відповідні договори на представлення цих інтересів.

Держава представлена в обороті різними посадовими особами і державними органами, між якими здійснено розподіл компетенції щодо окремого державного майна і повноважень стосовно управління ним. Від того, як це зроблено, прямо залежать майбутні правові відносини за участю держави. Адже одні особи в складі держави керують землею, другі - житловим фондом, треті - бюджетними коштами тощо. Своїми діями всі вони тією чи іншою мірою зобов'язують державу. Звідси і значення речового режиму держави, що становить найважливіший елемент її правосуб'єктності.

4. Усе наведене стосується здійснення від імені держави угод. Щодо деліктів, то для них існують спеціальні правила, згідно з якими держава відповідає за дії як своїх органів, так і їх посадових осіб, не зважаючи на те, яку компетенцію вони мали і чи мали її взагалі.

Держава та територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями не усім прина-лежним їм на праві власності майном, а тією частиною, яка не закріплена за створеними ними юридичними особами і не відноситься до складу об'єктів, що можуть перебувати тільки в державній або комунальній власності.

Майно, що належить державі або територіальній громаді на праві власності, не закріплене за державними чи комунальними підприємствами або установами, утворює відповідно державну скарбницю, скарбницю села, селища, міста. Скарбниця складається з коштів відповідного бюджету та іншого державного і комунального майна: це кошти Державного бюджету України, пенсійного фонду, фонду соціального страхування й інших державних позабюджетних фондів, Національного банку України, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Закріплене за державними установами і підприємствами майно не перебуває в безпосередньому віданні держави - не входить до складу її казни - і вона не здійснює стосовно нього розпорядницькі функції. Тільки перехід цього майна до казни породжує таке право. За тих же підстав звернення стягнення за боргами держави можливо тільки на майно, що знаходиться в складі казни, — не закріплене за державними підприємствами й установами.

Державні та комунальні юридичні особи не відповідають за зобов'язаннями держави та

територіальної громади. У свою чергу, держава та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, установлених законом. Так, держава несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства при недостатності його майна.

Розмежування відповідальності проводиться й стосовно зобов'язань держави та територіальних громад.

Держава, територіальні громади виступають сторонами в зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, можуть стягувати заподіяний шкодою збиток і відповідати за заподіяну шкоду.

Основу правового регулювання відповідальності держави, територіальних громад за заподіяну шкоду становлять норми Конституції України. У главі 2 Конституції проголошується право кожного на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади чи органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб (ст. 56).

Кожного разу, коли держава, територіальна громада стає учасником якихось правовідносин, вони можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення прав і охоронюваних законом інтересів іншого учасника цих відносин, і навпаки. Це загальне правило, що стосується правової відповідальності. Однак, говорячи про державу чи територіальну громаду як про суб'єкта відповідальності, слід мати на увазі особливі випадки позадоговірної відповідальності держави чи територіальної громади за шкоду, заподіяну у визначених законодавством випадках.

Шкода, заподіяна будь-якому учаснику відносин у сфері господарювання в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого самоврядування або посадових осіб цих органів, у тому числі в результаті видання акта державного органу або органу місцевого самоврядування, що не відповідає законові або іншому правовому актові, підлягає відшкодуванню. Шкода відшкодовується за рахунок відповідної казни.

Таким чином, Конституцією України встановлене загальне правило щодо відповідальності держави за шкоду, заподіяну її органами або їх посадовими особами. Така відповідальність настає незалежно від того, чи є орган держави юридичною особою і чи може він самостійно нести відповідальність. Природно, держава не відповідає за юридичних осіб, що не виконують владних функцій, і їх посадових осіб, що не виключає субсидіарної відповідальності держави за зобов'язаннями окремих державних юридичних осіб.

5. Загальновизнано, що влада держави поширюється тільки на її територію і деякі інші простори відповідно до норм міжнародного права. Отже, за межами своєї території держава владу зазвичай не здійснює.

Особливістю участі держави у зовнішньогосподарському обороті є те, що органи, уповноважені діяти від її імені, можуть вступати у відповідні відносини як безпосередньо, так і через посольства, консульства або торгпредства. Останні повинні мати спеціальні повноваження діяти від імені названих органів, що представляють державу. Таким чином, має місце подвійне представництво. Однак дипломатичні й консульські служби можуть виступати від імені держави і безпосередньо при здійсненні угод для забезпечення своєї власної діяльності за кордоном (оренда приміщень, придбання у власність нерухомого майна та інші подібні дії), а також деяких інших угод. Зокрема, угода, укладена торговельним представництвом від імені держави, зобов'язує державу.

Особливості відповідальності держави і територіальних громад у відносинах, врегульованих господарським законодавством, за участю іноземних юридичних осіб, громадян і держави визначаються законом та міжнародними договорами України з урахуванням імунітету держави та її власності.

Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики

1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

2. Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економіч

них та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічноїбезпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національногобагатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначенняпріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячизі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовомугосподарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їхдосягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах

діяльності Кабінету МіністрівУкраїни, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку,а також відповідних законодавчих актах.

1. Частина перша статті 9 логічно розвиває загальну вимогу до формування суспільногогосподарського порядку, яка полягає в оптимальному поєднанні ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроеко-номічних процесів (див. Преамбулу, ст. 5 Кодексу та коментар до неї). Регулювання державою макроекономічних процесів завжди має політичний характер, залежить від тих політичних інтересів, які реалізує дана конкретна влада.

Відповідно до загальних засад Конституції України цим Кодексом встановлено, що економічна і соціальна політика держави повинна спрямовуватися на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. Таким чином, дана стаття є нормативно-правовим орієнтиром для будь-яких політичних сил, що формують та здійснюють економічну і соціальну політику в Україні. При цьому реалізація державою економічної і соціальної політики, згідно з коментованою статтею, передбачає дві форми здійснення цієї політики - стратегічну (довгострокову) і тактичну (поточну).

2. Частини друга і третя цієї статті присвячені загальному визначенню економічної стратегії та економічної тактики. Зокрема, економічна стратегія передбачає вибір пріоритетнихцілей народного господарства, а також засобів та способів реалізації вказаних цілей, враховуючи об'єктивні процеси і тенденції розвитку, що мають місце у народному господарствіУкраїни та світовому господарстві. Обов'язковою умовою при цьому повинно бути врахування законних інтересів суб'єктів господарювання, що випливає з конституційного визначення України як демократичної і правової держави.

Разом з тим, при виборі економічної стратегії необхідно брати до уваги спектр інтересів суб'єктів господарювання, в тому числі ті, що не збігаються з законом. Визначений таким чином державою курс економічної політики, що розрахований на тривалу перспективу (від кількох до десятків років), передбачає вирішення крупномасштабних економічних і соціальних завдань, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, вирішення на цій основі завдань культурного розвитку, підвищення народного добробуту, — є курсом стратегічним.

На відміну від цього, економічна тактика передбачає визначення цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу відповідно до конкретних умов розвитку народного господарства в поточному періоді.

Співвідношення економічної стратегії і тактики не зводиться, однак, до однобічного жорсткого підпорядкування другої першій. Залежно від характеру конкретних умов, що складаються, держава може обрати й такі тактичні рішення, які не випливають з економічної стратегії; але при цьому повинна бути відповідним чином переглянута й уточнена стратегічна економічна політика.

3. Виняткове значення має правове закріплення економічної політики, до чого, власне, йзводиться головний зміст даної статті. Завдяки такому закріпленню економічна політика на-

буває формальної визначеності, необхідної для її чіткого та послідовного здійснення. Формалізація політичних цілей і завдань, засобів і способів їх реалізації, надання їх змісту нормативного характеру здійснюються шляхом прийняття правових актів, передбачених Конституцією України. Насамперед, це засади внутрішньої і зовнішньої політики, які визначає Верховна Рада України (п. 5 ст. 85 Конституції), загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, які вона затверджує (п. 6 ст. 85 Конституції), програми діяльності Кабінету Міністрів України, що їх схвалює парламент (п. 11 ст. 85 Конституції).

Конкретизація правового закріплення економічної політики відбувається в актах державного прогнозування та планування економічного і соціального розвитку (див. коментар до ст. 11 цього Кодексу), а також у законах та інших нормативно-правових актах, серед яких виключна роль належить бюджетному законодавству. До актів конкретизації правового закріплення економічної політики належать також програми Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля (ст. 138 Конституції), а також програми соціально-економічного та культурного розвитку, які затверджують органи місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції). Правове визначення і закріплення у різних формах здійснення економічної політики держави об'єктивно зумовлюється змішаним характером національної економіки, що відповідає тенденціям розвитку економіки найбільш передових країн.

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави

1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-техно-логічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед, у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності дер-

жавних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

Податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обгрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання таповноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту правспоживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

1, Поряд із закріпленням форм реалізації економічної політики попередньою статтею Кодексу, коментована стаття дає визначення економічної політики шляхом характеристикиосновних її напрямів або видів. Таке визначення зумовлюється потребою уніфікувати, привести до певної одноманітності застосування у законодавстві відповідної термінології, пов'язаної з виробленням та реалізацією економічної політики держави. Зокрема, наведені вцій статті визначення мають використовуватися в процесі державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, передбачених відповіднимЗаконом [27], при формулюванні засад внутрішньої і зовнішньої політики, а також конкретних положень законодавчих актів. Разом з тим вони забезпечують можливість більш чіткогорозуміння заходів державного впливу на господарські відносини, а отже, більш усвідомленого здійснення своїх прав та обов'язків учасниками цих відносин.

У коментованій статті основними напрямами, за якими визначається економічна політика держави, названо: структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну політику, політику ін-ституційних перетворень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, грошово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. Це загальна диференціація основних видів економічної політики, яка не виключає деталізації кожного з вказаних напрямів за більш конкретними сферами. Зокрема, у складі структурно-галузевої політики названо такі сфери, як промислова політика, аграрна, будівельна тощо, стосовно яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу. Вказані заходи зумовлюються загальним цільовим спрямуванням відповідного напряму економічної політики, яке зазначено в цій статті.

2. Зважаючи на те, що господарська діяльність безпосередньо пов'язана з використаннямприродних ресурсів, у процесі якого має місце негативний вплив на довколишнє середовище, у частині другій цієї статті встановлено, що держава повинна здійснювати також екологічну політику. Зміст вказаної політики визначається необхідністю забезпечити раціональневикористання суб'єктами господарювання природних ресурсів та їх повноцінне відтворення, а також необхідністю створення безпечних умов життєдіяльності населення. Дані положення грунтуються на загальних засадах конституційного ладу, згідно з якими людина, їїжиття і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідаєперед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Забезпечення екологічної безпеки іпідтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобиль-

ської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16 Конституції). Реалізація екологічної політики має гарантувати конституційне право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції).

3. Оскільки господарювання не є самоціллю, а підпорядковується задоволенню різноманітних, перш за все соціально-економічних, потреб людини, частиною третьою коментованої статті встановлено, що держава повинна здійснювати відповідну політику в соціально-економічній сфері. Йдеться про соціальну політику захисту прав споживачів (консюме-ризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення. Здійснення названих видів політики у соціально-економічній сфері також випливає із засад конституційного ладу України: визначення її як соціальної держави, вимоги забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, а також ряду основоположних прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Серед них право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), інші соціальні права. Тим, хто працює, Конституцією надано також право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44) та право на участь громадян у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36).

Захистові прав споживачів присвячено положення статей 20 та 39 ГК, у статті 69 цього Кодексу встановлено вимоги до підприємств щодо їх соціальної діяльності, а стаття 19 передбачає здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю, зокрема, у сфері виробництва і праці, споживання, цін тощо. Таким чином, даний Кодекс не лише проголошує необхідність здійснення зазначених видів політики в соціально-економічній сфері, а й закріплює певні загальні законодавчі вимоги щодо здійснення цієї політики.

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарюванняспрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за якихсуб'єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України

, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження тавиконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку,повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади таоргани місцевого самоврядування відповідно до Конституції України розробляють ізатверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповіднихадміністративно-територіальних одиниць та здійснюють планування

економічного ісоціального розвитку цих одиниць.

1. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені впрограмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

1. Норми даної статті справляють ціннісно-орієнтаційний правовий вплив на результати діяльності всіх суб'єктів господарювання. У них закріплюється спрямованність правового регулювання на створення необхідних умов, які стимулювали б суб'єктів господарювання до врахування в їх діяльності показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Найвірогідніше, що найбільший економічний ефект від створення умов, про які йдеться у пункті 1 даної статті, можна отримати від державних і комунальних підприємств, а також від великих підприємств будь-якого виду власності та організаційно-правової форми. Перші, здійснюючи свою основну діяльність, зобов 'язані виконувати загальногосподарські задачі досягнення макроекономічного ефекту в масштабах регіону України чи держави в цілому. Другі ж, при відсутності позитивного зобов'язання їх до виконання загальногосподарських задач, маючи значні масштаби виробничих і ринкових операцій, можуть істотно впливати на макроекономічну ситуацію, беручи участь у реалізації програм економічного і соціального розвитку. Подолати (перебороти) їх індиферентність до показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку можливо саме завдяки створенню умов для прибуткового функціонування їх капіталу.

Під економічними умовами слід розуміти майнову вигоду від залучення до організації державних програм, одержання матеріальних благ внаслідок користування на пільгових умовах фінансовими, трудовими, інтелектуальними, земельними і природними ресурсами на ринку даних ресурсів тощо. Під організаційними - надання управлінських технологій, послуг економічного менеджменту, інформаційних засобів прогнозування успішності того або іншого бізнесу в обмін на добровільно взяті підприємствами зобов'язання відносно залучення до організації і реалізації державних програм. Під правовими — надання сприятливого юридичного режиму для здійснення тієї чи іншої господарської діяльності.

2. Сутність наведених у пункті 2 коментованої статті принципів державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України співвідноситься зголовним принципом інституціональної політики: доцільно все, що працює на ефективну національну економічну стратегію і не суперечить законодавству.

Саме про такі принципи йдеться, наприклад, у статті 2 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98]: це принципи цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотримання загальнодержавних інтересів. Такі принципи орієнтують на створення умов для збільшення числа потенційних учасників реалізації довгострокових, середньострокових і короткострокових програм регіонального, загальногосподарського, національного і навіть наднаціонального масштабів.

До цього слід додати, що в сучасних умовах при розробленні програм економічного і соціального розвитку важливим є врахування вимог забезпечення сталого економічного розвитку, розроблених і рекомендованих ООН. Багатьма державами позитивно сприймаються ці вимоги, і вони отримують відображення в їх стратегічних рішеннях. Тому можна передбачити, що названі вимоги в подальшому знайдуть конкретний відбиток у законодавстві України.

Безумовно, при подальшому вдосконаленні законодавства знайдуть закріплення загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування з цих питань.

3. Форми державного планування господарської діяльності досить конкретно визначені участині 3 даної статті, що в принципі не потребує якихось коментувань. Інша справа, щоне всі ці форми мають достатнє законодавче забезпечення. Якщо, наприклад, щорічні державні бюджети України складаються на основі норм чинного Бюджетного кодексу, то інші форми державного планування поки що не мають достатньої законодавчої бази. Лише в подальшому можна очікувати розробки і прийняття таких законів, як закон про державні програмиекономічного і соціального розвитку України і закон про цільові державні програми.

4. Стаття закріплює принципове положення про компетенцію органів влади АвтономноїРеспубліки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування впитаннях розробки і затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку. Очевидний зв'язок даного положення зі статтею 18 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98], якамає назву «Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державнихадміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо державного прогнозування та роз-

роблення програм економічного і соціального розвитку». Тому нормами цієї статті і слід керуватися.

5. Стаття передбачає не загальний, а саме пільговий режим надання фінансових, трудових, інтелектуальних, земельних і природних ресурсів (на ринку даних ресурсів) тим суб'єктам господарювання, які враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах. Мета цієї норми очевидна — подолати байдужість суб'єктів, що господарюють, до врахування суспільних інтересів.

Слід звернути увагу на те, що позитивні зобов'язання суб'єктів господарювання щодо врахування ними суспільних інтересів, відображених у програмних документах економічного і соціального розвитку (за винятком державних і комунальних підприємств), відсутні. При цьому показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є лише орієнтиром для розроблення суб'єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів, що сприяють досягненню приватного інтересу. Тому для створення умов, зазначених у пункті 1 даної статті, при здійсненні державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання як державній, так і територіально-господарській системі не знадобляться додаткові повноваження. Однак за неналежних економічних, організаційних і правових умов не може бути гарантованим те, що показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку будуть затребувані.

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних таінших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітнізасоби і механізми регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державногорегулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення таскасування пільг і перевагу господарській діяльності окремих категорій суб

'єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

1. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видівдіяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

1. Правова регламентація господарської діяльності в наш час - у період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки - повинна спрямовуватись на закріплення в законодавстві економічно і морально обґрунтованих принципів її функціонування в умовах конкуренції.

Світовий досвід показує, що на саморегульований механізм ринку не можна повністю покладатися. Він сам по собі не може забезпечити здорових суспільних відносин і не гарантує довгострокової економічної стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати громадське взаємопорозуміння у справах справедливого розподілу прибутків, використовуючи такі засоби, під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.

2. У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси товаровиробників,суспільства і держави, трудових колективів, споживачів. Виникає потреба в їх узгодженні.Для цього необхідно використовувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку,не допустити зниження підприємницької активності, надмірних податків, що регламентують

якість вироблюваної продукції, а з іншого — досягти додержання норм, що регламентують якість виробленої продукції, природокористування тощо. Виходячи з цього правовими регуляторами виробничого процесу виступають інститут державного замовлення, системи стандартизації, сертифікації, забезпечення єдності вимірювань, правові норми захисту навколишнього середовища, ліцензування і квотування господарської діяльності, регулювання цін і тарифів, надання дотацій, цільових інновацій та субсидій.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання такі законодавчі акти, як закони України «Про поставки продукції для державних потреб» [408], «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141], «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318], «Про стандартизацію» [454], «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» [372], «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293]. Чималу роль виконують й Декрет Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. «Про квотування і ліцензування експорту товарів» [303], і постанова Кабінету Міністрів від 23 грудня 1992 р. «Про регулювання цін» (є чинним об'явлене нею Тимчасове положення про державне регулювання цін і тарифів) [437].

3. Коментована стаття встановлює, що умови, обсяги, сфера та порядок застосуванняокремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробляються у відповідності з Законом від 23 березня 2000 р. «Про державнепрогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98].

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюється відповідно до Кодексу та інших законів. Зокрема, тут йдеться про Закон України «Про інноваційну діяльність» [296]. Цей закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло ще достатнього розвитку в нашій державі порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форми власності визначає Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» [111]. Він прийнятий з метою сприяння позитивним зрушенням в економіці та створення умов для більш успішного впровадження ринкових реформ в Україні.

4. Здійснення підприємницької діяльності суб'єктами такої діяльності не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та навколишньому природному середовищу. За Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі(ст. 41). Конкретизовано ці конституційні засади у згаданому вище Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який, як уже зазначалося, по-перше, визначаєпевні види господарської діяльності, на здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, апо-друге, встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватись тільки державними підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку, наприклад, здійснюється діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками).

Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг),

необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

2. Державний контракт- це договір

, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарськівідносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, впорядку, визначеному законом.

У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, Кабінет МіністрівУкраїни, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що єобов'язковими для суб'єктів господарювання.

Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку(закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державнихпотреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюютьсявідповідно до закону.

1. З переходом України до ринкових відносин державне керівництво економікою сталоздійснюватися на основі принципів, що сполучають приватно-правові і публічно-правові інтереси. Необхідність державного керівництва, державного планування не відпала. Однак ціпроцеси почали поєднуватися з самостійністю суб'єктів господарювання, зростанням роліугод, іншими принципами ринкової економіки.

У Законі України «Про підприємства в Україні» [382] прямо вказувалося на те, що державне замовлення (разом з угодами, укладеними з постачальниками продукції (робіт, послуг) та постачальниками матеріально-технічних ресурсів) виступає як основа складання планів підприємства. У цьому ж Законі було закріплено договірну основу для виконання підприємством робіт та послуг для державних потреб.

2. Державний контракт є різновидом договору поставки. Однак державний контракт маєсвої відмітні риси, що випливають із цілі, для якої він укладається — задоволення державнихпотреб України. Специфікою державного контракту є те, що, по-перше, держава гарантуєоплату продукції (робіт, послуг) за цими контрактами, по-друге, держава може надавати економічні пільги виконавцям таких договорів, по-третє, такий договір укладається на основідержавного замовлення, і його зміст обов'язково повинен відповідати змісту такого замовлення.

У Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] йдеться також про договір закупівлі. Цей договір визначено як письмову угоду між замовником та виконавцем - переможцем процедур закупівлі, яка передбачає надання послуг, виконання робіт або набуття права власності на товар за відповідну плату.

Спеціальне законодавство, що регламентує процес закупівлі та поставки товарів для державних потреб, детально не визначає змісту договору закупівлі за державні кошти. Воно лише вказує, що договір про закупівлю укладається тільки у письмовій формі та набуває сили з моменту його підписання замовником та виконавцем. У разі виникнення зобов'язань, які неможливо було передбачити під час укладання договору та які призвели до зміни ситуації так, що закупівля перестала відповідати державним інтересам, замовник може, за узгодженням з уповноваженим органом, вносити зміни до будь-якої частини договору чи відмовитися від його виконання протягом одного місяця з моменту виникнення таких обставин.

Для виконавців державного замовлення, які засновані повністю або частково на державній власності, а також для суб'єктів господарської діяльності усіх форм власності - монополістів державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не завдає збитків цим виконавцям.

3. Частина третя статті визначає джерела фінансового забезпечення здійснення поставкипродукції для державних потреб. Це, передусім, кошти Державного бюджету України, а та-

кож інші джерела фінансування, що залучаються для цього. Передбачається, що в останньому випадку необхідним є закон, який би регламентував порядок залучення цих джерел.

4. Державне завдання, яке згадується у частині четвертій даної статті Кодексу, ранішене було передбачено законодавством України. Його відмітною ознакою є обов'язковість виконання усіма суб'єктами господарської діяльності. Зазначено, що суб'єктами встановленнядержавного завдання є Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади. Зрозуміло, що встановлення загальнообов'язкового державного завдання не може бути повсякденною практикою. Це мають бути особливі випадки, які прямо вказані в Кодексі або в іншихзаконах.

5. У частині п'ятій даної статті вказується, що засади та загальний порядок формуваннядержавного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послугдля задоволення державних потреб визначаються законом. Основним законодавчим актом, уякому вирішуються ці питання, є згаданий вище Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

6. У даній статті також визначено, що особливості відносин, які виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб деяких специфічних видів продукції або товарів, визначаються у спеціальному законодавстві. Наприклад, загальні правові та економічнізасади формування і виконання державного оборонного замовлення містяться у ЗаконіУкраїни «Про державне оборонне замовлення» [96].

Щодо особливостей поставки (закупівлі) для державних потреб сільськогосподарської продукції та продовольства, то вони поки що визначаються підзаконними нормативними актами. Тому слід очікувати появи у цій сфері відповідних законів.

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотуванняє засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльностіта квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійсненняпідприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія -документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльностіпротягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміномготівкових валютних цінностей (утому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

   Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

   5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничнийобсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

   1. Підтримка економічної системи суспільства в ефективному стані, як уже зазначалось, неможлива без застосування державою гнучких засобів впливу на економічні процеси. Крім

   податкових та інших фінансово-кредитних важелів, правил ціноутворення держава застосовує і системи ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування.

   2. Ліцензування, як випливає з коментованої статті, — це видача і переоформлення та анулювання документів державного зразка, які засвідчують право суб'єкта господарювання наздійснення зазначених в них видів господарської діяльності протягом визначеного строкупри виконанні ліцензійних умов. Ліцензійні умови - це нормативно-правовий акт, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

   Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; захист прав, законних інтересів та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування господарської діяльності на території України; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

   Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318]. Він встановлює, що ліцензія є єдиним документом, який дає право на провадження певного виду господарської діяльності, визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, передбачає державний контроль у цій сфері, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства, що регулює відносини, пов'язані з ліцензуванням.

   Основні напрями державної політики у сфері ліцензування та законодавчі основи її реалізації, за цим Законом, визначає Верховна Рада України, а її реалізацію здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів, виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

   Закон встановив компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Цей орган, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, узагальнює практику застосування цих актів. А орган ліцензування, яким є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів, або спеціально уповноважений виконавчий орган для ліцензування певних видів господарської діяльності забезпечує виконання законодавства у сфері ліцензування, затверджує спільно із спеціально уповноваженим органом ліцензійні умови та порядок контролю за їх виконанням, видає і переоформлює ліцензії та анулює їх, формує і веде ліцензійний реєстр. Ліцензійний реєстр містить відомості про суб'єкта господарювання — ліцензіата, вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією, строк її дії. Відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування містить Єдиний ліцензійний реєстр, який веде спеціально уповноважений орган з питань ліцензування (ст. 19 Закону).

   Щодо експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі, то вона є колегіальним органом, до компетенції якого належить експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування, аналіз стану та розроблення рекомендацій щодо вдосконалення ліцензування.

   Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», як уже зазначалось, встановлює єдиний перелік певних видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, починаючи з пошуку (розвідки) корисних копалин і закінчуючи посередницькою діяльністю митних брокерів та митних перевізників. Законом визначено перелік документів, які подаються суб'єктами господарювання в органи ліцензування для одержання ліцензії, строк (десять днів) для прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

   3. Порядок патентування торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземноювалютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, щопровадиться суб'єктами господарської діяльності, визначається Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» [372].

   Під торговельною діяльністю розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у тор-

   говельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток. Патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами господарської діяльності, а саме юридичними особами або їх структурними (відокремленими) підрозділами (філіями, відділеннями, представництвами) у пунктах продажу товарів - магазинах та інших торгових точках, кіосках, палатках, автомагазинах тощо.

   Дія зазначеного закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання послуг підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання у селах, селищах та містах районного підпорядкування; суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб, які здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності, сплачують податок на промисел і в деяких інших випадках; суб'єктів господарської діяльності, створених громадськими організаціями інвалідів.

   Торговий патент видається суб'єктам господарської діяльності за плату державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або їх структурних (відокремлених) підрозділів. Строк дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців, короткострокового торгового патенту - від 1 до 15 днів.

   Суб'єкт господарської діяльності, який придбав спеціальний торговий патент, не сплачує податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, податок на доходи фізичних осіб, плату (податок) на землю і низку зборів, передбачених законом.

   Порядок ведення бухгалтерського обліку суб'єктами господарської діяльності, які придбали спеціальний торговий патент, встановлюється Кабінетом Міністрів.

   4. Квотування експорту та імпорту здійснюється у відповідності з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] та декретом Кабінету Міністрів України «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» [303].

   Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти: квоти (контингенти) глобальні — квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квота експортна (імпортна) - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи імпортувати протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях; квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) із зазначенням конкретної країни, куди товар (товари) може (можуть) експортуватись або з якої він (вони) може (можуть) імпортуватись. По кожному виду товарів може встановлюватись лише один вид квоти.

   Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

   Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України.

   Стаття 15. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання

   1. У сфері господарювання застосовуються:державні стандарти України;

   кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови;

   міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

   2. Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових

   актах;

   учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

   виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

   виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

   3. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавствуУкраїни у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

   1. З метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції,створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному,науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

   2. Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом.

   1. Стандартизація та сертифікація є специфічними засобами регулювання господарської діяльності і водночас складовими національної системи технічного регулювання. Необхідність реформування стандартизації і сертифікації є однією з визначальних умов для вступу України до Світової організації торгівлі, зокрема, в частині гармонізації правових та організаційних засад стандартизації та підтвердження відповідності в Україні з вимогами Угоди з технічних бар'єрів у торгівлі [504].

   Відповідно до частини другої статті 92 Конституції України порядок встановлення державних стандартів визначається виключно законами України. Правові засади стандартизації в Україні викладені у Законі «Про стандартизацію» [454].

   Сутність стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характеристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров'я та майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки. Крім того, метою стандартизації є створення умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів та відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, сприяння науково-технічному прогресу та міжнародному співробітництву, а також створення умов для усунення невиправданих технічних перешкод у міжнародній торгівлі.

   У процесі стандартизації виробляються нормативні документи: стандарти, кодекси усталеної практики, класифікатори та технічні умови.

   Стандартом є розроблений у встановленому порядку нормативний документ, що закріплює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі.

   Класифікація стандартів здійснюється залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, та рівня, на якому здійснюється стандартизація. Залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, розрізняють: національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими органами стандартизації.

   Національним стандартом є державний стандарт України, прийнятий центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступний для широкого кола користувачів. Національний (державний) стандарт має міжгалузеве значення.

   Кодексом усталеної практики є нормативний документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів.

   Класифікатором є нормативний документ, в якому систематизовано за певним критерієм об'єкти стандартизації у певній сфері господарювання.

   Технічними умовами є нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким по-

   винні відповідати продукція, процеси чи послуги. Кодекс усталеної практики, класифікатор та технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

   Залежно від рівня, на якому здійснюється стандартизація, розрізняють:

   міжнародні та регіональні стандарти - стандарти, прийняті, відповідно, міжнародним та регіональним органом стандартизації;

   національні стандарти інших країн — стандарти, прийняті уповноваженими органами інших країн.

   Стандартизація в Україні здійснюється за пріоритетності прямого впровадження міжнародних і регіональних стандартів та дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації.

   Міжнародні стандарти розробляються та приймаються в рамках Міжнародної організації стандартизації (ІСО) та Міжнародної електротехнічної комісії (МЕК).

   Згідно зі статтею 56 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами [508] Україна взяла зобов'язання сприяти застосуванню технічних правил Співтовариства та європейських стандартів, які приймаються Європейським комі- тетом стандартизації (СЕН) та Європейським комітетом стандартизації в електротехніці (СЕНЛЕК).

   В Україні міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.

   Міжнародні (регіональні) стандарти запроваджуються як національні стандарти за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації України, тобто шляхом опублікування національного стандарту, що грунтується на відповідному міжнародному (регіональному) стандарті, чи підтвердження того, що міжнародний (регіональний) стандарт має той самий статус, що і національний, із зазначенням будь-яких відхилень від міжнародного (регіонального) стандарту.

   Національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України.

   2. За загальним правилом стандарти застосовуються на добровільних засадах. Проте законодавець встановлює обов'язкові випадки застосування стандартів чи їх окремих положень.Так, якщо нормативно-правовий акт містить посилання на стандарт, усі суб'єкти господарювання зобов'язані застосовувати такий стандарт.

   Обов'язковими для виконання органами державної влади, органами місцевого самоврядування та суб'єктами господарювання незалежно від форми власності є вимоги, що встановлюються стандартами щодо захисту життя, здоров'я та майна людини, захисту тварин, рослин; охорони довкілля, безпеки продукції, процесів чи послуг, запобігання введенню в оману стосовно призначення та безпеки продукції, усунення загрози для національної безпеки.

   Інші вимоги стандартів визнаються обов'язковими у договірних ситуаціях або за наявності відповідного посилання на стандарти у технічній документації виробника (постачальника) продукції, а також виконавця певних послуг. Такі вимоги можуть ставитися до основних споживчих (експлуатаційних) характеристик продукції та методів їх контролю; вимог до пакування, транспортування, зберігання та утилізації продукції; правил та норм оформлення технічної документації; метрологічних правил і норм тощо.

   Виробник чи постачальник продукції вправі добровільно підтверджувати відповідність продукції національним стандартам у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації. У разі складення декларації або наведення стандартів у маркуванні продукції, стандарти чи їх окремі положення застосовуються в обов'язковому порядку при її виробництві, постачанні.

   Відповідність продукції вимогам стандартів підтверджується шляхом випробувань за правилами та процедурами обов'язкової та добровільної сертифікації. У разі засвідчення відповідності продукції вимогам стандартів їх застосування є обов'язковим.

   3. Стандарти чи їх окремі положення застосовуються на добровільних засадах до продукціїукраїнського виробництва, що виготовляється на експорт, але лише за умови, якщо положення відповідної угоди (контракту) між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання

   та транспортування на території України. У такий спосіб забезпечується пріоритет споживача, тобто допускається виготовлення та постачання продукції за кордон відповідно до вимог міжнародних, регіональних, національних та інших стандартів країни, в якій зареєстровано замовника продукції.

   4. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів та здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

   Згідно з декретом Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» [106] повноваження щодо державного нагляду за додержанням технічних регламентів з підтвердження відповідності, технічних регламентів, стандартів, норм і правил, станом засобів вимірювань, а також інших вимог, пов'язаних з якістю продукції, покладаються на центральний орган виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики і його територіальні органи — державні центри стандартизації, метрології та сертифікації, а також інші спеціально уповноважені органи. Нагляд за дотриманням вимог санітарно-гігієиічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм у стандартах та інших нормативно-технічних документах здійснюють органи та установи державної санітарно-епідеміологічної служби. Нагляд за додержанням ветеринарно-санітарних вимог здійснюють державні органи ветеринарної медицини.

   У разі порушення стандартів, технічних регламентів суб'єкт господарювання несе відповідальність, засади якої встановлено розділом V згаданого вище декрету.

   5.3 метою захисту споживачів, контролю безпеки продукції для довкілля, життя, здоров'я громадян та майна, усунення технічних перешкод у міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу вимогам, встановленим законодавством.

   За визначенням ІСО сертифікація відповідності є дією, що засвідчує шляхом видачі сертифіката відповідності або знаку відповідності, що виріб або послуга відповідають певному стандартові або іншому нормативному документу.

   Правові засади сертифікації в Україні встановлені Законом України «Про підтвердження відповідності» [383]. Згідно з цим Законом об'єктами сертифікації є продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал.

   Сертифікація може мати обов'язковий та добровільний характер.

   Сертифікація у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством, є обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації. Обов'язкова сертифікація проводиться згідно з вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності. За результатами обов'язкової сертифікації у разі позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації заявникові видається сертифікат відповідності.

   Обов'язкова сертифікація здійснюється акредитованими в установленому законодавством порядку органами із сертифікації будь-якої форми власності, які уповноважені на здійснення цієї діяльності в законодавчо регульованій сфері.

   Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності створено державну систему сертифікації - УкрСЕПРО. Сертифікація продукції в системі УкрСЕПРО проводиться відповідно до затверджених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності правил сертифікації однорідних видів продукції (послуг).

   Виробники зобов'язані реалізовувати продукцію, що підлягає обов'язковій сертифікації, лише за наявності сертифіката відповідності, виданого або визнаного уповноваженим органом із сертифікації, наносити на продукцію національний знак відповідності у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством; компенсувати споживачам продукції завдані їм збитки в разі виявлення невідповідності продукції вимогам, зазначеним у декларації про відповідність та/або сертифікаті відповідності чи свідоцтві про визнання відповідності; сприяти проведенню всіх процедур підтвердження відповідності, встановлених для певного виду продукції.

   Постачальники зобов'язані реалізовувати продукцію за умови наявності копії сертифіката відповідності чи копії свідоцтва про визнання відповідності; припиняти реалізацію про-

   дукції, якщо вона не відповідає вимогам нормативних документів, зазначеним у декларації про відповідність або у сертифікаті відповідності чи свідоцтві про визнання відповідності.

   Сертифікація у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламентуються законодавством, здійснюється на добровільних засадах у порядку, визначеному договором між заявником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації. Орган із сертифікації встановлює правила проведення добровільної сертифікації, визначає учасників робіт із сертифікації. Результатом добровільної сертифікації є підтвердження відповідності продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу будь-яким заявленим вимогам.

   Стаття 16. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання

   1. Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливихлікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремихтоварів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а такожсуб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідномудля підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

5. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

6. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

1. Коментована стаття визначає певні економічні важелі, які можуть застосовуватися державою з метою корегування функціонування ринкової економіки. До них належать і дотаціята інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання. Дотація (від лат. dotatio -дар) - грошові кошти, що видаються юридичним і фізичним особам. Дотації з державногобюджету видаються малоприбутковим та збитковим суб'єктам господарювання в галузяхекономіки, які мають важливе соціальне значення. Це, передусім, сільське господарство.

2. Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом підтриманнястабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуванихумов розвитку підприємництва в цій галузі; державної підтримки наукових досліджень постворенню та впровадженню нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї конкурентоспроможної вітчизняної продукції; підтримки сільськогосподарських товаровиробників, інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави; дотування виробництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства; проведення закупівель сільськогосподарської продукції до державних ресурсів.

Пільги щодо податку на прибуток, цільові дотації і субсидії, кредити на пільгових умовах, валютні, митні та інші пільги можуть надаватися, за Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» [408], суб'єктам господарювання з метою економічного стимулювання виконання державних замовлень.

3. Застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначається,перш за все, метою їх господарювання. Наприклад, державну підтримку одержують суб'єктигосподарювання, які реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвитку економіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництво та реалізацію нових видів конкурентоспроможної продукції.

З метою створення умов для позитивних структурних змін в економіці держава підтримує мале підприємництво. Сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва має на меті його становлення як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства, підтримку вітчизняних виробників, формування умов для забезпечення зайнятості населення, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Надання переваг вітчизняним виробникам здійснюється, зокрема, шляхом застосування преференційної (від лат. praeferentia — віддання переваги) поправки до ціни тендерних пропозицій при закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Особливо це стосується суб'єктів господарювання з низькою конкурентоспроможністю. Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] передбачає, що замовник (орган державної влади чи місцевого самоврядування, підпорядковані їм організації, а також підприємства, уповноважені здійснювати закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти) застосовує преференційну поправку до ціни тендерної пропозиції, поданої підприємствами Українських товариств сліпих, глухих, спілками, організаціями інвалідів України.

Стаття 17. Податки в механізмі державного регулювання господарської діяльності

1. Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

3. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

4. Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків ізборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та іншіобов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

1, Оподаткування є одним із засобів державного впливу на господарську діяльність, дедержава діє в публічних інтересах. Під податком і збором, за Законом України «Про системуоподаткування» [445], слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівняабо державного цільового фонду, здійснений платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Система оподаткування — сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджету та цільових фондів — будується за принципами поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян, рівності, соціальної справедливості. Справедливим, наприклад, є звільнення від оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництвапідприємств, заснованих всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, що є їхповною власністю, інших платників податку (пп. 5.21 ст. 5 Закону України «Про податок надодану вартість» [387].

2. Закони, якими регулюються відносини з оподаткування суб'єктів господарювання,мають передбачати оптимальне поєднання фіскальної (від лат. fiscus - державна казна) функції, тобто отримання необхідних надходжень до бюджету, та стимулюючої функції оподаткування, яка полягає, зокрема, в стимулюванні підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності шляхом введення пільг щодо оподаткування прибутку, спрямованого нарозвиток виробництва; стабільність (незмінність) загальних правил оподаткування — забезпечення незмінності податків, зборів та їх ставок, а також податкових пільг протягом кількохроків.

Сприяють стабільності оподаткування і правила, згідно з якими ставки, механізм справляння податків та зборів, за винятком особливих видів мита, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування (Закон від 22 грудня 1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про си-

стему оподаткування» [82], а також про те, що зміни і доповнення до цього Закону, інших законів про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків, зборів, механізму їх сплати вносяться не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року. Це правило запроваджене Законом України від 2 березня 2000 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування» [76]. У цьому ж Законі зазначено, що це правило не застосовується у випадках зменшення розміру ставок податків, зборів або скасування пільг з оподаткування та інших правил, які призводять до порушення правил конкуренції та створення податкових переваг окремим суб'єктам підприємницької діяльності або фізичним особам.

Закони про оподаткування повинні передбачати і запобігання або усунення подвійного оподаткування, яке досягається заходами, визначеними Законом України «Про систему оподаткування» [445]. Вони полягають у тому, що суми податку на прибуток, одержаний юридичними особами, їх філіями, відділеннями, та суми податку з доходів фізичних осіб, сплачені за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав, зараховуються при сплаті ними податку з прибутку (доходів) в Україні. При цьому розмір зарахованих сум не може перевищувати суми податків, що підлягають сплаті в Україні.

3. На відміну від обов'язків державних підприємств перед бюджетом, які існували за часів адміністративно-командної системи, коли підприємства розраховувались з бюджетом за нормативами відрахувань від прибутку, що установлювались за розсудом міністерств для груп підприємств і навіть для одного, ставки податків не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання, що було б порушенням принципу рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації.

Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання

1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвитковізмагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

2. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

   1. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовимособам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію абонеобґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можутьбути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки,оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

   2. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються цимКодексом та іншими законами.

   1. Антимонопольно-конкурентна політика є одним з елементів економічної політики держави. Держава формує основні напрями антимонопольно-конкурентної політики, закріплюючи її в державних програмах. Визначальне значення, серед інших програм, мають програми економічного і соціального розвитку України, у яких визначаються основні положення щодо підтримання конкуренції та розвитку конкурентних ринків.

   Значну роль відігравала і продовжує відігравати Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції, яку схвалила Верховна Рада України ще у 1993 році [7].

   З метою реалізації Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування всіх типів, територіальних відділень Антимонопольного комітету України впроваджуються конкретні механізми з демонополізації товарних ринків, запобігання монополізації цих ринків у процесі реформування власності. Реалізація заходів із демонополізації економіки дозволяє створити конкурентні засади на основних товарних ринках та зняти бар'єри на шляху до вступу на них суб'єктів малого підприємництва.

   2. Конкуренція обумовлена прагненням підприємців досягти переваг на споживчому ринку. Якщо така конкуренція є добросовісною, то вона стає вельми корисною для споживачів ісуспільства в цілому. Тому антимонопольно-конкурентне законодавство спрямовано не тільки на захист інтересів підприємців (конкурентів) — учасників ринкових відносин, а й на захистінтересів споживачів і суспільства.

   Державна політика в галузі обмеження монополізму в господарській діяльності і захисту суб'єктів господарювання і споживачів формується і здійснюється органами державної влади і місцевого самоврядування.

   Верховною Радою України приймаються основні законодавчі акти з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

   Президент України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, видає укази та розпорядження щодо конкурентної політики, які є обов'язковими для виконання на всій території України. Наприклад, 18 листопада 2001 р. Президент України підписав Указ «Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки» [355]. У ньому намічені конкретні заходи для удосконалення правил конкуренції, подальшого зменшення частки монопольного сектора в економіці України, оптимізації діяльності держави як безпосереднього учасника ринкових відносин.

   Кабінет Міністрів України зобов'язаний виконувати вимоги, які закріплені в антимоно-польно-конкурентному законодавстві, при розробці й здійсненні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, при здійсненні внутрішньої політики держави, забезпеченні фінансової, інвестиційної, податкової політики, політики економічної безпеки і природокористування.

   У відповідності з пунктом 2 статті 25 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282] Кабінет Міністрів України може дозволити економічну концентрацію, на здійснення якої Антимонопольний комітет України не надав дозволу як на таку, що не відповідає умовам частини першої цієї статті, якщо позитивний ефект від суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. Надання дозволу Кабінетом Міністрів України повинно відбуватись у відповідності з Порядком надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. [235].

   Антимонопольний комітет України згідно з Законом України «Про Антимонопольний комітет України» [58] здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольно-кон-курентного законодавства; запобігає, виявляє та припиняє порушення антимонопольно-конку-рентного законодавства, здійснює контроль за економічною концентрацією; координує та контролює діяльність суб'єктів природних монополій; сприяє розвитку добросовісної конкуренції.

   Міністерства і відомства беруть участь у здійсненні конкурентної політики в межах наданих їм повноважень у відповідних секторах економіки.

   Суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи беруть участь у реалізації конкурентної політики в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування.

   Міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, Верховній Раді Автономної Республіки Крим та органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державним органам, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державним органам приватизації, Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення, місцевим органам виконавчої влади (у відповідності із статтею 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282] вищезазначені органи мають узагальнююче поняття «органи влади», яке застосовується в межах законодавства про захист економічної конкуренції) і органам місцевого самоврядування заборонено делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до обмеження конкуренції (ст. 16 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

   3. Центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що

   реалізують конкурентну політику, не можуть приймати акти та здійснювати дії, які необгрунтовано усувають чи обмежують конкуренцію.

   З метою забезпечення національної безпеки, оборони або забезпечення суспільних інтересів органам державної влади та органам місцевого самоврядування може бути дозволено прийняття рішень або здійснення дій, які можуть мати наслідком обмеження конкуренції.

   4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються Конституцією України, Господарським кодексом України, Законами України «Про захист економічної конкуренції» [282], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [281], «Про природні монополії» [419], «Про Антимонопольний комітет України» [58] та іншими законами.

   Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

   1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

   2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цьогоКодексу та закону.

   3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах;

   збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

   фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин -за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

   цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

   монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

   земельних відносин - за використанням і охороною земель;

   водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

   виробництва і праці -за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

   споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

   зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

   4. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державнийконтроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умовиі порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

   5. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

   6. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектуваннята перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

   7. Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніше як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролюта нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можутьбути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

   8. Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) табухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється

   вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

   1. Коментована стаття виходить з приписів Конституції України (ст. 13,41, 42 та ін.), які закріплюють права і свободи громадян України, у тому числі право на підприємницьку (господарську) діяльність, що не суперечить законодавству. Виходячи з цього, право без обмежень здійснювати діяльність, яка не заборонена законодавством і не суперечить йому, становить один ізвизначальних принципів господарювання (див. ст. 6 даного Кодексу і коментар до неї).

   Слід звернути увагу на таку важливу обставину: стаття, присвячена питанням державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, розпочинається з розгляду не саме цих напрямів державного регулювання, а з посилання на право вільного ведення господарської діяльності. Це є свідченням пріоритетності права вільно господарювати, а не бути лише об'єктом державного нагляду і контролю.

   2. Початок господарської діяльності суб'єктів господарювання пов'язаний з їх державноюреєстрацією. Держава, здійснюючи реєстрацію, веде облік суб'єктів підприємництва, регулює питання створення суб'єктів господарювання, обумовлює особливості початку їх діяльності. Основні відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб — підприємців, крім цього Кодексу, тепер регулює нещодавно прийнятийЗакон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»[115]. Згідно з цим Законом державна реєстрація полягає у засвідченні факту створення абоприпинення юридичної особи, засвідченні факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

   Державна реєстрація проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

   Законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації таких суб'єктів господарювання як банки, торгово-промислові палати, фінансові установи, біржі, інші установи та організації.

   3. Третя частина коментованої статті торкається вельми «чутливих» питань взаємовідносин суб'єктів господарювання і державних органів, що здійснюють контроль та нагляд загосподарською діяльністю. Тому вона потребує більш докладного коментування щодо сфергосподарської діяльності, у яких відбувається цей контроль та нагляд (окремо по абзацахчастини третьої).

   3.1. Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік тафінансову звітність в Україні» [64].

   Перевірки фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності проводять Головне контрольно-ревізійне управління України та контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі згідно зі статтею 8 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» [110].

   Положенням про Головне контрольно-ревізійне управління України [388] визначено, що основним із завдань цього органу є проведення ревізії та перевірки фінансової діяльності щодо використання коштів, матеріальних цінностей та їх збереження, стану і достовірності бухгалтерського обліку та фінансової звітності з метою посилення контролю за дотриманням касової дисципліни, наявністю, рухом і зберіганням товарно-матеріальних цінностей і запобігання зловживанням у фінансово-господарській діяльності підприємств, установ, організацій усіх форм власності та господарювання.

   3.2. Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [403] визначені контролюючі органи, які маютьправо проводити перевірки фінансово-господарської діяльності (ст. 2):

   митні органи - стосовно акцизного збору та податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли законом обов'язок з їх стягнення або контролю покладається на податкові органи), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які відпо-

   відно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;

   органи Пенсійного фонду України — стосовно збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

   органи фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

   Статтею 13 декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [444] визначені функції державних органів і функції банківської системи України у сфері валютного контролю. Зазначено, що Національний банк України є головним органом валютного контролю, який здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим декретом до компетенції інших державних органів та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з цим декретом та іншими актами валютного законодавства України.

   Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Державна податкова інспекція України веде фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України. Міністерство зв'язку України забезпечує контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України. Державний митний комітет України контролює додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

   Держава забезпечує контроль і нагляд за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни.

   Безпосередній контроль за цільовим використанням позичальниками бюджетного кредиту здійснюють фінансуючі банки. Для повноти контролю за цільовим використанням бюджетних кредитів банки, що проводять фінансування, отримують від позичальника всю необхідну для цього документацію (бізнес-плани, розрахунки окупності, гарантовані джерела повернення бюджетного кредиту тощо).

   Додержання вимог податкової дисципліни контролюють органи державної податкової служби. Вони вправі здійснювати на підприємствах, в організаціях та в інших суб'єктів господарювання перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи комп'ютерний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів (Закон України від 5 лютого 1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні») [77].

   3.3. Статтею 116 Конституції України та статтею 4 Закону України «Про ціни і ціноутворення» [493] встановлена виключна компетенція Кабінету Міністрів України щодо забезпечення проведення цінової політики. Відповідно до статті 9 цього Закону державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.

   Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюється органами, на які ці функції покладено Урядом України. Такі органи здійснюють контроль у взаємодії з профспілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями згідно зі статтею 13 вищезгаданого Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2000 р. № 1432 [108] функції контролю за дотриманням державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію з контролю за цінами та її територіальні органи — державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

   Підприємства, організації та інші юридичні і фізичні особи мають право оскаржити у судовому порядку порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій, кооперативів та інших юридичних і фізичних осіб і вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства.

   Особи, винні в порушенні порядку встановлення та застосування цін і тарифів, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності.

   4. Щодо державного контролю за додержанням законодавства про захист економічноїконкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень, тойому присвячена окрема стаття цього Кодексу (див.: ст. 40 та коментар до неї).

   5. Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.

   Контроль за використанням та охороною земель перш за все полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

   Основні завдання та принципи державного контролю за використанням та охороною земель, а також порядок здійснення такого контролю визначено Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [103]. Зокрема, у цьому Законі зазначається, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснює спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Державний контроль за додержанням законодавства про охорону земель здійснює спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

   Державний контроль за використанням і охороною вод та лісів здійснюється згідно з вимогами, відповідно, Водного кодексу України і Лісового кодексу України.

   3.6. Однією з гарантій забезпечення реалізації конституційного положення про створенняумов для повного здійснення громадянами права на працю, згідно зі статтею 43 КонституціїУкраїни, є виконання державою функції нагляду та контролю за додержанням законодавствапро працю.

   Стаття 259 Кодексу законів про працю України [15] визначає, що центральні органи державної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

   Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці здійснюють: Державний комітет України по нагляду за охороною праці; Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки; органи державного пожежного нагляду; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України (ст. 260 КЗпП).

   3.7. За Конституцією України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

   Цим приписам мають відповідати заходи держави щодо контролю і нагляду за діяльністю суб'єктів господарювання у різних її сферах, насамперед, за якістю і безпечністю продукції та послуг. Законодавством України ще на початку самостійного її існування було передбачено право споживачів на гарантію, що придбана ними продукція вироблена з додержанням санітарно-гігієнічних, у тому числі радіологічних, протиепідемічних норм і правил та інших встановлених вимог, які виключають небезпеку для життя і здоров'я людей або заподіяння шкоди їх майну.

   Продавець (виконавець) продукції зобов'язаний передати її споживачу (покупцю, замовнику) в такому стані, який відповідає за якістю вимогам стандартів, іншої нормативно-технічної документації. Продукція, в державних стандартах на яку є вимоги щодо забезпечення життя і здоров'я людей, їх майна, а також охорони навколишнього середовища, підлягає обов'язковій сертифікації на відповідність зазначеним вимогам (Закон України «Про захист прав споживачів» [286]).

   3.8. Державний контроль у сфері зовнішньоекономічної діяльності, зокрема за експортомта імпортом товарів, які здійснюються з порушенням прав промислової та інтелектуальноївласності, імпортом або транзитом будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вониможуть завдати шкоди здоров'ю або становити загрозу життю населення та тваринномусвіту, або призвести до шкоди навколишньому середовищу, покладений за Законом України

   «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] на Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики та митні органи.

   4. Коментована частина четверта даної статті виходить з конституційного принципу, щовстановлює: органи державної влади, місцевого самоврядування діють у межах повноваженьі засобами, передбаченими Конституцією України та законами України. Тільки законодавчіакти закріплюють повноваження державних органів з контролю за окремими сторонамидіяльності суб'єктів господарювання, посадових осіб цих органів. Особливості службовихповноважень зазначених осіб можуть конкретизуватись на підставі законодавчих актів удокументах Кабінету Міністрів України, інших центральних органів державної виконавчоївпади.

3. Межі контролю за діяльністю господарюючих суб'єктів визначені законодавством.Тільки в цих межах контролюючі органи можуть здійснювати свої повноваження. Нормицього Кодексу, що регламентують правовий статус суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм, чітко говорять про це. Більш того, дана норма прямо забороняєнезаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності з боку державних органівта їх посадових осіб.

4. Господарський кодекс України закріпив найважливіші моральні та юридичні вимоги допосадових осіб державних органів, які вони представляють при здійсненні контрольнихфункцій. До цих вимог відноситься неупередженість, об'єктивність, повага до прав та законних інтересів суб'єктів господарювання. Ці поняття введені в категорію законних, що підлягають у разі їх порушення судовому захисту. Вимоги коментованої частини статті 19спрямовані на мінімізацію негативного впливу перевірок на господарську діяльність.

5. Всі суб'єкти господарської діяльності, які були перевірені, мають право на ознайомлення з результатами перевірок. Ця норма послідовно закріплює відомий конституційнийпринцип, а також принципи, що містяться в Законі України «Про інформацію» [299]. Ніяківідомості, що стали відомі за результатами перевірок, не можуть бути приховані контролюючими органами. Результати перевірок є підставами для державних органів та їх посадовихосіб для прийняття рішень або Інших дій в межах їх компетенції. Рішення можуть прийматись колегіально органами держави, їх підрозділами або одноосібно уповноваженими посадовими особами.

Суб'єкт господарювання, діяльність якого перевірялась, якщо за результатами перевірки було прийнято несприятливе для суб'єкта рішення, має право оскаржити як дії посадових осіб, що здійснювали перевірку, так і саме рішення. Дії більшості державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені в органі, вищому стосовно органу, дії якого оскаржуються, або перед вищою посадовою особою. У деяких органах, наприклад у структурі податкової адміністрації, існують спеціальні підрозділи, що розглядають скарги на рішення та дії працівників цих органів.

Крім зазначених вище, й інші дії посадових осіб, а також державних органів та їх рішення можуть бути оскаржені в судовому порядку.

8. Коментована стаття встановлює обов'язковість для суб'єктів господарювання здійснювати первинний і бухгалтерський облік результатів своєї роботи. Первинний облік - це облікздійснюваних господарських операцій. Підставою для бухгалтерського обліку як процесувиявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації зовнішнім та внутрішнім користувачам про діяльність суб'єктів господарювання єпервинні документи, які фіксують факти здійснення цих операцій. Ведення бухгалтерськогообліку І складання фінансової звітності здійснюється з метою надання користувачам дляприйняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище,результати діяльності та рух грошових коштів підприємств. Але ніхто не може вимагати відсуб'єктів господарювання інформації, не передбаченої законодавством, або з порушеннямпорядку, встановленого ним.

Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64] встановлено порядок ведення бухгалтерського обліку та подання фінансової звітності для всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організацій но-правової форми і форми власності, а також для представництв іноземних суб'єктів

господарської діяльності (далі — підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Суб'єкти підприємницької діяльності, яким відповідно до законодавства надано дозвіл на ведення спрощеного обліку доходів і витрат, ведуть бухгалтерський облік і подають фінансову звітність у порядку, встановленому законодавством про спрощену систему обліку і звітності.

Принципи та методи ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності визначаються національними Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку (П(С)БО), які розробляються відповідно до Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку і затверджуються Міністерством фінансів України.

Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках встановлюється Національним банком України відповідно до вищезазначеного Закону та національних П(С)БО.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у межах своєї компетенції, відповідно до галузевих особливостей розробляють на базі національних (П(С)БО методичні рекомендації щодо їх застосування.

Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого строку, але не менше трьох років, а також за своєчасне та повне надання бухгалтерської звітності користувачам та аудиторам несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів, згідно зі ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64] і ст. 11 Закону «Про аудиторську діяльність» [60].

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. [242] було затверджено Порядок подання фінансової звітності, дія якого поширюється на всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно із законодавством.

Відповідно до вищезазначеного Порядку фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, а також — згідно із законодавством - іншим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики.

Відкриті акціонерні товариства, підприємства — емітенти облігацій, банки, довірчі товариства, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зобов'язані не пізніше 1 червня наступного за звітним року оприлюднювати річну фінансову звітність та консолідовану звітність шляхом публікації у періодичних виданнях або розповсюдження її у вигляді окремих друкованих видань.

Стаття 20. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів

1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання таспоживачів.

   1. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

   визнання наявності або відсутності прав;

   визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

   визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

   відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

   припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

   присудження до виконання обов'язку в натурі;

   відшкодування збитків;

   застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

   3. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

   1. В Україні право на не заборонену законом підприємницьку діяльність (а підприємницька діяльність є різновидом діяльності господарської) є конституційним правом людини і громадянина (ст. 42 Конституції України).

   Показово, що та сама стаття 42 Конституції визначає і обов'язок держави захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Пов'язано це з тим, що реалізація прав суб'єктів господарювання та споживачів по своїй суті є єдиним процесом, де права одних суб'єктів кореспондуються з обов'язками інших.

   Гострі проблеми виникають у стосунках суб'єктів підприємницької діяльності і державних контролюючих органів, тому існує спеціальна проблема захисту перших від останніх. Суб'єкт господарювання має будувати свої стосунки з державними органами (перш за все контролюючими) виключно на засадах законності. Суб'єкт господарювання повинен точно виконувати покладені на нього обов'язки і водночас виконувати тільки законні вимоги державних органів, ігноруючи явно протиправні.

   Захист прав суб 'єктів господарювання та споживачів - це введення в дію системи правових та організаційно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів та недопущення їх порушень.

   Сукупність взаємопов'язаних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких поведінка суб'єктів господарювання, їх контрагентів (у тому числі споживачів) та державних органів у ході їх правовідносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, і тим самим забезпечується захист законних прав суб'єктів, складає механізм захисту.

   Захисту прав споживачів присвячена також стаття 39 ГК (див. коментар до цієї статті), а також Закон України «Про захист прав споживачів» [286].

   Слід ще раз зазначити, що метою захисних заходів є не надання надмірних переваг певним учасникам господарських відносин, а встановлення балансу інтересів держави, суб'єктів господарювання та споживачів.

   2. Коментована стаття визначає шляхи захисту прав суб'єктів господарювання і споживачів.

   Важливим шляхом захисту є визнання наявності або відсутності прав, оскільки таке визнання є необхідною передумовою для визначення правомірності поведінки порушника права. Так, наприклад, держава визнає право підприємців без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Це визнання обумовлює можливість захисту зазначеного права від будь-яких порушень.

   Акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів, у судовому порядку повністю або частково визнаються недійсними. З підстав, передбачених законом, суд може визнати недійсними і господарські угоди.

   Поновлення порушених прав може відбуватися шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

   Припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення, є тим шляхом захисту, до якого слід звертатися перш за все. Чим раніше будуть припинені незаконні дії порушників, тим меншою буде завдана порушеннями шкода. Слід зазначити, що таке припинення може здійснюватися і до вирішення господарським судом спору по суті, в рамках забезпечення позову.

   Ефективним шляхом захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів є присудження до виконання обов 'язку в натурі. Іноді поновити права іншим чином просто неможливо. (Наприклад у випадку порушення зобов'язань щодо поставки унікального несерійного обладнання.)

   Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Відшкодування збитків докладно врегульовано главою 25 цього Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

   Штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

   За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть також застосовуватися оперативно-господарські санкції -заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. Застосування штрафних та оперативно-господарських санкцій докладно врегульовано главою 26 Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

   За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового чи майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення, допущеного суб'єктом господарювання, та ліквідацію його наслідків. Застосування адміністративно-господарських санкцій докладно врегульовано главою 27 Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

   Для захисту прав суб'єктів господарювання можуть слугувати й установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

   Захист прав суб'єктів господарювання може здійснюватись також іншими способами, передбаченими законом.

   3. Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ч. 4 ст. 13). Існує також чимало інших законодавчих актів, які спрямовані на виконання цього важливого конституційного положення. Однак це ніяк не означає, що суб'єктам господарювання і споживачам у разі порушення їх прав можна поводитися цілком пасивно, лише очікуючи поновлення своїх прав з боку держави. Суб'єкти господарювання і споживачі мають право і повинні активно боротися з порушеннями закону та захищати свої права, використовуючи всі можливості, надані їм відповідним законодавством.

   Слід зазначити, що захист прав суб'єктів господарювання є одним з головних напрямів правової роботи. Використання можливостей правової роботи передбачає активізацію дій самих суб'єктів підприємницької діяльності з підвищення рівня реалізації чинного законодавства, спрямованого на захист їх прав і законних інтересів. Здійснення захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів має відбуватися в рамках відповідних процесуальних норм.

   Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами. Так, розділ V Кодексу регулює порядок притягнення до відповідальності порушників законодавства у сфері господарювання. Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, розглядаються господарськими судами в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України [6]. Захист прав суб'єктів господарювання при здійсненні перевірок фінансово-господарської діяльності державними контролюючими органами здійснюється в порядку, встановленому Указом Президента «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» [117]. Суб'єкти господарювання використовують правові норми (у тому числі процесуальні) для захисту своїх прав і законних інтересів в рамках здійснення правової роботи.

   Стаття 21. Об'єднання підприємців

   1.3 метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців

   та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною організацією на засадах членства, що має статут юридичної особи.

   2. Держава сприяє

   торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань.

2. Порядок утворення та діяльності торгово-промислових палат встановлюється законом.

3. Суб'єкти господарювання - роботодавці мають право на об'єднання в організаціїроботодавців для реалізації та захисту своїх прав.

4. Організації роботодавців є самоврядними статутними організаціями, що утворюються на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту законних

   інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднатися у спілкита інші статутні об'єднання роботодавців.

   6. Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавціввизначаються законом.

   1. Відповідно до Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» [470] (іззмінами та доповненнями) торгово-промислові палати (далі ТПП) - це юридичні особи, якістворюються з метою сприяння розвиткові народного господарства та національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислових, фінансових і торговельних інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницькоїдіяльності, всебічному розвитку всіх видів підприємництва, не заборонених законодавствомУкраїни, встановленню науково-технічних і торгівельних зв'язків між українськими підприємцями та підприємцям зарубіжних країн.

   Основні ознаки ТПП:

   • недержавна неприбуткова самоврядна організація, яка створюється за принципом добровільності;

   • є юридичною особою;

   • об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, тагромадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання;

   • може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхіднодля виконання її статутних завдань;

   • одержаний нею прибуток не розподіляється між її членами, а спрямовується на виконання статутних завдань.

   ТПП відповідає за своїми зобов'язаннями всіма коштами та належним їй майном. Вона не відповідає за зобов'язаннями своїх членів та створених нею підприємств, інших організацій, так само як члени підприємств та організацій не відповідають за зобов'язаннями ТПП.

   2. Державні органи сприяють торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань, здійснюють контроль і нагляд за ТПП у межах своїх повноважень відповідно до законодавства, однак не допускається втручання державних органів та їх посадових осіб у діяльністьТПП, так само як і втручання ТПП у діяльність державних органів та їх посадових осіб.

   3. ТПП створюються та території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва таСевастополя (регіональні ТПП), однак у межах кожної з адміністративно-територіальниходиниць може бути створена тільки одна ТПП. На території України діє ТПП України.

   Розділом III Закону «Про торгово-промислові палаті України» передбачені їх широкі права у здійсненні повноважень як на території України, так і за її межами. ТПП у відповідності зі статтею 12 згаданого Закону можуть мати майно для забезпечення статутної діяльності: будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, кошти, цінні папери та інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань.

   Джерелом формування майна ТПП є: вступні та членські внески, прибуток від господарської діяльності ТПП, створених ними підприємств та інших організацій, інші доходи та надходження, отримання яких не суперечить законодавству України. Майно використовується для забезпечення статутної діяльності ТПП.

   У разі виходу членів із ТПП чи їх виключення з її складу сплачені членські внески не повертаються, претензії членів на частину майна ТПП не задовольняються і поділу воно не підлягає.

   Діяльність ТПП припиняється шляхом її ліквідації або за рішенням суду в порядку, перед-

   баченому чинним законодавством, зокрема статтею 10 Закону «Про торгово-промислові палати України», та їх статутами.

   4. З метою представництва і захисту законних прав та інтересів роботодавців власникипідприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, або уповноважені ними орган чи фізична особа, у відповідності з ЗакономУкраїни «Про організації роботодавців» [346], мають право створити організацію роботодавців - неприбуткову громадську організацію, яка об'єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності.

   Основними завданнями організацій роботодавців та їх об'єднань є:

   співробітництво з органами державної влади, з органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників;

   участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави;

   участь у проведенні колективних переговорів та укладенні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами;

   координація діяльності роботодавців у виконанні зобов'язань за регіональною угодою;

   сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів;

   збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення;

   удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, підвищення професійних знань та досвіду тощо.

   Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів організацій роботодавців та їх об'єднань, створених у порядку, встановленому Законом України «Про організацію роботодавців».

   Організації роботодавців та їх об'єднання діють на основі статутів, які затверджуються установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, який повинен містити умови, передбачені статтею 11 цього Закону.

   У розділі V та VI згаданого Закону детально регламентовані повноваження організацій роботодавців та їх об'єднань, а також взаємовідносини організацій роботодавців та їх об'єднань з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників.

   Зокрема, в цих розділах викладені такі положення:

   права організацій роботодавців та їх об'єднань щодо захисту прав і законних інтересів своїх членів;

   участь організацій роботодавців та їх об'єднань у веденні колективних переговорів і укладенні угод;

   участь організацій роботодавців та їх об'єднань у соціальному партнерстві;

   участь організацій роботодавців та їх об'єднань у забезпеченні зайнятості населення;

   право на участь в управлінні фондами соціального страхування та нагляді за їх діяльністю;

   взаємовідносини організацій роботодавців та їх об'єднань з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників.

   Організації та їх об'єднання з метою виконання статутних цілей і завдань мають право здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом створення в передбаченому законом порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи.

   Держава гарантує захист права власності організацій роботодавців та їх об'єднань.

   Організації роботодавців та їх об'єднання мають право здійснювати міжнародну діяльність відповідно до Закону України «Про організації роботодавців», інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

   5. Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавців визначаються цим Кодексом, Законом України «Про організації роботодавців» та іншими нормативно-правовими актами.

   Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки

   1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засадвнутрішньої і зовнішньої політики.

   2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють наоснові лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фондіяких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державіправо вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - КабінетуМіністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяєтьсяздійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки черезсистему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цьогоКодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірнихзасадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економікиусі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентноїполітики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств зурахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваженнястосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю іповноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

1. Стаття, що коментується, визначає особливості управління господарською діяльністю удержавному секторі економіки. Перехід економіки України на ринкові засади господарювання викликав необхідність приватизації значної частини державної власності, але не всіоб'єкти державної власності можуть бути приватизовані. Держава визначає перелік об'єктівдержавної власності, які мають для неї важливе значення і тому не підлягають приватизації.Управління такими об'єктами здійснюється державними органами.

2. Необхідність існування державного сектора обумовлюється ще й тим, що певні видигосподарської діяльності можуть здійснюватися лише державними підприємствами. Цедіяльність, пов'язана, наприклад, з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракетоносіїв, виготовленням І реалізацією військової зброї і боєприпасів до неї тощо. Держава визначає також перелік об'єктів права державної власності, що не підлягаютьприватизації, але можуть бути корпоратизовані. Держава зберігає право вирішального впливу на такі підприємства, якщо частка державної власності в їх статутному фонді перевищуєп'ятдесят відсотків або держава володіє контрольним пакетом акцій у цих організаційно-правових формах.

3. Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності і здійснює управління вдержавному секторі економіки. Повноваження міністерств, Інших органів влади, організаційщодо суб'єктів господарювання визначаються законодавством. Так, міністерства, в межах

наданих їм повноважень, виконують функції управління майном державних підприємств, що належать до їх сфери управління, видають спеціальні дозволи (ліцензії) на проведення певних видів господарської діяльності, здійснюють інші функції, що випливають з покладених на них завдань.

4. Як уже зазначалося, Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певнихвидів господарської діяльності» [318] визначено види цієї діяльності, які можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і організаціями (наприклад, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж та супутникових системтелефонного зв'язку).

5. Реалізація права державної власності здійснюється державою через систему повноважень відповідних органів управління - Уряду, Фонду державного майна, Національної академії наук, Української академії аграрних наук, інших самоврядних організацій щодо суб'єктівгосподарювання, які належать до цього сектора і здійснюють діяльність, володіючи державним майном на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи права оперативного управління (казенні підприємства).

6. До суб'єктів господарювання у державному секторі економіки застосовуються заходи державної регламентації, передбачені Кодексом, що коментується, але враховуються особливості їхправового статусу. Оскільки ці суб'єкти не є власниками закріпленого за ними державного майна, управління ними покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органидержавної виконавчої влади. Державні підприємства не можуть бути засновниками господарських товариств будь-яких організаційних форм та видів, кооперативів тощо.

Для державних підприємств і організацій з метою забезпечення інвестиційної діяльності встановлено порядок використання їх прибутку. Вони після сплати обов'язкових платежів проводять відрахування від прибутку, що залишається у їх розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває у державній власності, в розмірах не менш як 30 відсотків і не більш як 80 відсотків.

7. При формуванні державної програми економічного і соціального розвитку України відображається серед інших і показник розвитку державного сектора економіки, зокрема ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств,особливості здійснення антимонопольної конкурентної політики.

8. Особливості суб'єктів господарювання державного сектора економіки враховуються ів процедурі визнання державних підприємств банкрутами. Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможностісуб'єктів господарювання або визнання їх банкрутами стосовно державних підприємств тапідприємств, у статутних фондах яких частка державної власності перевищує двадцять п'ятьвідсотків, здійснює орган державної влади з питань банкрутства. До державних підприємств,які відповідно до закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх з переліку цих підприємств (ст. 214 ГК).

9. Коментована стаття встановлює заборону органам управління, які здійснюють повноваження щодо розпорядження державною власністю та управління діяльністю суб'єктів господарювання, делегувати іншим суб'єктам такі повноваження з метою запобігання надмірномузбільшенню числа таких органів, що може негативно вплинути на ефективність управліннядержавною власністю.

Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування

1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктівгосподарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами промісцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органимісцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання такожокремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

2. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватись також на договірних засадах.

3. Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками господарськихвідносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

4. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається виданняправових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

5. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися досуду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання,які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

6. Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за

   свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якоївизначаються Конституцією України та законом.

   1. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових абослужбових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень,вирішуються в судовому порядку.

   1. Коментована стаття встановлює загальні принципи та описує форми здійснення взаємовідносин органів місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання. До органів місцевого самоврядування в Україні відносяться сільські, селищні, міські, районні (крім районів у містах), районні в містах, обласні ради, їх виконавчі та інші органи.

   Компетенцію органів місцевого самоврядування у відносинах з суб'єктами господарювання визначають Конституція України, Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324], «Про столицю України - місто-герой Київ» [458]. При цьому необхідно мати на увазі, що Європейською хартією місцевого самоврядування [11], ратифікованою Україною у липні 1997 року (Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» [429]), встановлено таке: «Головні положення та функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією чи законом. Однак це положення не заважає наділенню органів місцевого самоврядування повноваженнями і функціями для спеціальних цілей відповідно до закону». Таким чином — і це зазначено в коментованій статті - окремими правами щодо суб'єктів господарювання згадані вище ради наділяються різними законодавчими актами України, основним предметом регулювання яких не є місцеве самоврядування.

   Суб'єктами відносин із суб'єктами господарювання на підвідомчій радам території можуть бути не тільки ради та їх органи, а також їх посадові особи (голови рад, керівники виконавчих та інших органів рад), але також особливі посадові особи — сільські, селищні, міські голови. Специфіка їх правового становища полягає в тому, що вони не входять до складу ради і не підконтрольні їй, обираються, як і рада, усім населенням адміністративно-територіальної одиниці, представляють територіальну громаду, мають власну компетенцію, закріплену в статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

   2. Органи місцевого самоврядування, як і суб'єкти господарювання, є юридичними особами, на які поширюються положення даного Кодексу та Цивільного кодексу України про правоздатність. З питань, які органи місцевого самоврядування відносно суб'єктів господарювання виконують не в межах владних повноважень, правовідносини між ними можуть бутиопосередковані договорами, угодами. Відповідно до законодавства можуть бути встановленіобов'язки органів місцевого самоврядування по укладенню окремих договорів. Зокрема,Законом України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційноїдіяльності в Донецькій області» [450] передбачено укладення договору про реалізацію проекту, сторонами якого є місцева рада та інвестор, типова форма договору затверджена Кабінетом Міністрів України.

   3. Органи місцевого самоврядування, їх виконавчі й інші органи та посадові особи видають правові і розпорядчі акти, обов'язкові для виконання на підвідомчій радам території. Дотаких актів відносяться рішення рад, рішення виконавчих комітетів рад, розпорядження відповідних сільських, селищних, міських голів, голів районних у місті, районних, обласних

   рад, накази керівників виконавчих та інших органів рад. Акти, перелічені вище, можуть бути нормативного чи ненормативного характеру. До перших належать акти, що поширюються на необмежене число осіб (наприклад рішення місцевої ради про введення місцевих податків і зборів, затвердження порядку їх стягнення), до других — такі, що мають локальний, індивідуальний характер.

   Основною вимогою до актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування є їх відповідність законодавству. Це означає, що останні повинні бути прийняті (видані) у відповідності з компетенцією органу чи посадової особи і не суперечити іншим актам законодавства. Важливе значення має також розподіл компетенції всередині системи місцевого самоврядування, оскільки ряд повноважень органи і посадові особи можуть одержувати від ради в рамках реалізації пункту 3 статті 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Ця норма дозволяє сільській, селищній, міській раді приймати рішення про розмежування повноважень між їх виконавчими комітетами, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради і сільським, селищним, міським головою в межах повноважень, наданих згаданим Законом виконавчим органам сільських, селищних, міських рад. Частину своїх повноважень районні та обласні ради делегують згідно зі статтею 44 цього Закону відповідним місцевим державним адміністраціям, що необхідно мати на увазі при аналізі досліджуваних відносин.

   4. Органи та посадові особи місцевого самоврядування не мають права втручатись у господарську діяльність суб'єктів господарювання: встановлювати нормативи відрахувань уфонди суб'єкта чи за іншими напрямами, примушувати виконувати якісь роботи, вироблятипродукцію, надавати послуги тощо. Окремо в коментованій статті закріплена заборона зазначеним вище суб'єктам місцевого самоврядування встановлювати обмеження щодо обігутоварів чи послуг. Це відповідає вимогам антимонопольного законодавства і потребам часу,оскільки господарська практика свідчить про непоодинокі випадки обмеження обігу окремих товарів (цукру, зерна тощо).

   5. У разі порушення органами і посадовими особами місцевого самоврядування прав чиінтересів суб'єктів господарювання, що охороняються законом, як і при порушенні законнихінтересів місцевого самоврядування суб'єктами господарювання сторони цих відносин мають право звернутися за їх захистом до суду.

   6. За протиправну діяльність, порушення законодавства щодо прав суб'єктів господарювання органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність. Посадовіособи можуть бути притягнуті до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності. Органи місцевого самоврядування відповідають за завдану суб'єктам господарювання шкоду шляхом розгляду справ у господарських судах. Відзначимо, що компенсуються і матеріальна, і моральна шкода, розміри яких встановлює суд.

   7. Більшість спорів за участю органів і посадових осіб місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання, як засвідчує практика, розглядається господарськими судами. Порядок подачі і розгляду заяв господарськими судами регламентується Господарським процесуальним кодексом України. Результатами розгляду подібних заяв може бути рішення провизнання актів органів, посадових осіб місцевого самоврядування, суб'єктів господарюваннянедійсними і про відшкодування винними збитку, заподіяного винною дією (бездіяльністю).Посадові особи несуть відповідальність і відшкодовують шкоду, завдану суб'єктам господарювання, за рішенням суду безпосередньо або з опосередкуванням через органи самоврядування, з якими вони мають трудові відносини.

   Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

   1. Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належатьдо комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

7. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього

Кодексу та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діютьна основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких часткакомунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

   1. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-кон-курентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги тагарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектораекономіки.

   2. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльностісуб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах та порядку, визначених законом.

   1. Господарський комплекс України представлений суб'єктами господарювання різнихформ власності. Значну частину цього комплексу становить комунальний сектор економіки.За останнє п'ятиріччя цей сектор виріс в обсязі. Пов'язано це з передачею в комунальну власність об'єктів соціально-культурного призначення та житла, що знаходилося у віданні підприємств різних форм власності (у першу чергу державних чи тих, що перебували раніше вдержавній власності); створенням нових суб'єктів господарювання, покликаних вирішуватизавдання, що стоять перед територіальними громадами. Правове регулювання процесів передачі об'єктів з державної в комунальну власність забезпечує Закон України «Про передачуоб'єктів права державної та комунальної власності» [376]. Відповідні місцеві ради (обласна,районна, міська, селищна, сільська, районна у місті) на своїй території створюють господарюючі суб'єкти. Повноваження по створенню комунальних підприємств, установ, організаційзакріплені у статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324].

   2. У комунальному секторі економіки господарюють суб'єкти різних організаційно-правових форм. Щодо створення та діяльності багатьох з них існують особливості, передбаченінормами галузевого, тобто спеціального законодавства. Так, особливості створення та діяльності комунальних установ охорони здоров'я регулюються Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. № 2801 -XII, особливості діяльності в галузі шкільної освіти - Законом України «Про освіту» [350] тощо.

   Більшість підприємств, організацій, установ, заснованих на комунальній власності, у процесі створення чи наступної діяльності наділяються органами місцевого самоврядування статутними фондами. Якщо господарюючий комунальний суб'єкт не має статутного фонду, то майно закріплюється за ним на підставі іншого титулу. Відповідно до закону майно, що знаходиться у господарюючого суб'єкта, може бути в нього на праві господарського відання чи права оперативного управління.

   На праві господарського відання майно закріплюється за комунальними комерційними підприємствами (див. коментар до ст. 78 цього Кодексу), на праві оперативного управління -за комунальними некомерційними підприємствами, комунальними установами. Специфіка правового режиму комунального майна, що знаходиться у комунальних суб'єктів господарювання, серед іншого, характеризується тим, що останні використовують не приналежне їм майно. Власником об'єктів комунальної власності є територіальна громада сіл, селищ, міст. Комунальні ж підприємства, установи, організації, по суті, організують господарське використання об'єктів власності територіальної громади. Обумовлюється це тією обставиною, що найважливішим повноваженням із тріади повноважень власника - розпорядженням - вони не наділені.

   Важливе значення для діяльності суб'єкта господарювання, що як належить до комунального сектора економіки, так і не належить до нього, є його правовий статус, що закріплюється в статуті чи іншому документі, наприклад положенні. Статут, положення (далі - статут) визначають мету створення та діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності,

   умови створення статутного фонду, особливості організації управління та інші, передбачені статтею 57 даного Кодексу аспекти (поряд з іншими установчими документами).

   3. Суб'єктом господарювання комунального сектора економіки можуть бути комунальнеунітарне підприємство, установа, організація. Крім цього, даним Кодексом до суб'єктів комунального сектора економіки віднесені інші суб'єкти господарювання, у статутному фонді(у майні) яких частка комунальної власності перевшцує п'ятдесят відсотків, що надас їм право вирішального голосу. Такими суб'єктами є господарчі товариства (див. докладніше гл. 9Кодексу), банки. До суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки відносяться також об'єднання за участю комунальних підприємств, де частка останніх перевищуєп'ятдесят відсотків.

   4. У комунальному секторі економіки об'єктивно створюються передумови для функціонування монопольних суб'єктів господарювання. Системи життєзабезпечення діяльності населених пунктів, що не є комерційно вигідними, знаходяться у сфері інтересів територіальних громад і в силу своєї специфіки не можуть дублюватися чи дублювання є економічно чи з іншихміркувань неможливим, недоцільним. Прикладом можуть бути системи водопостачання, каналізації, забезпечення надходження місцевих зборів тощо. Такий підхід підкріплений вимогамиантимонопольного законодавства (див.: Закон України «Про природні монополії» [419]).

   5. Відповідальність за результати діяльності суб'єктів господарювання, що належать докомунального сектора економіки, реалізується у вигляді отримання негативних наслідківдля майна, що перебуває в користуванні комунальних підприємств, установ, організацій. Таке майно, залежно від Його правового режиму, може бути відчужене без згоди відповідноїради, на нього може бути накладено арешт чи іншим способом обмежується його використання. Іншим несприятливим наслідком може бути припинення діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, що виконував значущу для територіальної громади функцію, і, таким чином, рада повинна буде створювати інший суб'єкт, щоб заповнити виниклу«прогалину». А це спричиняє витрати та втрати матеріального й іншого характеру.

   Органи місцевого самоврядування також повинні компенсувати видатки суб'єктів господарювання комунального сектора економіки, викликані виконанням рішень рад, їх органів, якщо вони не були забезпечені відповідними матеріальними та грошовими ресурсами.

   Гла в а З

   ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ

   ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ І СПОЖИВАЧІВ ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

   Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

   1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, щозабезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначаютьумов реалізації товару на ринку.

4. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, щовизначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої формивласності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарюваннячи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержаннямантимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.

5. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбаченихзаконом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.

   1. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

   1. Конкуренція є одним з основних інструментів ринку. При цьому існування конкуренціїможливо лише в разі відповідності певним суттєвим умовам. До них, наприклад, можна віднести:

   наявність майнової та організаційної незалежності постачальників товарів у кількості, достатній для виникнення змагальності між ними;

   наявність майнової та організаційної незалежності покупців товарів у кількості, достатній для формування платоспроможного попиту і можливості вибору товарів;

   незалежні дії постачальників та споживачів, відсутність штучного формування умов реалізації товарів на ринку;

   відсутність економічних та інших перешкод у доступі до сировини, матеріалів та капіталів.

   2. Антимонопольний комітет України має право приймати розпорядження та рішення зазаявами і справами, у тому числі щодо зміни або скасування актів органів державної влади тамісцевого самоврядування.

   У разі незгоди з розпорядженням Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень, підприємці, органи державної влади та місцевого самоврядування, інші зацікавлені особи мають право на звернення до господарського суду з заявою про зміну повністю або частково розпоряджень Антимонопольного комітету та його територіальних відділень (ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282]).

   3. Слід зазначити, що застосування конкурентного законодавства неможливе без співвідношення з конкретним товарним ринком. Ретельна ідентифікація товарного ринку і рівняконкуренції на ньому здійснюється у відповідності з Методикою визначення монопольного(домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку [32].

   Ґрунтуючись на стані ринку і рівні конкуренції, уповноважені органи державної влади та місцевого самоврядування розробляють і реалізують заходи щодо розвитку конкуренції, здійснюють регулювання відповідних ринків і діяльності монополістичних утворень, беруть участь у формуванні галузевих та регіональних програм ринкових перетворень.

   4. Стаття містить загальні положення щодо державного забезпечення захисту комерційноїтаємниці суб'єктів господарювання. У свою чергу, норми щодо захисту комерційної таємниці від недобросовісної конкуренції закріплені в статті 36 Кодексу. При цьому забезпечувальна роль держави полягає у сприянні збереженню дійсної та потенційної цінності комерційноїтаємниці суб'єктами господарювання шляхом встановлення переліку відомостей, що становлять комерційну таємницю, і відповідальності за її незаконне отримання та розголошення.

   Стаття 26. Обмеження конкуренції

   1. Рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, якіспрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

   подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

   подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

   подання допомоги, в тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;

   здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.

   2. Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються законом відповідно доцього Кодексу.

   1. Як зазначалося вище, конкурентна політика в цілому спрямована на недопущення обмеження конкуренції з боку органів державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до законодавства, дії чи бездіяльність, що призводять до обмеження, усунення або ліквідації конкуренції на ринку, заборонені. їх вчинення має наслідком застосування відповідних санкцій щодо правопорушників.

   Разом з тим загальна заборона обмежувальних дій щодо органів державної влади та місцевого самоврядування має винятки. Так, обмеження можуть бути дозволені, якщо їх метою є реалізація заходів, безпосередньо спрямованих на досягнення мети покращення умов виробництва і реалізації товарів, технічного і економічного розвитку. Більш повний перелік таких обставин наведений у частині другій цієї статті.

   Взагалі, поняття «допомога», яке застосовується у статті, на нашу думку, може передбачати: субсидії; пільги за податками та платежами; надання права безкоштовно користуватися землею і спорудами; гарантії за кредитами, надані на пільгових умовах, тощо.

   2. Випадки обмеження конкуренції з боку органів державної влади та місцевого самоврядування повинні бути узгоджені з Антимонопольним комітетом України. Такі обмеження можуть бути застосовані за певних умов. Зокрема, угоди або рішення органів державної влади та місцевого самоврядування не можуть встановлювати обмеження більші, ніж ті, що необхідні для досягнення вказаної економічної мети. Угоди та рішення не повинні призводити до того, щоб значні обсяги продукції, робіт, послуг було виведено з-під дії конкуренції. До того ж, обмежувальні заходи органів державної влади та місцевого самоврядування повинні мати тимчасовий характер, тобто, в разі їх дозволу час, протягом якого такі дії можуть здійснюватись, має бути чітко визначений.

   Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці

   1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке даєйому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренціюна ринку певного товару (робіт, послуг).

   2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом.

   3. Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів господарювання наринку товару за наявності інших умов, визначених законом.

   4. У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утвореньзаходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходидемонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.

   5. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняєтьсяприймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктівгосподарювання - монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольнихутворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.

   1. Перш за все необхідно підкреслити, що згідно зі статтею 7 Закону України «Про Анти-моногюльний комітет України» [58] право визначати межі товарного ринку та становище суб'єктів господарювання на ньому надано органам Антимонопольного комітету України. При цьому важливим є те, що надання такого права господарським судам або суб'єктам господарювання законом не передбачено.

   Ринком товару визнається сфера обігу товару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище. Частку суб'єкта господарювання на ринку не слід ототожнювати з частиною обсягу виробництва товару цим суб'єктом господарювання у загальному обсязі виробництва цього товару суб'єктами господарювання на відповідній території.

   Слід зауважити, що в економічній теорії мова зазвичай йде про монопольне та домінуюче становище суб'єкта господарювання на ринку. Домінування передбачає ситуацію на ринку, коли суб'єкт господарювання значною мірою впливає на конкуренцію на ринку, при цьому не опановуючи монопольну частку ринку. На жаль, у чинному антимонопольно-конкурент-ному законодавстві вказані поняття не відмежовані одне від одного, що негативно впливає на їх правозастосування.

   Узагальнюючими умовами існування монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку визнаються такі:

   1. відсутність на ринку жодного конкурента;

   2. відсутність значної конкуренції між суб'єктами господарювання, що діють на ринку,

   внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання до закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

   Можна стверджувати, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання посідає монопольне або домінуюче становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, є наявною одна з вищезазначених умов.

   2. Згідно з нормами антимонопольно-конкурентного законодавства, зокрема ЗаконуУкраїни «Про захист економічної конкуренції» [282], монопольний (домінуючим) є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо вінне доведе, що зазнає значної конкуренції.

   Необхідно враховувати, що під час розгляду справ щодо порушення антимонопольно-конкурентного законодавства Антимонопольний комітет України виходить із того, що діяльність на ринку суб'єктів господарювання передбачає вивчення ринку певного товару чи надання певних послуг. Таким чином, суб'єкти господарювання мають знати про перевищення встановленого бар'єра і повинні усвідомлювати можливість настання певного обмеження їх діяльності та відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

   3. Монопольним також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

   Законодавство не обмежує Антимонопольний комітет України щодо джерел отримання інформації про стан ринку за умови, що вони є офіційними, а шляхи їх здобуття відповідають законодавчим нормам. Так, для отримання інформації про стан ринку органи Антимоно-польного комітету України мають право використовувати статистичні звіти Держкомстату, інформацію Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, інші офіційні відомості.

   Існування монопольного становища не може розглядатись як завжди негативне. Якщо монопольне становище досягається за допомогою використання нових технологій, процесів, методів організації, більш високої якості товарів та послуг, підприємливості суб'єктів господарювання порівняно з конкурентами (штучна монополія), воно є проявом конкурентної боротьби і не призводить до негативних наслідків.

   До того ж, чинне законодавство не пов'язує право і обов'язок органів Антимонопольного комітету України застосовувати норми матеріального права до суб'єктів господарювання з часом їх внесення до Переліку підприємців, які посідають монопольне становище. Таким чином, наявність чи відсутність суб'єкта господарювання у Переліку не може бути підставою для охарактеризування його становища на ринку.

   4. Органи державної влади та місцевого самоврядування у разі суспільної необхідності таз метою усунення негативного впливу на конкуренцію здійснюють заходи антимонопольного регулювання, передбачені нормами законодавства та державними програмами.

   Виходячи з цілей, на досягнення яких спрямоване державне антимонопольне регулювання, до його інструментів можна віднести:

   заходи законодавчого характеру, спрямовані на правове регулювання монополістичної діяльності;

   безпосереднє керування об'єктами державної власності, що перебувають у стані монополії;

   заходи щодо стимулювання капітальних вкладень у переробну промисловість;

   державне фінансування НДР;

   дотації і субсидії;

   податкові пільги;

   створення програм підтримки малого та середнього підприємництва.

   5. Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування має обмеження і можлива лише в разі дотримання певних вимог, серед яких слід виділити такі:

   дії не можуть бути спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарю- І вання - монополістів;

   внаслідок дій не повинні утворюватися нові суб'єкти господарювання — монополісти;

   прийняті рішення не можуть призводити до виключно централізованого розподілу товарів. І

   Відповідальність за порушення, закріплена в цій статті, настає згідно з нормами глави 28 І Кодексу та відповідними нормами законодавства.

   Стаття 28. Природні монополії

   1. Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції вміру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими,

   у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит наінші товари (послуги), - вважається природною монополією.

6. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти господарювання будь-якоїформи власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

7. Законом про

   природні монополії визначаються сфери діяльності суб'єктів природних монополій, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, іншіоргани, які регулюють діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участі суб'єктів природних монополій.

   1. Оскільки стан природної монополії є для ринку специфічним, товарні ринки, що перебувають у стані природної монополії, характеризуються низкою специфічних ознак. Такимиознаками є:

   неефективність конкурентних відносин;

   наявність певних технологічних особливостей;

   унікальний характер товарів, що виробляються на певному виробництві, чи послуг, що надаються;

   незалежність попиту на ринку товарів чи послуг від цінової політики.

   Слід враховувати, що для визнання ринку таким, який перебуває у стані природної монополії, достатня наявність однієї або кількох вказаних ознак.

   Державний вплив на природні монополії спрямовується на захист споживачів товарів і послуг та недопущення зловживання монопольним становищем на ринку суб'єктів природних монополій. Регулювання повинно створювати підґрунтя для ефективного функціонування і розвитку галузей, що є природними монополіями, шляхом забезпечення умов для повного покриття економічно виправданих затрат підприємств і адекватного інвестування в розвиток виробництва шляхом регулювання формування монопольних структур і здійснення окремих функцій для нейтралізації негативних проявів монополізму.

   2. До суб 'єктів природних монополій належать суб'єкти господарювання будь-якої формивласності, що виробляють товари на ринку, який перебуває у стані природної монополії.

   Ознаками діяльності суб'єктів природної монополії можна, на нашу думку, вважати такі: суб'єкти господарювання займаються господарською діяльністю; така діяльність є регульованою;

   умови діяльності суб'єктів господарювання у сферах природних монополій обмежені законодавством.

   3. Наприклад, до сфер діяльності природних монополій належать: користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури,що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язок загального користування; централізоване водопостачання та водовід-ведення; спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів та інші за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України «Про природнімонополії» [419]).

   Серед суміжних ринків слід виділити:

   постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом;

   внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним, повітряним, річковим та морським транспортом;

   виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами);

   виробництво теплової енергії (крім випадків, коли вона використовується виключно для внутрішньовиробничих потреб) в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва теплової енергії (ліцензійними умовами);

   надання послуг міжміського та міжнародного телефонного зв'язку (ст. 6 Закону України «Про природні монополії»).

   Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється центральними органами виконавчої влади із спеціальним статусом, якими є національні комісії регулювання природних монополій, що утворюються і ліквідуються Президентом України. Комісії функціонують відповідно до Закону України «Про природні монополії», а також положень, що затверджуються Президентом України. Наприклад, принципи регулювання діяльності Національної комісії регулювання електроенергетики України закріплені у відповідному Положенні, затвердженому Указом Президента України від 21 квітня 1998 р. № 335/98 [47].

   Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах діяльності природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції.

   Стаття 29. Зловживання монопольним становищем на ринку

   1. Зловживанням монопольним становищем вважаються:

   нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

   обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

   інші ди, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

   встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

   встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

   1. Зловживання монопольним становищем на ринку — це один із видів порушень антимоно-польно-конкурентного законодавства, що полягає у діях чи бездіяльності суб'єкта господарювання, який посідає монопольне становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності суб'єктів господарювання або ущемлення інтересів суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

   Дії, що призводять до обмеження конкурентоспроможності, дістають вияв у встановленні цін чи інших умов придбання або реалізації товару; застосуванні різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із суб'єктами господарювання; обумовленні укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими або чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.

   Дії, що призводять до ущемлення інтересів суб'єктів господарювання, полягають в обмеженні виробництва, ринків або технічного розвитку; суттєвому обмеженні конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих причин;

   створенні перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) чи усуненні з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

   У свою чергу, бездіяльність суб'єкта господарювання, який посідає монопольне станови-« ще на ринку, полягає у частковій або повній відмові від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання.

   Слід зазначити, що зловживання монопольним становищем не спрямоване на створення І нових компонентів ринкових відносин, які забезпечують перевагу над суперниками (нова продукція, нова технологія або організація виробництва) на зміну існуючої структури попи- І ту та пропозиції.

   У цій статті Кодексу зловживання подані у згрупованому переліку за основними ознаками.

   2. За чинним законодавством зловживання, змістом яких є нав'язування умов договору тавстановлення дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, полягають у застосуванні різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин, а також в обумовленні укладанняугод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природоюабо згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.

   3. Найбільш поширеним видом у структурі зловживань є цінові зловживання, тобто вста-^!новлення дискримінаційних цін, які порушують права окремих споживачів, і встановленнямонопольних цін, що призводить або може призвести до порушення прав споживачів. Вста-|новлення монопольних цін є результатом монопольної влади суб'єктів господарювання,правила поведінки яких на ринку істотно відрізняються від відповідних правил конкуруючих суперників на ринку. Поведінка учасників вільної конкуренції на ринку ґрунтується нафункціонуванні рівноважної ціни, яка утворилася внаслідок взаємодії попиту і пропозиції,тобто незалежно від учасників. Монопольні утворення самі встановлюють ринкову ціну,

   за-Івдяки чому одержують більші прибутки порівняно з існуючим середнім рівнем. За допомо-Ігою утримання монопольними утвореннями високих цін на свої товари й одночасно низькихцін на товари, що ними закуповуються, вони перерозподіляють створені цінності на свою ко-|ристь, чим завдають шкоди інтересам раціонального використання ресурсів.

   1. У свою чергу, дії у вигляді обмеження обсягу випуску продукції ведуть до підвищення!цін та переносу прибутку від споживачів до виробників (монопольних утворень), що призво-Ідить до одержання монопольного прибутку, викликаючи негативні для економіки наслідки.Скорочення випуску продукції може також призвести до того, що монополіст використовуватиме свою владу з метою усунення суперників з ринку не конкурентними засобами, а шля-[хом використання нечесних прийомів і способів для придбання або зберігання значної переваги на ринку. Такі дії вважаються протиправними.

   Слід враховувати, що скорочення випуску продукції не може бути кваліфіковано як правопорушення в тому разі, якщо це правомірні, розумні та раціональні дії суб'єкта господарювання, який має владу на ринку і прагне до максимізації прибутку, що є природним прагненням. Монополіст може відмовитись від реалізації або закупівлі товару, якщо існують законні й розумні, з точки зору розвитку конкуренції, причини для такої відмови.

   На жаль, чіткого визначення понять «розумних» та «раціональних» дій суб'єктів господарювання чинне законодавство не передбачає. Разом з тим, можна дійти висновку, що вищезазначені дії не будуть вважатися правопорушенням, якщо вони спрямовані на забезпечення ефективної діяльності суб'єктів господарювання, оптимізацію виробництва та збуту, використання нових технологій, підвищення прибутковості виробництва.

   5. До інших дій, що призвели, або можуть призвести до створення перешкод для доступуна ринок (виходу з ринку) інших суб'єктів господарювання, належать суттєве обмеженняконкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) чи усуненняз ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

   В якості перешкод можуть виступати будь-які обставини, що заважають суб'єкту господарювання в рівних умовах конкурувати з іншими суб'єктами, які діють на відповідному ринку. Слід зазначити, що перешкоди обов'язково мають бути наслідком зловживання суб'єктом господарювання на певному ринку своїм монопольним становищем. Отже, ці пере-

   шкоди повинні бути наслідком правопорушення, а не інших причин (державної цінової або кредитної політики, ліцензування окремих видів діяльності, квотування тощо).

   Створенням перешкод слід, на нашу думку, вважати встановлення таких обставин економічного або технологічного характеру, що протидіють можливості суб'єктів господарювання діяти на певному ринку. При цьому необхідно зауважити, що, на відміну від економічних, адміністративних та інших перешкод, які запроваджуються на ринку за допомогою державної політики або встановлюються органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю при здійсненні ними функцій державного регулювання та контролю, ці перешкоди створюються суб'єктами господарювання, що посідають монопольне становище на ринку, під час здійснення ними господарської діяльності на певному ринку.

   Треба враховувати, що норми антимонопольно-конкурентного законодавства, які визначають склади порушень у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку, можуть бути застосовані до суб'єктів господарювання незалежно від того, чи включено їх до Переліку підприємств, які посідають монопольне становище на ринку, та чи попереджався суб'єкт про його монопольне становище.

   Стаття ЗО. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання

   1. Неправомірними угодами між суб'єктами господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на:

   встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;

   розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації;

   усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

   1. Коментуючи цю статтю, перш за все необхідно розглянути існуючі форми неправомірних угод, під якими слід розуміти угоди та узгоджені дії. Угодами є домовленість кількохгосподарюючих суб'єктів щодо координації окремих напрямів господарської діяльності.Угода може бути як усною, так і письмовою; прилюдною або не прилюдною. Узгоджені дії -це схожа за своїм змістом поведінка, яка не обумовлена причинами, що не залежать відсуб'єктів господарювання (наприклад, якщо причиною є дії органів державної влади тауправління або ринкові явища). Узгоджені дії мають скоординований характер, виступаючизовнішнім проявом домовленості, що їм передувала.

   Наслідком неправомірних угод між суб'єктами господарювання можуть стати антиконку-рентні узгоджені дії та концентрація суб'єктів господарювання, що призвели або можуть призвести до обмеження конкуренції у вигляді встановлення монопольних цін, розподілу ринків з метою їх монополізації, усунення з ринку чи обмеження доступу на нього суб'єктів господарювання, а також примушення суб'єктів господарювання до здійснення вказаних дій.

   2. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органівадміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються дії, що закріплені у пункті 2 статті 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282].

   У відповідності до статті 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання з метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживанню монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції. У відповідності до пункту 2 статті 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та пункту 1.2.1 Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію) [201] об'єктами державного контролю є такі дії: злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого; набуття безпосередньо або через інших осіб контролю над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання; безпосереднє або опосередковане (через інших осіб) придбання,

   набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.

   При цьому слід зауважити, що відповідно до статті 25 Закону України «Про захист економічної конкуренції» Антимонопольний комітет чи адміністративна колегія Антимонополь-ного комітету України надають дозвіл на концентрацію тільки у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку або в значній його частині.

   Стаття 31. Дискримінація суб'єктів господарювання

   1. Дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади у цьому Кодексі визнається:

   заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

   примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до вступу в господарські організації та інші об'єднання;

   прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який призводить до монопольного становища на ринку;

   встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в інший;

   надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, що призводить до монополізації ринку певного товару;

   обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів;

   встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів господарювання або груп підприємців.

   2. Дискримінація суб'єктів господарювання не допускається. Законом можуть бутивстановлені винятки з положень цієї статті з метою забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних інтересів.

   1. Коментуючи цю статтю, перш за все слід проаналізувати поняття «дискримінація». Найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою дискримінацією є дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо обмеження або розширення самостійності окремих господарюючих суб'єктів.

   У статті визначено перелік дій органів влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління і контролю, які вважаються дискримінаційними. Однак варто було б врахувати, що згідно з Законом України «Про захист економічної конкуренції» [282] перелік таких дій розширено шляхом введення поняття «антиконкурент-ні дії органів влади та місцевого самоврядування». Наприклад, поняття правопорушення у вигляді прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який призводить до монопольного становища на ринку, розширено і викладено в такій редакції: «будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців; встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов».

   Крім зазначених у коментованій статті, до дискримінаційних дій органів державної влади та місцевого самоврядування слід, на нашу думку, віднести делегування повноважень органів влади та органів місцевого самоврядування у випадках, коли це заборонено, а також схиляння до порушень законодавства, що регулює конкурентні відносини (відповідно, ст. 16 і 171 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

   2. У частині другій статті стверджується, що дії органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачені частиною першою статті, не допускаються.

   Як виняток дискримінація суб'єктів господарювання органами державної влади та місцевого самоврядування можлива в разі застосування заходів, які спрямовані на забезпечення національної безпеки, оборони, а також загальносуспільних інтересів.

   Стаття 32. Недобросовісна конкуренція

   1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

   2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутаціїсуб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання

   у процесіконкуренції та досягнення неправомірних перевагу конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті.

   1. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України, незалежно відтого, де вчинено такі дії.

   1. В основу поняття «недобросовісна конкуренція», запропонованого в цій статті Кодексу, покладено положення статті 10 bis Паризької конвенції з охорони промислової власності [44].

   Слід зауважити, що застосоване в тлумаченні поняття недобросовісної конкуренції посилання на чесні звичаї дає можливість державі виконувати зобов'язання за міжнародними угодами, а також забезпечувати захист українських суб'єктів господарювання у стосунках між собою та з іноземними підприємцями, для яких поняття «чесні звичаї» і «чесні правила поведінки» є традиційними правовими категоріями.

   Недобросовісна конкуренція пов'язана із здійсненням дій, нечесних стосовно конкурентів. Однак вони (ці дії) не переслідують мети обмеження конкуренції або встановлення монопольного панування, але завдають шкоди порядку конкуренції. При цьому під порядком конкуренції ми розуміємо дотримання її учасниками нормальних, ділових, чесних правил у господарських правовідносинах між собою.

   У частині першій даної статті Кодексу міститься, так би мовити, генеральна заборона недобросовісної конкуренції. У подальших статтях Кодексу закладено ознаки окремих видів забороненої діяльності.

   2. Слід підкреслити, що для визнання дій суб'єктів господарювання такими, що є недобросовісними, необхідно, щоб вони мали певні ознаки, зокрема:

   були спрямовані на придбання переваг у господарській діяльності, тобто суб'єкт господарювання повинен мати об'єктивну можливість отримати такі переваги;

   порушували положення чинного законодавства або вимоги добропорядності і розумності. При цьому необхідно брати до уваги, що, за наявності порушення норм законодавства, їх аналіз з точки зору порушення добрих і чесних звичаїв не здійснюється, оскільки дії не можуть бути класифіковані як такі, що не порушують норми ділової етики, якщо вони заборонені нормами чинного законодавства;

   завдають або можуть завдати збитків іншому суб'єкту господарювання або можуть нанести чи наносять шкоду діловій репутації суб'єкта господарювання. Настання негативних наслідків повинно бути безпосереднім, а не опосередкованим або побічним результатом відносин, що призвели до правопорушення.

   Безпосередніми об'єктами посягань є фірмові найменування, знаки для товарів та послуг, найменування місця походження товару, інші ознаки, рекламні матеріали, упаковка.

   Зазначимо, що перелік окремих видів забороненої діяльності не є вичерпним. У разі проявів недобросовісних конкурентних дій, які не визначені у статтях 33—35 Кодексу, їх заборона буде грунтуватися на загальній забороні.

   3. Відповідальність за здійснення недобросовісних дій у конкуренції, передбачена цим Кодексом та іншими законами України, поширюється також на суб'єктів зовнішньоекономічної

   діяльності - юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, які мають постійне місцезнаходження на її території (підприємства, організації та об'єднання усіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації тощо), у тому числі юридичних осіб, майно та (або) капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності.

   Д.) відповідальності можуть бути притягнуті й господарюючі суб'єкти, розташовані на території України, за вчинення ними дій за межами України, що кваліфіковані як недобросовісна конкуренція, в разі якщо зазначені дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України.

   З тексту цієї статті випливає, що її дія поширюється також на органи державної влади у | випадках здійснення ними підприємницької діяльності за своїм функціональним призначенням у разі якщо ці дії мають негативний вплив на конкуренцію.

   Вимоги щодо дотримання законодавства про захист від недобросовісної конкуренції не по- І ширюються на нерезидентів та їх постійні представництва суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні.

   До вищезазначених суб'єктів слід застосовувати норми, закріплені у статтях 37 та 251-257 Кодексу.

   Стаття 33. Неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання

   1. Неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта господарювання визнаються: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника; порівняльна реклама.

   2. Неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужогоімені, комерційного найменування, торговельної марки, інших позначень, а також

   належних іншій особі рекламних матеріалів тощо, що може призвести до змішування здіяльністю іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на їх використання.

8. Використання у комерційному найменуванні власного імені громадянина є правомірним, якщо до власного імені додається будь-який відмітний елемент, що виключаєзмішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання.

9. Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи.

10. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншогосуб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання зумовлено виключно їх функціональнимзастосуванням.

11. Дія частини п'ятої цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єктиправа інтелектуальної власності.

12. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами (роботами, послугами) чи діяльністю іншого суб'єкта господарювання

    . Не визнається неправомірним порівняння в рекламі у випадках, передбачених законом.

    1. Чинне законодавство про захист від недобросовісної конкуренції не дає легального визначення поняття «ділова репутація». Разом з тим це поняття визначене в інших нормативних актах. Зокрема, Закон України «Про банки і банківську діяльність» [61] під діловою репутацією розуміє сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону (ст. 2).

    Виходячи з вищенаведеного можна дійти висновку, що діловою репутацією суб'єкта господарювання слід вважати надбану протягом тривалого часу оцінку діяльності господарю-

    ючого суб'єкта. При цьому ділова репутація може бути як позитивною, так і негативною. Позитивна ділова репутація пов'язується, як правило, з господарською діяльністю і виступає як думка про суб'єкта господарювання, яка грунтується на позитивній оцінці його якостей. Такими якостями можуть бути наявність стабільних покупців, вигідне географічне положення, визнання якості, наявність технічних ноу-хау, рівень кваліфікації, сформовані ділові зв'язки і таке інше. Ці фактори забезпечують більш високий рівень прибутків від діяльності суб'єкта господарювання. Навпаки, негативна ділова репутація свідчить про відсутність у суб'єкта господарювання вищезазначених якостей.

    При цьому слід враховувати, що ділова репутація не може існувати окремо від суб'єкта господарювання.

    Внаслідок недобросовісних дій у конкуренції позитивна ділова репутація може перетворитися у негативну. Окремі види правопорушень, що є недобросовісною конкуренцією, деталізовані в інших частинах цієї статті.

    2. Згідно зі статтею 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» [281]неправомірним використанням чужих позначень, рекламних матеріалів та упаковки є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування,знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання, якиймає пріоритет на їх використання.

    Такі порушення перешкоджають реалізації інтересів суб'єктів господарювання, щодо яких вони вчиняються, та призводять до введення контрагента за договором або масового споживача в оману.

    Закон України «Про власність» (ч. 2 ст. 13, ст. 41) [74] та Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (ч. З ст. 15) [366] поширюють на товарні знаки правовий режим власності. До міжнародних договорів та угод щодо забезпечення захисту товарних знаків належать Паризька конвенція про охорону промислової власності [44], а також Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. [ЗО]

    Правове регулювання використання фірмових найменувань здійснюється в Україні відповідно до Паризької конвенції з охорони промислової власності та Положення про фірму, яке було затверджене ще постановою ЦВК та РНК СРСР від 22 червня 1927 р. [40]

    Власник фірмового найменування у разі виникнення можливості змішування діяльності може вимагати припинення використання тотожного або схожого фірмового найменування іншими особами, а також відшкодування збитків, завданих таким використанням.

    Використання схожих або тотожних фірмових найменувань підприємцями, розташованими у різних регіонах, є правомірним, якщо це не призводить до змішування діяльності підприємців і споживачі не вводяться в оману.

    Важливою рисою розгляду справ щодо неправомірного використання фірмового найменування є те, що у більшості випадків він потребує експертних висновків спеціалістів з питань промислової власності, особливо щодо доказів схожості позначень.

    3. Комерційне найменування або його частина може містити власне ім'я громадянина. Зметою виключення ймовірності змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарюваннядо такого комерційного найменування суб'єкт господарювання повинен додати будь-якийвідмітний елемент.

    4. Передбачене частиною четвертою даної статті порушення полягає в тому, що чужий товар видається за свій шляхом зняття (різними способами) позначень виробника. Неправомірне використання товару виробника, у свою чергу, тягне за собою такі негативні наслідки: заподіяння моральної шкоди виробнику товару внаслідок свавільного внесення змін до позначень на товари або зняття цих позначень; заподіяння матеріальної шкоди виробнику товаруу вигляді неотриманого очікуваного прибутку від реалізації товару з причини обмежуваннята перекручування інформації щодо виробника товару. Особливо небезпечною є можливістьу майбутньому втрати позицій суб'єкта господарювання на ринку, зниження ділової активності і, як наслідок, збитків.

    Якщо товар іншого виробника є складовою частиною кінцевого продукту (товару) підприємця із збереженням свого функціонального призначення (комплектуючі вузли, деталі,

    тощо) або використовується як основа (напівфабрикат) чи сировина для виготовлення товару, питання відносно неправомірності зняття позначень виробника товару треба розглядати з позицій впливу цих дій підприємця на конкурентні відносини на певних товарних ринках.

    5. Копіювання виробу, передбачене цією статтею, ми розуміємо як відтворення його зовнішніх характеристик з метою досягнення повної подібності з іншим виробом.

    Незалежно від якості підробленого товару копіювання зовнішнього вигляду виробу, безперечно, завдає шкоди виробнику оригінального товару, оскільки підриває його позиції на ринку, призводить до змішування його діяльності з діяльністю недобросовісного конкурента.

    Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частини, якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням.

    Дія цього пункту не поширюється на вироби, що мають правову охорону відповідно до Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» [367].

    6. Результати інтелектуальної діяльності та прирівняних до них засобів індивідуалізаціїналежать до виключних прав. Зміст виключних прав суттєво відрізняється від права на захист від недобросовісної конкуренції.

    До об'єктів інтелектуальної власності, як це передбачено законодавством України, належать: об'єкти промислової власності (знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, зазначенш географічного походження товарів і послуг, винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо); об'єкти авторського права і суміжних прав (твори науки, літератури, мистецтва).

    7. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» [281]порівняльна реклама - це реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугамичи діяльністю іншого суб'єкта господарювання. Порівняльна реклама може бути правомірною та неправомірною.

    Слід зауважити, що правомірною є порівняльна реклама, яка ґрунтується на відомостях, підтверджених фактичними даними, якщо вони є корисними, достовірними, об'єктивними для споживачів. При цьому обов'язок підтвердження наведених у рекламі відомостей покладається на замовника реклами. Виправданим, на нашу думку, може вважатися порівняння, пов'язане з досягненням науково-технічного прогресу, зроблене за вимогою споживачів, громадських спілок та організацій. Перелік таких винятків не може бути вичерпним, оскільки він повинен поповнюватись у разі необхідності.

    Неправомірною є порівняльна реклама, якщо наведені в ній відомості про товари, роботи, послуги не підтверджені фактичними даними, є недостовірними, необ'єктивними та некорисними для інформування споживачів. Зауважимо, що вказане порушення здійснюється як шляхом відкритого посилання на діяльність іншого суб'єкта господарювання, так і шляхом використання характеристик добре відомих товарів іншого суб'єкта господарювання у власних інтересах.

    Для визнання порівняльної реклами неправомірною достатньо однієї з наведених вище ознак.

    Стаття 34. Створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції

    1. Перешкодами у процесі конкуренції вважаються: дискредитація суб'єкта господарювання, нав'язування споживачам примусового асортименту товарів (робіт, послуг),схиляння до бойкоту суб'єкта господарювання або дискримінації покупця (замовника),або до розірвання договору з конкурентом, підкуп працівника постачальника або покупця (замовника).

    2. Дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у

    будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єктагосподарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.

13. Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовимасортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг заумови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібнихспоживачу або контрагенту.

14. Схилянням до бойкоту суб'єкта господарювання вважається спонукання конку-

рентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних відносин із цим суб'єктом господарювання.

5. Схилянням постачальника до дискримінації покупця є спонукання, безпосередньоабо через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця певних переваг без достатніх на це підстав.

6. Схилянням суб'єкта господарювання до розірвання договору з конкурентом іншого суб'єкта господарювання є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осібспонукання суб'єкта господарювання - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання - учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.

7. Підкуп працівника постачальника - це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язаніз укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконанняробіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентомпокупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником).

8. До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.

9. Підкуп працівника покупця (замовника) - це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного абопов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або

   могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником.

   10. До працівника покупця (замовника) прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені покупця (замовника) про придбання товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.

   1. У першій частині даної статті наведено перелік протиправних дій, які можна віднестидо перешкоджання діяльності суб'єктів господарювання у процесі конкуренції. У наступнихчастинах проаналізовано ознаки окремих різновидів перешкоджання. Аналізуючи наведений перелік, можна дійти висновку, що створенням перешкод суб'єктам господарюванняслід вважати дії, спрямовані на перешкоджання, створення штучних перепон господарськійдіяльності конкурента.

   2. У другій частині цієї статті дано поняття одного з можливих видів створення перешкодсуб'єктам господарювання в процесі конкуренції, а саме дискредитації суб'єкта господарювання. Слід зауважити, що невід'ємною характеристикою правопорушення у вигляді дискредитації суб'єкта господарювання є заподіяння або можливість заподіяння шкоди йогоділовій репутації. З тексту статті можна дійти висновку, що в разі коли шкода діловій репутації не заподіяна або не може бути заподіяна, дії одного суб'єкта господарювання не можнакваліфікувати як правопорушення у вигляді дискредитації іншого суб'єкта господарювання.

   3. Суб'єктами правопорушення, передбаченого частиною третьою даної статті, є суб'єктигосподарювання, споживачі та контрагенти, які беруть участь у купівлі-продажу товарів, виконанні робіт, наданні послуг. Слід зауважити, що суб'єкти господарювання, які здійснюютьвказані дії, не є монополістами на певному ринку. При цьому правопорушення полягає устворенні перепон для конкурентів під час реалізації їх товарів. Виходячи з того, що в умовах ринку за наявності добросовісної конкуренції споживачі повинні мати альтернативніможливості придбання товарів, закономірним є те, що відсутність таких умов негативновпливає на стан ринку.

   4. У межах цієї статті бойкот слід, на нашу думку, розглядати як прояв недобросовісної

   конкуренції в тому разі, якщо він застосовується суб'єктами, які перебувають у монопольному становищі на певному ринку або мають ознаки ринкової влади. Завдяки наявності можливостей суттєвого впливу на ринку відповідного товару окремі суб'єкти або групи суб'єктів, застосовуючи бойкот, можуть досягнути певних переваг у конкуренції і посилити свій вплив на ринкову ситуацію. За наявності розвинутої конкуренції на ринку у суб'єкта господарювання існує можливість уникнути тиску шляхом вступу в ділові стосунки з іншими учасниками ринку.

   На нашу думку, під схилянням має сенс розуміти будь-які умисні дії одного суб'єкта roc- \ подарювання щодо іншого, що мають на меті викликати у суб'єкта господарювання бажання здійснити дії, спрямовані на бойкот господарюючого суб'єкта. До таких дій можна віднести умову, пропозицію, пораду тощо.

   5. Коментуючи частину п'яту статті, слід зазначити, що дискримінація покупця (замовни- іка) з боку постачальника можлива тільки за умови якщо постачальник є монополістом на Іпевному товарному ринку або якщо в наявності ознаки ринкової влади.

   Згідно з пунктом 1.3 Методики визначення монопольного (домінуючого) становища су-5 б'єкта господарювання на ринку [32] ринкова (монопольна) влада — це здатність суб'єкта roc-1 подарювання (групи суб'єктів господарювання) визначати чи суттєво впливати на умови обороту товару на ринку; не допускати, усувати, обмежувати конкуренцію, зокрема підвищувати ціну та підтримувати її понад рівень ціни, що існував би за умов значної конкуренції.

   6. Метою дій, передбачених частиною шостою цієї статті, є послаблення конкуренції на іринку або підвищення конкурентоспроможності підприємця, відносно якого здійснюєтьсяспроба розірвання конкурентних відносин. Результатом схиляння господарюючого суб'єктадо розірвання договору з конкурентом є отримання незаконних конкурентних переваг та інезаконного прибутку, а також заподіяння шкоди діяльності конкурента та усунення його з іринку. Фактом вчинення порушення слід, на нашу думку, вважати створення передумов длярозірвання договору з конкурентом.

   7. Щодо поняття підкупу працівника постачальника є сенс вважати, що такі дії передбачають: передачу грошових коштів або матеріальних благ та послуг; обіцянку такої передачі умайбутньому; пропозицію такої передачі. При цьому, виходячи із змісту частини сьомої да-.ної статті можна констатувати, що підкупом слід вважати дії, які належать хоча б до однієї з Іперелічених категорій.

   На нашу думку, практика конкурентної боротьби робить можливим вважати предметом підкупу не тільки грошові кошти, але й цінні папери, майно, матеріальні вигоди, послуги за здійс-1 нення певних дій (бездіяльності) в інтересах конкурента покупця (замовника). До того ж, підкуп може бути здійснено як безпосередньо конкурентом покупця (замовника), так і його представниками чи посередниками.

   При цьому основною метою підкупу працівника постачальника є придбання необгрунто-1 ваних переваг, наслідком яких може стати недобросовісна конкуренція. Виходячи із змісту цієї статті справи про недобросовісну конкуренцію у вигляді підкупу працівника постачальника можуть бути розглянуті за заявами підприємців тільки після того, як державним органом, наділеним відповідною компетенцією, буде підтверджено факт підкупу.

   8. До працівника постачальника, на нашу думку, повинні також прирівнюватися особи,які постійно чи тимчасово виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки в організації-постачальнику. До працівника постачальника можуть прирівнюватися також особи, пов'язані з постачальником внаслідок комерційних, суспільних,родинних або будь-яких інших обставин.

   9. Видається, що метою підкупу працівника покупця (замовника) слід вважати набуття неза- Sконних переваг у конкурентних відносинах порівняно з постачальником, які можуть призвестидо недобросовісної конкуренції. На дії з підкупу представника покупця (замовника) слід поширювати вимоги щодо запобігання отриманню переваг внаслідок підкупу постачальника.

   10. Виходячи із змісту частини десятої цієї статті до працівника покупця (замовника)прирівнюються особи, які постійно або тимчасово виконують організаційно-розпорядчі абоадміністративно-господарські обов'язки в організації-покупцеві (замовникові), а також осо-!би, пов'язані з покупцем (замовником) внаслідок комерційних, суспільних, родинних або ібудь-яких інших обставин.

   Стаття 35. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції

   1. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання певних переваг стосовно іншого суб'єкта господарювання шляхом порушення законодавства, яке підтверджене рішенням відповідного органу державної влади.

   Дії, що визначаються як порушення у вигляді недобросовісної конкуренції, можуть полягати у прямому порушенні чесних звичаїв у господарській діяльності, а також у порушенні інших законів, якщо вони призвели до отримання неправомірних переваг у конкуренції.

   Міра відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства може бути визначена з урахуванням шкоди, завданої конкурентним відносинам взагалі, а також шкоди, завданої конкретному суб'єкту господарювання, у тому числі з відшкодуванням збитків.

   Стаття 36. Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею

   1. Відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошенняяких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані йогокомерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю,спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господарювання відповідно до закону.

10. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відомостей, якщо це завдалочи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

11. Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи моглозавдати шкоди суб'єкту господарювання.

12. Схилянням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій булидовірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службовихобов'язків відомості, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, дорозкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

13. Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльностібез дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до закону комерційну таємницю.

14. За неправомірне збирання, розголошення або використання відомостей, що є ко

    мерційною таємницею, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.

    1. Комерційна таємниця підприємства — це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначається керівником підприємства (ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» [382]).

    Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, визначений у постанові Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. [377]. Такими відомостями є: установчі документи, документи, що дозволяють займатись підприємницькою діяльністю та її окремими видами; інформація щодо всіх установлених форм державної звітності; дані, необхідні для перевірки нарахування і сплати податків та інших обов'язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, про їх заробітну плату в цілому і за професіями та посадами, а також про наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших

    організаціях, що не займаються підприємницькою діяльністю; відомості, які відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

    2. Слід зауважити, що незаконне отримання комерційної таємниці може відбуватись шляхомїї неправомірного збирання. Збирання комерційної таємниці є неправомірним незалежно відйого способу. Важливим критерієм щодо визнання способу отримання комерційної таємницінеправомірним, на нашу думку, є наслідки, до яких таке отримання призвело. Зокрема, такиминаслідками є заподіяння шкоди суб'єкту господарювання або можливість її заподіяння.

    Перелік осіб, які внаслідок виконання свого службового обов'язку мали можливість отримати відомості, що становлять комерційну таємницю, є необмеженим. Видається, що до таких осіб слід віднести представників правоохоронних органів, органів державної влади, місцевого самоврядування та адміністративно-господарського управління і контролю та інших.

    3. Виходячи зі змісту частини третьої цієї статті під розголошенням слід розуміти незаконне ознайомлення з відомостями, що становлять комерційну таємницю, а також створенняособою, якій ці відомості стали відомими, умов, сприятливих для ознайомлення з ними сторонніх осіб. Коло осіб, які можуть бути ознайомлені з незаконно здобутими відомостями, атакож спосіб, в який це ознайомлення відбувається, законодавством не визначені, тобто можуть бути будь-якими. Основним критерієм вчинення правопорушення є настання негативних наслідків у вигляді заподіяння шкоди суб'єкту господарювання або можливість настання такої шкоди.

    4. Під схилянням до незаконного розголошення комерційної таємниці, на нашу думку,слід розуміти будь-які умисні дії суб'єкта господарювання щодо власника відомостей, якістановлять комерційну таємницю. До того ж такі дії мають бути спрямовані на виникненнябажання в іншого суб'єкта господарювання незаконно отримати такі відомості.

    5. Виходячи із змісту частини п'ятої даної статті неправомірне використання комерційноїтаємниці слід вважати способом застосування незаконно отриманих відомостей, що стано-!вить, відповідно до законодавства України, склад правопорушення. При цьому неправомірне використання комерційної таємниці можливо шляхом її впровадження у виробництвосуб'єкта господарювання, який незаконно здобув відомості, що становлять комерційну таємницю, або шляхом врахування цих відомостей під час планування чи здійснення підпри- jємницької діяльності.

    6. Слід зауважити, що за вчинення правопорушення щодо комерційної таємниці можутьбути застосовані міри адміністративної відповідальності за цим Кодексом та згідно з частиною 3 статті 164³ КпАП України. Зокрема, отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця — тягне за собою накладення штрафу від дев'яти довісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

    Стаття 37. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію

    1. Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою відлові-дальність суб'єкта господарювання згідно з цим Кодексом або адміністративну, цивільну чи кримінальну відповідальність винних осіб у випадках, передбачених законом.

    1. Здійснення дій, визначених законодавством як недобросовісна конкуренція, тягне за собою відповідальність згідно з цим Кодексом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність.

    За недобросовісну конкуренцію, вчинену суб'єктом господарювання — юридичною особою, Антимонопольний комітет України накладає штраф у розмірі 3 % виручки від реаліза-ції продукції, виконання робіт, надання послуг за останній звітний рік, що передував року, в якому було накладено штраф.

    Якщо встановлено факт неправомірного використання чужих рекламних матеріалів, за-цікавлені особи можуть звернутись до Антимонопольного комітету України із заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копією продукції інших суб'єктів господарської діяльності як у виробника, так і у продавця. Такий захід застосовується у випадку, коли можливість змішування товарів не може бути усунута іншим шляхом.

    У разі дискредитації суб'єкта господарювання приймається рішення про офіційне спростування неправдивих відомостей за рахунок порушника, який поширював неправдиві, неповні або неточні відомості, у строк і засобами, які визначені законодавством.

    Неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів та послуг або будь-якого маркування, неправомірне копіювання форми упаковки, зовнішнього оформлення, а також імітація, копіювання, пряме відтворення товару інших покупців, використання імені на власний розсуд тягне за собою накладення штрафу від ЗО до 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

    У випадку коли штраф на суб'єкта господарювання накладається в розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, постанову про накладення штрафу може прийняти державний уповноважений Антимонопольного комітету України у відповідності до свого підпорядкування.

    Рішення щодо штрафних санкцій у розмірі від 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України на його засіданнях.

    Слід зауважити, що у чинному законодавстві не визначені строки застосування до юридичних осіб відповідальності за адміністративні правопорушення.

    2. Кримінальна відповідальність за дії, визнані як недобросовісна конкуренція, настає у відповідності зі статтями 230-232 Кримінального кодексу України [28] за правопорушення, що полягають: в умисному неподанні або поданні завідомо неправдивих документів чи іншої інформації Антимонопольному комітету України або його територіальному відділенню, а також ухиленні від виконання законних рішень цих органів, які вчинені службовою особою органу державної влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю, підприємства, установи та організації (стаття 230); незаконному збиранні з метою використання або використанні відомостей, що становлять комерційну таємницю (стаття 231); розголошенні комерційної таємниці (стаття 232).

    Стаття 38. Правила професійної етики у конкуренції

    1. Суб'єкти господарювання за сприяння заінтересованих організацій можуть розробляти правила професійної

    етики у конкуренції для відповідних сфер господарськоїдіяльності, а також для певних галузей економіки. Правила професійної етики у конкуренції погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

    1. Правила професійної етики у конкуренції можуть використовуватися при укладанні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання.

    1. Правила професійної етики можуть містити вимоги щодо питань, серед яких слід виділити такі: кваліфікація; надання необхідної правдивої інформації; розумні ціни, які звичайно встановлюються за цінами в регіоні за подібні товари чи послуги; конфіденційність інформації; збереження інтересів інших клієнтів.

    2. Мета створення правил професійної етики передбачає наявність добровільного їх виконання особами, на яких поширюється дія правил, з метою забезпечення виконання сторонами своїх обов'язків.

    Правила професійної етики розробляються різноманітними організаціями. Зокрема, такі повноваження покладено на торгово-промислові палати. Так, згідно з частиною другою статті 3 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» [470] завданням торгово-промислової палати є сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил професійної етики у конкуренції для різних сфер підприємницької діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань підприємців.

    Стаття 39. Захист прав споживачів

    1. Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:

    державний захист своїх прав;

    гарантований рівень споживання;

    належну якість товарів (робіт, послуг);

    безпеку товарів (робіт, послуг);

    необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

    відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законом;

    звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.

    З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни можуть об'єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

    2. Держава забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів, надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхіднихдля прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт,послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень

    споживання,достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.

15. Права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками (виконавцями, продавцями) регулюютьсязаконом про захист прав споживачів та іншими законодавчими актами.

16. Якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що

    є в законодавстві Українипро захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору.

    1. Коментуючи дану статтю Кодексу, слід перш за все зауважити, що захист прав споживачів здійснюється нормами не тільки антимонопольно-конкурентного законодавства, а й інших галузей законодавства. При цьому норми різних галузей захищають права споживачівсвоїми специфічними за правовою природою засобами.

    У нормах антимонопольно-конкурентного законодавства враховується той факт, що споживачі, з одного боку, своєю поведінкою суттєвим чином впливають на формування ринкових відносин та на стан конкурентного середовища, а з іншого - вони не є безпосередніми учасниками конкурентних відносин. Однак ця обставина не заважає тому, що норми антимонопольно-конкурентного законодавства, поряд з іншими за галузевою належністю нормами, слугують справі захисту прав споживачів.

    Наприклад, якщо права споживачів (фізичних осіб) порушуються в результаті зловживання монопольним становищем або недобросовісної конкуренції, то факти таких порушень можуть стати підставою для притягнення суб'єктів господарювання (виробників, виконавців або продавців) до відповідальності за нормами цього Кодексу в межах антимонопольно-кон-курентних відносин. У даному випадку споживачі не стають учасниками відповідних правовідносин, але сам факт порушення їх прав викликає їх виникнення.

    Коментована стаття має значне інформаційне навантаження, оскільки у ній йдеться як про загальні положення щодо захисту прав споживачів, так і про існуюче різноманіття форм захисту цих прав. Тим самим ця стаття стає своєрідним «містком», що пов'язує норми господарського законодавства з іншими нормами.

    Відповідно до закону та ділових звичаїв споживачі мають право на отримання необхідної, доступної, достовірної і своєчасної інформації про товари, що має забезпечувати можливість їх свідомого та компетентного вибору. Інформація обов'язково повинна бути надана споживачу до придбання ним товару та доводитись до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації.

    З метою захисту своїх законних прав та інтересів громадяни мають право об'єднуватись на добровільних засадах у громадські організації споживачів - об'єднання споживачів. Об'єднання споживачів є громадською організацією, яка здійснює свою діяльність у відповідності з Законом України «Про об'єднання громадян» [339].

    Держава підтримує діяльність об'єднань споживачів (ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів» [286]).

    2. Державна політика спрямована на: удосконалення захисту прав та інтересів спожива-

    чів; створення належних умов для насичення споживчого ринку якісними та безпечними товарами, роботами, послугами; підвищення рівня захисту здоров'я та безпеки споживачів; удосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів, зокрема адаптація його до законодавства Європейського Союзу; створення належних умов для реалізації гро-мадянами-споживачами своїх законних інтересів і прав на території України. (Див.: Програма захисту прав споживачів на 2003-2005 pp., затверджена Указом Президента України від 11 грудня 2002 р. [423])

    Міжвідомча рада з питань захисту прав споживачів (далі — Рада) є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України, що утворений з метою координації діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань розроблення і реалізації правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на державний захист прав споживачів. (Див.: Положення про Міжвідомчу раду з питань захисту прав споживачів, затверджене Кабінетом Міністрів України 13 березня 2002 р. [485]).

    3. Права споживачів захищаються відповідно до Законів України «Про захист прав споживачів», «Про об'єднання громадян» та ін.

    Згідно зі статтею 16 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняються реалізація та використання без сертифіката відповідності тих товарів (у тому числі іноземних), які підлягають обов'язковій сертифікації у відповідності з чинним законодавством. Маркування продукції знаком відповідності здійснює виробник згідно з ДСТУ 2296-93 «Національний знак відповідності. Форма, розміри, технічні вимоги і правила застосування».

    У разі стягнення моральної шкоди суд у справах за позовами про захист прав споживачів зобов'язаний керуватися нормою, передбаченою статтею 24 Закону України «Про захист прав споживачів». Посилання суду на Цивільний кодекс України при вирішенні справ за позовами споживачів про відшкодування моральної шкоди є безпідставними, оскільки його норми на правовідносини, що виникають між продавцем та покупцем, не поширюються.

    4. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори становлять невід'ємнучастину національного законодавства і застосовуються у тому ж порядку, що й норми національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, укладення якого оформлено у формі закону, встановлені інші правила, ніж передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Ці положення закріплені в Конституції України. Зокрема, встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість якихнадана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Укладенняміжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливо тільки після внесеннядо неї змін (ст. 9 Конституції України).

    Стаття 40. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентно-го законодавства

    1. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюються Анти-монопольним комітетом України відповідно до його повноважень, визначених законом.

    2. З метою запобігання монопольному становищу окремих суб'єктів господарювання на ринку створення, реорганізація та ліквідація суб'єктів господарювання, придбання їх активів, часток (акцій, паїв) господарських

    товариств, а також утворення об'єднань підприємств або перетворення органів влади в зазначені об'єднання у випадках,передбачених законодавством, здійснюються за умови одержання згоди на це Антимо-нопольного комітету України. Підстави для надання згоди на концентрацію суб'єктівгосподарювання визначаються законом.

17. У разі якщо суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем наринку, Антимонопольнии комітет України має

    право прийняти рішення про примусовийподіл монопольних утворень. Строк виконання такого рішення не може бути меншимшести місяців.

    1. Примусовий поділ не застосовується у разі:

    неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств або структурних підрозділів;

    наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів, якщо

    частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо) становить менше тридцяти відсотків.

    5. Реорганізація монопольного утворення, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання за умови усунення монопольного становища цього утворення на ринку.

    6. Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у встановленомузаконом порядку розглядають справи про недобросовісну конкуренцію та інші справи щодо порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, передбачені законом.

    7. Рішення Антимонопольного

    комітету України та його територіальних відділень можуть бути оскаржені до суду. Збитки, завдані незаконними рішеннями Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень, відшкодовуються з Державногобюджету України за позовом заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

    1. Основна діяльність із забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства здійснюється Антимонопольним комітетом України,повноваження якого, у тому числі його структурних підрозділів, посадових осіб, колегіальних органів визначені Законом України «Про Антимонопольний комітет України» [58].

    Антимонопольний комітет України є державним органом зі спеціальним статусом. Його основним завданням є участь у формуванні те реалізації конкурентної політики.

    Для реалізації завдань, покладених на Антимонопольний комітет України, в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі створено територіальні відділення цього комітету. Разом з тим у законодавстві немає заперечень щодо розширення кількості територіальних відділень, тому можна зробити висновок, що у разі необхідності територіальні відділення можуть створюватись і в інших адміністративно-територіальних одиницях. Законодавством також передбачена можливість утворення у разі необхідності міжобласних територіальних відділень.

    Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення складають систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

    2. Вирішуючи питання про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, Комітет у кожному випадку звертає увагу на можливість монополізації абосуттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку або на його значній частині.

    Підстави надання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання визначаються у відповідності з Положенням про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України щодо попереднього отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. [201]

    Разом з тим необхідно пам'ятати, що Антимонопольний комітет України може дозволити узгоджені дії або концентрацію суб'єктів господарювання, навіть коли формально за переліком ознак вони є забороненими. Зазначені дії можливі тільки в разі, якщо вони позитивно впливають на конкуренцію.

    За умови, що позитивний ефект для суспільних інтересів перевищує негативні наслідки обмеження конкуренції, а також у випадку, якщо їх здійснення призведе до підвищення конкурентоспроможності товарів (робіт, послуг) і створить позитивні умови для ефективного розвитку ринкової економіки держави, Кабінет Міністрів України може дати дозвіл на здійснення узгоджених дій, концентрації, навіть якщо вони були заборонені Антимонопольним комітетом України.

    Оскільки законодавство України, що регулює відносини у сфері конкуренції, є пріоритетною сферою адаптації до законодавства Європейського економічного співтовариства, слід зважати на те, що останнім часом конкурентне законодавство ЄС суттєво змінюється.

    Зокрема, з 1 травня 2004 р. набуває чинності Регламент Ради (ЄС) № 1/2003 від 16 грудня 2002 року «Про застосування правил конкуренції, встановлених статтями 81 та 82 Договору» [518], який суттєво коригує правове регулювання узгоджених дій.

    Таким чином, вищевикладені положення щодо отримання дозволу на узгоджені дії суб'єктів господарювання, які закріплені у Законі України «Про захист економічної конкуренції», потребуватимуть найближчим часом приведення у відповідність з нормами ЄС.

    3. Етап масової структурної демонополізації в нашій країні завершився. Проте залишаються потенційно конкурентні ринки. У зв'язку з цим примусовий поділ монопольних утворень можна вважати однією з правових форм демонополізації економіки. Прийняття рішення про примусовий поділ монопольного утворення можливо за таких умов: можливість організаційного і територіального виділення структурних підрозділів підприємства-монополі-ста; відсутність тісних технологічних зв'язків між структурними підрозділами; спроможність знов створених підприємств самостійно працювати на товарному ринку.

    4. У випадках, коли суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем наринку, Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право прийняти постанову про примусовий поділ монопольних утворень (ст. 53 Закону України «Прозахист економічної конкуренції» [282]). Зазначена санкція не застосовується у випадкахнеможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів та структурних одиниць, а також за наявності тісного технологічного зв'язкупідприємств, структурних підрозділів та структурних одиниць (якщо обсяг продукції, якаспоживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягупродукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

    Рішення про примусовий поділ не може бути виконано у строк, менший ніж шість місяців.

    5. Найбільш поширеними формами реорганізації є розділення, виділення, приєднання,злиття і перетворення.

    6. Порядок розгляду справ про недобросовісну конкуренцію та інших справ щодо порушення антимонопольно-конкурентного законодавства Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями передбачений Тимчасовими правилами розглядусправ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. [269] (з наступними змінами та доповненнями).

    7. Згідно зі статтею 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» заявник,відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.Цей строк не може бути відновлено.

    Прийняття судом, господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків, передбачених частиною 4 статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

    У будь-якому випадку в разі наявності достатніх підстав суд, господарський суд може зупинити дію рішення органу Антимонопольного комітету України.

    Стаття 41. Антимонопольно-конкурентне законодавство

    1. Законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з недобросовісноюконкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності, складається з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, іншихзаконодавчих актів.

    2. Положення цієї глави Кодексу не поширюються на відносини, у яких беруть участьсуб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин, якщо результат

    їхдіяльності проявляється лише за межами України, якщо інше не передбачено чиннимміжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України.

    1. Законом можуть бути визначені особливості регулювання відносин, пов'язаних знедобросовісною конкуренцією та монополізмом на фінансових ринках і ринках ціннихпаперів.

    1. В умовах ринкової економіки успіх у господарській діяльності має той підприємець, який пропонує на ринку якісні товари найкращого гатунку за найнижчими цінами. Такі результати можливі тільки за умови добросовісної конкуренції, де кожен з учасників може конкурувати та перемагати конкурентів завдяки перевагам власного походження. Ці умови гарантує антимонопольно-конкурентне законодавство.

    Структуру антимонопольно-конкурентного законодавства України складають норматив-но-правові акти різної юридичної чинності: закони України, укази Президента України, постанови Верховної Ради України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи, що затверджуються Антимонопольним комітетом України як самостійно, так і разом з іншими міністерствами й відомствами.

    2. Кодекс регулює відносини щодо розвитку конкуренції та запобігання зловживанняммонопольним становищем, які впливають чи можуть вплинути на конкурентну ситуацію натериторії України. Якщо результати діяльності суб'єктів господарювання проявляютьсялише за межами України, то вони безпосередньо не впливають і не можуть вплинути на кон- ікурентні відносини в межах України, внаслідок чого на них не поширюється дія Кодексу.

    Міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Укра- • їни, можуть бути передбачені винятки з положень цієї статті.

    3. З метою антимонопольно-конкурентного регулювання банківської, страхової та інших Ігалузей фінансової діяльності суб'єктів господарювання законодавством України можутьбути визначені особливості правового регулювання відповідних відносин. Наприклад, за [участі Антимонопольного комітету України створено та функціонує новий уповноваженийорган з питань регулювання ринку фінансових послуг - Департамент фінансових установ і Іринків Міністерства фінансів України.

    Г п а в а 4 ГОСПОДАРСЬКА КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ (ПІДПРИЄМНИЦТВО)

    Стаття 42. Підприємництво як вид господарської діяльності

    1. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

    1. Згідно з частиною другою статті 3 Кодексу існують два різновиди господарської діяль- |ності: комерційна (підприємницька) та некомерційна.

    Підприємницька діяльність є таким видом господарської діяльності, який розвивається на | ринкових засадах. Саме ринкове господарство, як відомо, пройшло декілька етапів розвитку: І від повної незалежності, свободи суб'єктів такої діяльності від будь-якого втручання дер-1 жави до початку активного вторгнення держави та регулювання діяльності підприємців у І період розвинутого капіталізму (кінець XIX ст.). І якщо раніше така діяльність переважно мала назву торговельної, то у період промислової революції вона стала більшою за обсягом, І поширивши свою сферу також на процес виробництва товарів, виконання робіт та надання і послуг.

    Підприємництво - найбільш розгалужений та поширений у світовій та вітчизняній практи- і ці вид господарської діяльності. У ньому присутні всі ознаки саме господарської діяльності І (див. ст. З Кодексу та коментар до неї), і водночас воно має свої специфічні риси (ознаки).

    Можна виділити такі характерні ознаки підприємницької діяльності:

    1. ініціативна і майново-розпорядна самостійність підприємця;

    2. ризикованість;

    3. систематичний, професійний характер;

    4. спрямованість на систематичне отримання прибутку завдяки досягненню економічнихі соціальних результатів;

    5. регулювання державою (державна реєстрація як суб'єкта саме підприємницької діяль-ності).

    2. Визначення підприємницької діяльності, що міститься у даній статті Кодексу, є поши- |реним у господарському законодавстві. Воно відбиває найбільш характерні риси цього виду ігосподарської діяльності. У той же час воно не є повним, як є неповними (збіднілими) пере-1важна більшість відомих визначень у законодавстві. Щодо даного визначення підприєм- Іницької діяльності, то в ньому відсутня, на наш погляд, вельми суттєва ознака цієї діяльно-1сті — її тісний зв'язок з державним регулюванням. Держава не може стояти осторонь від І

    процесів, що відбуваються у цій сфері. Вона змушена виконувати цю функцію, оскільки підприємці, реалізуючи свій приватний інтерес, можуть спричиняти і часто-густо спричиняють на практиці шкоду суспільному інтересу. Тому держава у процесі такої регламентації утверджує публічні засади, суспільний інтерес, одночасно узгоджуючи його з приватним інтересом підприємців.

    Виходячи з цього можна уявити собі, що законодавство, яке регулює відносини у сфері підприємництва, є досить складним за своєю структурою і змістом. З іншого боку, неважко зрозуміти, наскільки хибним був би шлях врегулювання цих відносин окремими частинами та й ще різними галузями права (цивільним, адміністративним, фінансовим, податковим та іншими). Таким чином, відносини у сфері підприємницької діяльності об'єктивно потребують системного правового регулювання, що базується на гармонійному поєднанні приватних і публічних інтересів.

    Стаття 43. Свобода підприємницької діяльності

    1. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

    2. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами.

    3. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

    4. Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної владита органам місцевого самоврядування.

    Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України.

    1. Свобода як суспільний та правовий феномен безпосередньо стосується і підприємницької діяльності.

    У відповідності зі статтею 42 Конституції України «кожний має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом». Тому підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. Але слід зауважити, що свобода підприємницької діяльності зовсім не означає «вседозволеність». Така діяльність піддається регулюванню державою в рамках існуючого законодавства.

    2. Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України. Це обумовлено, насамперед, різноманітністю видів такої діяльності та неможливістю її регулювання якимось одним базовим законом. Так, наприклад, підприємницькадіяльність у сільському господарстві регулюється кількома законами України: «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [304], «Про сільськогосподарську кооперацію»[446] та рядом інших.

    3. Достатньо широкий перелік видів підприємницької (господарської) діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлюється Законом України «Про ліцензування певних видівгосподарської діяльності» [318]. При цьому ліцензія — це єдиний документ дозвільного характеру, що надає право на заняття окремим видом господарської діяльності, яка у відповідності до законодавства підлягає обмеженню виходячи з основних принципів державної політики в цій сфері.

    Держава обмежує діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, яка здійснюється відповідно до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» [341].

    Обмежується також діяльність, пов'язана з реалізацією зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-

    психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою.

    Обмеженню підлягає і діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж та супутникових систем телефонного зв'язку, виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченним громадянам, виробництвом бензинів моторних сумішевих з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок -абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру.

    4. Забороняється підприємницька діяльність органам державної влади та органам місцевого самоврядування, виходячи з їх спеціальних повноважень.

    Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарського суду, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

    Стаття 44. Принципи підприємницької діяльності

    1. Підприємництво здійснюється на основі:

    вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

    самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

    вільного найму підприємцем працівників;

    комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

    вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

    самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

    Оскільки підприємницька діяльність є видом господарської діяльності, остільки й принципи її функціонування невідривно пов'язані з загальними принципами господарювання (див. ст. 6 цього Кодексу та коментар до неї).

    Принципи підприємницької діяльності являють собою основи правового регулювання відносин, які складаються при її здійсненні. Інакше кажучи, принципи закріплюють собою сутність правового регулювання таких відносин. У них не розкривається все багатство правових форм підприємництва. Вони лише інтегрують ці форми в якесь абстрактне ціле. За допомогою принципів конструюється їх суть. Перелічені в коментованій статті принципи загалом віддзеркалюють сутність механізму правового регулювання відносин, що складаються в процесі підприємницької діяльності. При цьому кожен з принципів охоплює одночасно як господарювання на підприємницьких засадах, так і регулювання його в рамках, встановлених і чітко окреслених законом.

    Стаття 45. Організаційні форми підприємництва

    1. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних

    формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

    1. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідаціїсуб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається цим Кодексом таіншими законами.

    2. Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення цього Кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїмхарактером є підприємницькою.

    1. Підприємець при здійсненні підприємницької діяльності не обмежений у виборі будь-яких організаційних форм, які передбачені законом. І як підтвердження цього правила у Господарському кодексі вельми широко представлена різноманітність таких форм (див. ст. 73, 74, 76, 78-80, 93, 95, 113-117,128, 129 Кодексу та коментарі до них).

    2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва здійснюється у відповідності з цим Кодексом(див. гл. 6 цього Кодексу), а також із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [115].

    3. Не всі громадяни та юридичні особи ставлять собі за мету здійснення господарськоїдіяльності, пов'язаної з отриманням прибутку, тобто вони здійснюють некомерційну діяльність. Але для отримання більш вагомих економічних та соціальних результатів вони маютьправо здійснювати і підприємницьку діяльність (як допоміжну). У такому разі на підприємницьку діяльність поширюються положення відповідних статей цього Кодексу.

    Стаття 46. Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці

    1. Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України.

    Підприємець має право здійснювати підприємницьку діяльність як особисто, так і з залученням найманої праці. В останньому випадку він зобов'язаний додержуватись чинного законодавства, що регулює трудові відносини, забезпечувати належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижче встановленої законом (Верховна Рада України періодично встановлює мінімальний розмір заробітної плати, нижче якої підприємець не має права сплачувати винагороду за працю найманим працівникам). Підприємець повинен сплачувати за найманих працівників внески до Пенсійного фонду України, до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, до Фонду обов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань. У разі отримання працівником професійного захворювання або втрати частини працездатності підприємець зобов'язаний у відповідності з чинним законодавством України відшкодовувати такому працівнику процент втрати працездатності.

    Стаття 47. Загальні гарантії прав підприємців

    1. Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційнихформ підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природнихта інших ресурсів.

    2. Забезпечення підприємця матеріально-технічними та

    іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцемпоставок, робіт чи послуг для державних потреб.

18. Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємцяосновних і оборотних фондів, іншого майна допускається відповідно до статті 41 Конституції України на підставах і в порядку, передбачених законом.

19. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого самоврядування його майновихправ, відшкодовуються підприємцю відповідно до цього Кодексу та інших законів.

20. Підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, у передбачених законом випадках може бути залучений до виконання в робочий час державних абогромадських обов'язків, з відшкодуванням підприємцю

    відповідних збитків органом,який приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом.

    1. Підприємницьку діяльність неможливо здійснювати без залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Тому для забезпечення рівних умов розвитку суб'єктів підприємницької діяльності, неза-

    лежно від обраних ними організаційних форм, держава гарантує усім підприємцям рівні прат ва та рівні можливості для залучення цих ресурсів. Наприклад, щодо інформаційних ресурсів стаття 9 Закону України «Про інформацію» [299] передбачає право всіх громадян України, юридичних осіб і державних органів на інформацію, тобто надає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

    2. Впровадження ринкових відносин значно звузило сферу централізованого розподілудержавою матеріально-технічних ресурсів. Здійснення підприємцями поставок, робіт чи послуг для державних потреб регулюється Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141]. Відповідно до цього Закону така закупівля може здійснюватися шляхом: відкритих торгів; торгів з обмеженою участю; двоступеневих торгів; запитуцінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного постачальника (учасника). При цьомувиконавці самостійно вирішують питання матеріально-технічного забезпечення реалізаціїукладених договорів. У той же час у деяких галузях централізоване забезпечення ресурсамизберігає актуальність. Так, відповідно до Закону України «Про державне оборонне замовлення» [96] виконавцям оборонного замовлення у разі необхідності можуть встановлюватисяквоти на обов'язковий продаж їм підприємствами та організаціями України окремих видів сировини, матеріалів та комплектуючих виробів у обсягах і за переліком, що затверджуютьсяКабінетом Міністрів України.

    3. Недоторканність майна гарантується Конституцією України всім суб'єктам власності,у тому числі підприємцям.

    Відповідно до статті 41 Конституції України примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Наприклад, відповідно до статті 55 Закону України «Про власність» [74] майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою йому вартості майна.

    4. У разі порушення майнових прав суб'єкта підприємницької діяльності підприємець маєправо на відшкодування завданих цим порушенням збитків відповідно до норм цього Кодексу та інших законів. Відшкодування збитків докладно врегульовано главою 25 Кодексу.Крім того, відповідно до частини 4 статті 48 Закону України «Про власність» в разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє права власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки. Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальноївартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи.

    5. Закон захищає суб'єктів підприємництва від незаконного втручання в їх діяльність з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Однак у деяких випадкахзалучення підприємців та осіб, які працюють у них за наймом, до виконання в робочий часдержавних або громадських обов'язків є необхідним. Таке залучення можливе відповідно донорм законів України «Про правовий режим воєнного стану» [411], «Про правовий режимнадзвичайного стану» [413], інших нормативних актів. Завдані підприємцю збитки маютькомпенсуватися у порядку, встановленому Господарськими кодексом та відповідним спеціальним законодавством.

    Стаття 48. Державна підтримка підприємництва

    1.3 метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:

    надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

    сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

    здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і

    соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

    стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

    подають підприємцям інші види допомоги.

    2. Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює необхідні умови для цього.

    1. Державна підтримка є однією з необхідних умов ефективного розвитку підприємництва, важливим чинником його активізації в умовах ринкової економіки.

    Держава сприяє розвитку рівного доступу всіх підприємців, незалежно від форми власності та обраних організаційних форм підприємницької діяльності, до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

    З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава може надавати земельні ділянки, передавати підприємцю державне майно, зокрема виробничі та нежитлові приміщення, законсервовані та недобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване устаткування.

    Стимулювання державою модернізації технологій, інноваційної діяльності, освоєння нових видів продукції та послуг відбувається за допомогою таких економічних важелів, як цільові субсидії, податкові пільги тощо. У цілях розвитку науково-технічного прогресу держава розробляє та затверджує програми забезпечення перспективних напрямів розвитку нової техніки, нових технологій та сприяє реалізації таких програм. Держава може надавати підприємцям цільові кредити та інші види допомоги.

    2. Державна підтримка малого підприємництва в Україні здійснюється за такими основними напрямами:

    створення інфраструктури підтримки та розвитку малого підприємництва;

    організація державної підготовки кадрів для малого підприємництва;

    встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

    впровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та фінансової звітності;

    залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних та соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції для державних та регіональних потреб;

    інформування громадян щодо умов започаткування та ведення бізнесу;

    забезпечення малих підприємств вільними виробничими площами державних та комунальних підприємств, обладнанням та іншим майном цих підприємств;

    впровадження сучасних кредитно-інвестиційних механізмів розвитку малого підприємництва, заохочення венчурного бізнесу;

    створення навчальних мікрокредитування малого бізнесу;

    впровадження спеціальних програм страхування майнових та фінансових ризиків, відповідальності суб'єктів малого підприємництва;

    створення навчальних та консультаційних центрів з питань удосконалення систем управління якістю на малих підприємствах.

    Державна підтримка малого підприємництва здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва, іншими центральними органами виконавчої влади. Фінансове забезпечення реалізації державної політики підтримки малого підприємництва здійснює на державному рівні Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні — регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні - місцеві фонди підтримки підприємництва.

    Стаття 49. Відповідальність суб'єктів підприємництва

    1. Підприємці зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

    2. За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

    1. Правовий статус підприємця передбачає як широкі права, так і певні обов'язки у різнихсферах господарської діяльності. Суб'єкти підприємництва несуть обов'язки, пов'язані з ор-ганізацією та здійсненням підприємницької діяльності, обсяг і зміст яких встановлюютьсяданим Кодексом та іншими законодавчими актами України, а також їх установчими доку- !ментами.

    Виділяють такі обов'язки підприємця:

    обов'язки, які виникають у процесі створення суб'єктів підприємництва (реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності в установленому законом порядку, дотримуватися передбаченого законом порядку ліцензування та патентування окремих видів діяльності, у визначених законом випадках здійснювати перереєстрацію);

    обов'язки, які виникають у процесі здійснення господарської діяльності (не припускати недобросовісної конкуренції та встановлених антимонопольним законодавством проявів монополізму на ринках; виконувати свої господарські зобов'язання, не порушувати права та інтереси споживачів; виконувати правила сертифікації; в установленому законом порядку здійснювати фінансовий та статистичній облік; своєчасно надавати податковим органам декларації й інші податкові документи; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі; не порушувати прав та законних інтересів громадян, підприємств, організацій та установ).

    Окремо можна виділити обов'язки підприємців, пов'язані з дотриманням законодавства про працю (забезпечувати оплату праці не нижче встановленої законодавством, виконувати встановлені правила з охорони праці, техніки безпеки, додержувати санітарні умови праці тощо), а також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством (раціонально ви- І користовувати природні ресурси; охороняти навколишнє середовище від забруднення та шкідливого впливу; своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів).

    Обсяг цих обов'язків у різних суб'єктів може відрізнятись залежно від їх цілей та задач, І виду діяльності, розвиненості господарських зв'язків.

    2. Об'єктивною підставою відповідальності є наявність шкоди. Заподіяння шкоди тягне засобою відповідальність як у разі наявності збитків, так і тоді, коли вони відсутні, оскільки поняття шкоди є більш широким, ніж поняття збитків. Під збитками тут слід розуміти спричинені неправомірними діями суб'єкта господарювання невиправдані витрати іншої сторони,втрату або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які могли б бути отриманіу разі належного виконання зобов'язання суб'єктом господарювання. Випадки, які не охоплюються даним переліком, не підпадають під поняття збитків. Що стосується категорії шкоди, то до неї включається також моральна шкода (наприклад, у відносинах із захисту правспоживачів тощо). Таким чином, наявність шкоди — як сукупності збитків та моральної шкоди—є однією з підстав відповідальності, елементом об'єктивної сторони правопорушення.

    За невиконання чи неналежне виконання зобов'язань чи порушення встановлених правил здійснення господарської діяльності до підприємця застосовуються господарські санкції у | вигляді відшкодування збитків, сплати штрафу, оперативно-господарські санкції, а також адміністративно-господарські санкції, передбачені цим Кодексом та іншими законами.

    Стаття 50. Діяльність іноземних підприємців в Україні

    1. Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні іноземними юридичними особами, громадянами визначаються цим Кодексом та іншими законами України.

    2. У разі якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого наданоВерховною Радою України, встановлено

    інші правила щодо підприємництва, ніж ті, щопередбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент прийняття КонституціїУкраїни, застосовуються відповідно до Конституції України в порядку, визначеному цими міжнародними договорами.

    1. Іноземні юридичні особи та громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність натериторії України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні, користуються такими самими правами і несуть такі самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, інших законодавчих актів. КоментованийКодекс містить спеціальну главу 38 «Іноземні інвестиції», яка визначає суб'єктів інвестиційної діяльності в Україні, види, форми, правовий режим іноземних інвестицій, гарантії їхздійснення. Як і в інших державах, що мають зацікавленість у залученні іноземних інвестицій, в Україні діє спеціальне законодавство, яке регулює іноземні інвестиції. Відносини, пов'язані з іноземними інвестиціями в Україні, регулюються Законом України «Про режим іноземного інвестування» [438]. Поряд з тим, норми, які стосуються іноземних інвестицій,містяться також у податковому, земельному та інших галузях законодавства. Специфіка оподаткування іноземних учасників угод про сумісну діяльність визначена в Законі України«Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції від 22 травня 1997 р.) [345].

    Чинне законодавство України встановлює щодо іноземних інвесторів національний режим валютного регулювання, сплати податків та зборів. Виняток передбачено для окремих суб'єктів, які реалізують інвестиційні проекти у відповідності з державними програмами розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери на територіях, на яких установлено пільговий режим.

    2. Господарська діяльність суб'єктів іноземного інвестування в Україні безпосередньо регулюється як нормами внутрішнього законодавства, так і нормами міжнародних договорів.До міжнародних договорів належать такі, які ратифіковані Верховною Радою України, угоди, затверджені, прийняті або приєднання до яких здійснено на основі рішення ВерховноїРади України. Україна є учасником більш як сорока двосторонніх угод про заохочення тавзаємний захист інвестицій, які знаходяться на різних стадіях процесу їх укладання. Основними положеннями угод про заохочення та взаємний захист інвестицій є: умови сприяння тазахисту іноземних інвестицій; умови надання іноземним інвестиціям національного режимунайбільшого сприяння; порядок компенсації збитків іноземним інвесторам, умови експропріації, порядок вирішення спорів тощо. Ці угоди можуть містити ряд положень, відмінних від положень національного законодавства. Частина 2 даної статті містить положення,згідно з яким приписи чинних міжнародних угод, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, якими встановлено правила інші, ніж ті, що передбачені законодавством України, є безумовно обов'язковими для застосування.

    Міжнародні угоди України, які були прийняті до моменту введення в дію Конституції України, повинні застосовуватися з обов'язковим урахуванням положень Конституції.

    Стаття 51. Припинення підприємницької діяльності

    1. Підприємницька діяльність припиняється:з власної ініціативи підприємця;

    у разі закінчення строку дії ліцензії;

    у разі припинення існування підприємця;

    на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

    2. Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом відповіднодо вимог цього Кодексу.

    1. Підприємець має право самостійно у будь який час із додержанням встановленої законом процедури прийняти рішення про припинення підприємницької діяльності. Підстави для такого рішення законом не визначаються, вони можуть бути будь-якими.

    У разі коли для здійснення певних видів діяльності підприємець повинен мати ліцензію, його діяльність припиняється, якщо строк дії ліцензії закінчився, а ліцензіат не отримав нової ліцензії в порядку, встановленому законодавством.

    Діяльність підприємця - фізичної особи припиняється також у разі смерті останнього. Це положення є новим для вітчизняного законодавства. Воно пов'язано з особливостями існування громадянина-підприємця як фізичної особи.

    Діяльність підприємця може бути припинена у примусовому порядку на підставі рішення суду. Згідно з положеннями Господарського кодексу на підставі рішення суду діяльність підпри-

    ємця припиняється у випадках визнання його банкрутом або у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом. Так, стаття 247 Кодексу передбачає в разі здійснення суб'єктом діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, застосування адміністративно-господарської санкції у вигляді скасування державної реєстрації.

    Діяльність господарського товариства може бути припинена на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Позивачем у такому разі є орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю товариства. Такими, що систематично порушують законодавство, вважаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, систематичним може бути визнане й повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне й умисне нехтування його вимогами з боку товариства.

    2. Кодекс встановлює загальні вимоги до порядку ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності в Україні. Для проведення ліквідаційної процедури власник майна суб'єкта господарювання чи його представник, інший орган, визначений законом, формує спеціальний орган — ліквідаційну комісію, встановлює порядок та строки проведення ліквідації. Строк для заяви претензій кредиторами не може бути меншим, ніж два місяці починаючи з дня оголошення про ліквідацію. У спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарської діяльності ліквідаційна комісія публікує повідомлення про ліквідацію, її строки та порядок. Відомі кредитори повідомляються персонально у письмовій формі. Поряд із публікацією, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно, стягує дебіторську заборгованість та виявляє вимоги кредиторів. Ліквідаційна комісія розраховується з кредиторами згідно з вимогами статті 61 цього Кодексу та складає ліквідаційний баланс, який подає власнику чи органу, що призначив ліквідаційну комісію.

    Порядок припинення діяльності підприємця, передбачений іншими законодавчими актами, повинен відповідати цим загальним вимогам.

    Гла в а 5 НЕКОМЕРЦІЙНА ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

    Стаття 52. Некомерційне господарювання

    1. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

    2. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарюваннядержавного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в якихвідповідно до статті 12 цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі рішеннявідповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.

    3. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державноївлади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

    1. Некомерційну господарську діяльність слід розглядати як один з видів господарської діяльності. З переходом до ринкової економіки були перш за все створені правові основи для господарської діяльності, спрямованої на одержання прибутку (підприємництво). Однак до структури господарювання також входить і діяльність іншого виду, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

    Слід підкреслити, що визначення некомерційної господарської діяльності дано у законо-

    давстві вперше. Таким чином, Кодекс започаткував уніфіковані визначення як підприємницької, так і некомерційної господарської діяльності, які базуються на фундаментальному визначенні господарської діяльності (див. ст. З ГК та коментар до неї). Це означає, що чинне законодавство слід розглядати під новим кутом зору. Зокрема, навряд чи можна погодитися з тим, що Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318] відносить медичну і ветеринарну практику, фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, діяльність у сфері освіти до господарської діяльності.

    Не слід також ототожнювати поняття «некомерційна господарська діяльність» і «неприбуткова діяльність». Останнє поняття обслуговує, насамперед, відносини з оподатковування. Однак некомерційна господарська діяльність здійснюється у процесі організації та ведення господарської діяльності, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг у сфері суспільного виробництва. Це положення є критерієм відмежування цього виду діяльності від основної діяльності неприбуткових установ і організацій, що виражається в наданні благодійної допомоги, просвітніх, освітніх, культурних, наукових та інших подібних послуг для суспільного споживання та для інших цілей, передбачених статутними документами (див. п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [345]).

    2. У частині другій коментованої статті зазначено, що некомерційна господарська діяльність здійснюється в державному або комунальному секторах економіки. Разом з тим слідмати на увазі, що така діяльність ведеться і в інших сферах суспільного життя. Прикладомможе слугувати господарська діяльність благодійних та інших організацій, спрямована навиконання їх статутних цілей та завдань (ст. 130—131 Кодексу, ст. 19 Закону України «Просвободу совісті та релігійні організації» [443], ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян» [339] та ін.). Така діяльність розглядається як допоміжна або додаткова. Поряд з цим, уприватній та корпоративній сферах створюється чимало підприємств допоміжних, обслуговуючих, які ведуть господарську діяльність на некомерційних засадах. Така діяльність можездійснюватися не з метою одержання прибутку, а для досягнення соціальних, економічнихта інших завдань.

    Загальне положення про те, що підприємства можуть створюватися як для здійснення підприємництва, так і для некомерційного господарювання, закріплене у частині 2 статгі 62 Кодексу. Дуже часто такі види діяльності тісно переплетені. Визначити види економічної діяльності, в яких здійснюється тільки некомерційна господарська діяльність, буде можливо з розробкою Кабінетом Міністрів України і наступним прийняттям Верховною Радою України законопроекту щодо переліку видів діяльності, у яких забороняється підприємництво (пп. 5 ч. З розд. IX Кодексу). Така заборона, очевидно, продиктована підвищеними вимогами щодо безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління. Про заборону підприємницької діяльності йдеться й у самому Кодексі, про що свідчать частина 5 статті 131, частина 2 статті 414.

    3. Заборона здійснення некомерційної господарської діяльності органами державної влади та органами місцевого самоврядування продиктована перш за все тим, що вони не єсуб'єктами господарювання. Однак слід враховувати, що вони є учасниками господарськихвідносин і наділені господарською компетенцією (ст. 2 і 8 Кодексу). Щодо посадових осіб, тотака заборона, за аналогією із забороною у підприємницькій діяльністі (див. ч. 4 ст. 43 Кодексу та коментар до неї), продиктована необхідністю зосередження їх потенціалу саме напосадовій діяльності, а також усунення можливостей для корупції та зловживання.

    Стаття 53. Організаційні форми здійснення некомерційної господарської діяльності

    1. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом таіншими законами.

    2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації

    суб'єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності визначається цим Кодексом та іншими законами.

    3. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими регулюється підприємництво.

    1. Під організаційною формою здійснення господарської діяльності розуміють спосіб закріплення і використання майна суб'єктом господарювання. Організаційна форма вказує намайновий статус суб'єкта, що характеризує підставу володіння майном, можливість розпорядження ним, ставлення до майна, прав на нього засновників.

    Некомерційне господарювання, яке здійснюється на основі права власності, означає, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ст. 134 Кодексу) для досягнення економічних, соціальних та інших результатів. Господарюючий суб'єкт, який здійснює господарську діяльність на основі права оперативного управління, володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом) (ст. 137 Кодексу). Так, на праві оперативного управління діє казенне (ч. З ст. 76 Кодексу) та комунальне некомерційне підприємство (ч. З ст. 78 Кодексу).

    2. Загальний порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації усіх суб'єктів господарської діяльності встановлений Кодексом (див. ст. 56—60). Окремий порядок створення та діяльності казенних підприємств зазначений у статтях 76-77, комунальних некомерційних підприємств — у статті 78. Але щодо цих та інших окремихорганізаційних форм некомерційного господарювання треба конкретизувати відповідні правила регулювання у спеціальних законодавчих актах.

    Так, зміст некомерційної господарської діяльності Збройних Сил України визначено у статті 414 Кодексу. Але правові засади здійснення такої діяльності, умови і гарантії її організації та державної підтримки, перелік суб'єктів господарської діяльності встановлює Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» [91]. Перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, містить постанова Кабінету Міністрів України від 25 червня 2000 р. № 1171. Порядок реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 2000 р. № 749. Особливості статусу військового майна встановлені Законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» [412].

    Існують труднощі, пов'язані з необхідністю чіткого визначення організаційної форми некомерційного господарювання, які зумовлені тим, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватися як основна, додаткова або допоміжна. За таких умов дана діяльність може здійснюватися практично всіма суб'єктами господарювання.

    3. Поряд з некомерційним господарюванням, може здійснюватися підприємницька діяльність, що є не основною, а додатковою чи допоміжною діяльністю. У такому разі до цих видів діяльності, яка по суті є підприємницькою, слід застосовувати положення, що регулюютьпідприємницьку діяльність.

    Стаття 54. Регулювання некомерційної господарської діяльності

    1. На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

    2. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб'єкт господарювання, щоздійснює некомерційну господарську діяльність, зобов'язаний

    забезпечити належні ібезпечні умови праці, її оплату не нижчу від визначеного законом мінімального розміру, а також забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені законом.

21. Поширення загальних вимог щодо регулювання господарської діяльності на суб'єктівнекомерційної господарської діяльності пов'язано з тим, що некомерційне господарюванняє складовою частиною господарської діяльності. Некомерційна господарська діяльність входить до єдиної системи господарювання і базується на її єдиних правилах і принципах. Однак слід як враховувати особливості її здійснення різними суб'єктами господарювання, так івідмежовувати дану діяльність від підприємницької діяльності. Регулювання некомерційноїгосподарської діяльності цією статтею Кодексу є досить широким. Більш конкретизованіправила регулювання мають бути викладені не тільки в Кодексі, айв окремих законодавчихактах.

22. У частині другій коментованої статті під безпечними умовами праці слід розуміти додержання правил з техніки безпеки, забезпечення необхідних нормативів з освітлення, опалення, вентиляції, усунення шкідливих наслідків шуму, випромінювань, вібрації та іншихфакторів, які негативно впливають на здоров'я робітників, тощо (ст. 88, 153 КЗпП). Визначення та перелік основних соціальних гарантій встановлюються Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» [107], який встановлює правові засади формування та застосування соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією та законами України основних соціальних гарантій.

Коментована норма не містить жодних обмежень щодо встановлення більш сприятливих трудових і соціально-економічних умов при укладенні трудового договору (контракту, угоди). У законодавчому порядку передбачається лише обов'язковий мінімум прав і соціальних гарантій для працівників. Цей мінімум може бути підвищений як колективними договорами й угодами, так і індивідуальними трудовими договорами (контрактами).

Розділ II СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Гпава 6 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 55. Поняття суб'єкта господарювання

1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, якіздійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбаченихзаконодавством.

2. Суб'єктами господарювання є:

1. господарські організації- юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цьогоКодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2. громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3. філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій(структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основіправа власності, права господарського відання, права оперативного управління таправа оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієїкомпетенції у цьому Кодексі та інших законах.

4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі прававласності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статусюридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

5. Суб'єкти господарювання - відокремлені підрозділи (структурні одиниці)

   господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарськоговикористання майна, без статусу юридичної особи.

   1. Учасники процесу господарювання іменуються в Кодексі суб'єктами господарювання.Враховуючи те, що в «господарюванні» розрізняють дві його сторони - безпосереднє здійснення виробничо-господарської діяльності і керівництво нею, слід враховувати складний(організаційно-майновий) характер тих відносин, суб'єктами яких вони стають.

   Визначення поняття суб'єкта господарювання в Кодексі не дається. Суб'єкти господарювання з'ясовуються в ньому через поняття «учасники господарських відносин, що здійснюють господарську діяльність». Оскільки господарська діяльність регламентується законодавством і її здійснення поза правовими рамками неможливо, учасники процесу господарювання, вступаючи між собою в різні відносини, врегульовані нормами права, стають носіями суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків, тобто — суб'єктами господарських правовідносин, суб'єктами господарського права.

   Сукупність загальних юридичних можливостей щодо участі у правовідносинах, що закріплюється законодавством за суб'єктами господарювання як суб'єктами права, у науковій літературі іменують господарською правосуб'єктністю. її фактична реалізація можлива за наявності ознак, властивих усякому суб'єкту господарського права. Три з них названі в статті 55: майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність за своїми обов'язками, господарська компетенція. До них варто додати ще дві: визначеність організаційно-правової форми і легітимність існування як суб'єкта господарювання. Кожна з названих ознак має свій власний, цілком визначений, конкретний зміст. «Господарська компетенція» - базова ознака будь-якого суб'єкта господарювання, через яку в правовому полі реалізується його призначення. Вона є сукупністю законодавчо закріплених за суб'єктом прав, обов'язків і конкретної правомочності, необхідних йому для здійснення передбачених статутом функцій господарювання. Без останньої ознаки підприємницька структура, що бере особисту участь у господарській діяльності, не будучи зареєстрованою в установленому законом порядку, не буде легальним суб'єктом господарювання (суб'єктом господарського права) і повинна розцінюватися як тіньова структура з усіма наслідками, що звідси випливають, як господарюючий суб'єкт, що функціонує поза правовим полем підприємництва.

   Про зміст і значення інших ознак суб'єкта господарювання буде сказано нижче.

   2. У частині 2 коментованої статті дається неповна класифікація видів суб'єктів господарювання, що включає:

   1. господарські організації. їх головна відмітна ознака, що поєднує в один вид суб'єктівгосподарювання, полягає у тому, що, незалежно від організаційно-правових форм (будь-якіпідприємства, господарські товариства, кооперативи, фермерські господарства, господарські об'єднання, органи господарського керівництва), усі вони є юридичними особами, тобто можуть бути самостійними (діяти від свого імені, під власну майнову відповідальність зазобов'язаннями, виступати позивачем і відповідачем у судах) учасниками товарно-грошового обороту;

   2. фізичні особи (у тому числі громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Головний критерій для їх легального функціонування в процесі господарювання - бути зареєстрованими як суб'єкт підприємництва в установленому законом порядку (тобто бути легітимізованими);

   3. філії, представництва, інші (незалежно від назви) внутрішньоструктурні підрозділигосподарських організацій - юридичних осіб, створювані останніми для здійснення господарської діяльності.

   3. У частині 3 статті 55 дістає вияв така ознака суб'єкта господарювання, як «майнова відокремленість», її не слід ототожнювати з будь-якою наявністю майна у суб'єкта господарювання без аналізу підстав його перебування в останнього. Майно в того чи іншого господарюючого суб'єкта може перебувати без достатніх на те підстав, або в тимчасовому користуванні, або на збереженні, у заставі і на інших подібних підставах, але жодна з них не можесвідчити про майнове відокремлення суб'єкта в процесі господарювання. Про наявність майна як особливої ознаки суб'єкта господарського права можна говорити там і тоді, де і коли воснові приналежності майна конкретному суб'єкту лежить, як правило, не зобов'язальне, аречове право. Види речових прав наведені у частині 3 статті, що коментується.

   4. Господарська компетенція суб'єкта господарювання не може бути реалізована без правової основи майнової діяльності, іменованої «господарською».

   Форми майнової відокремленості суб'єктів господарювання різних видів не однакові. Наприклад, для індивідуального підприємця, господарського товариства і кооперативу це - право власності; для державних і комунальних підприємств - право господарського відання; для установ і казенних підприємств - право оперативного управління. У кожному з вищеназваних варіантів майнового відокремлення суб'єктів господарювання, хай то буде право власності чи інше, похідне від нього, обмежене речове право, мають місце специфічні особливості закріплення приналежності майнових об'єктів господарюючим суб'єктам, які створюють організаційно-майнову базу для самостійного здійснення процесів господарювання, участі підприємницьких та інших господарюючих структур у господарських правовідносинах.

   Не всяка правова форма закріплення приналежності майна конкретному господарюючому суб'єкту створює необхідні передумови для свободи його дій у процесі господарювання. Так, правомочності власника майна, що існують у зобов'язально-правових відносинах, обмежені строком і змістом самого зобов'язання, за яким було передано це майно. Крім того, ці правомочності можуть припинитися і передчасно, наприклад, у випадках дострокового розірвання, припинення зобов'язання.

   Перелік, обсяг і зміст правомочності суб'єкта господарювання на майно, що є в нього у наявності, отримане в рамках зобов'язальних правовідносин, визначаються, таким чином, загальною метою зобов'язання і конкретною метою його передачі. Окреслюються вони в кожному конкретному зобов'язанні самими його учасниками за їхньою власною волею. Тому навіть у тотожних зобов'язаннях, наприклад у підряді на капітальне будівництво, щодо майна, отриманого від замовників підрядниками, останні в різних випадках матимуть далеко не однакові права.

   Об'єм конкретних можливостей суб'єкта господарювання в майновій сфері залежить від властивої йому форми майнової відокремленості. У той же час, це не впливає на принципову (загальну) можливість різних видів господарських організацій на участь у товарно-грошовому обороті як юридичних осіб.

   5. Внутрішньоструктурні підрозділи господарських організацій не є юридичними особами, але теж мають своє майно. Належить воно їм не на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, а на праві оперативно-господарського використання майна. Відмінність в обсязі правомочностей різних форм майнової відокремленості різних видів суб'єктів господарювання роз'яснюється у розділі III цього Кодексу.

   Стаття 56. Утворення суб'єкта господарювання

   1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників)майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбаченихзаконодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення)діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

   2. Суб'єкти господарювання

   можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

   1. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

   1. Початковим етапом процесу створення субєкта господарювання є прийняття відповідного рішення. Порядок його прийняття залежить від виду суб'єкта господарювання, що створюється, і порядку створення (добровільний або примусовий). Відповідно, суб'єкт господарювання може утворюватися за рішенням:

   • власника (власників);

   • уповноваженого власником (власниками) органу;

   • інших органів, організацій і громадян - у прямо передбачених законом випадках.Якщо статус суб'єкта господарювання набувається у добровільному порядку, рішення

   приймається особисто власником (власниками) майна або уповноваженою власником (власниками) особою.

   Приймаючи рішення про використання належного йому на праві власності майна для

   здійснення підприємницької діяльності або для утворення господарської організації, власник здійснює тим самим належне йому суб'єктивне право (п. З ст. 6 Закону України «Про власність» [74], ст. 135 даного Кодексу).

   Для набуття статусу підприємця громадянину достатьо зареєструватися в установленому законодавством порядку. При утворенні господарської організації - юридичної особи власник або, якщо це передбачено законодавством, уповноважений власником чи власниками орган стають її засновниками.

   Засновниками господарської організації є особи (власники), які приймають рішення про створення господарської організації та підписують установчі документи. Якщо інше не передбачено законодавством, засновником підприємства, організації може бути будь-яка особа, що має право власності на майно незалежно від форми власності.

   Кількісний склад засновників може бути різним. Організація може утворюватись одним власником (один засновник) або разом з іншими (два і більше засновників). Однак в окремих випадках законодавством можуть установлюватися певні вимоги щодо кількісного і якісного складу засновників.

   За способом утворення підприємницькі організації можуть створюватися шляхом:

   - заснування нової організації;

   — реорганізації діючої підприємницької організації.

   Способами (формами) реорганізації згідно з пунктом 2 статті 52 Кодексу є злиття, виділення, розділ, перетворення і приєднання.

   У результаті злиття, виділення, поділу дійсно з'являється нова господарська організація. Водночас при приєднанні нова юридична особа не створюється, а продовжує діяти господарська організація, до якої приєднується організація, що припинила існування. Змінюється лише обсяг її прав і обов'язків. Напевно, не зовсім точно відображає сутність процесу перетворення і вказівка на створення нового суб'єкта при перетворенні, тому що в результаті перетворення новий суб'єкт не створюється, лише змінюється правове становище реорганізованої організації.

   Порядок набуття статусу суб'єкта господарювання встановлюється нормами даного Кодексу, інших законів і визначається видом створюваного суб'єкта господарювання (комерційна чи некомерційна організація), способом утворення (засновництво чи реорганізація), його організаційно-правовою формою (кооператив, відкрите акціонерне товариство тощо). Для створення суб'єктів комерційної діяльності в окремих галузях економіки законодавством може встановлюватися особливий порядок їх створення, особливі вимоги до організаційних форм створюваних суб'єктів, особливості їх статусу.

   Порядок створення, державна реєстрація, реорганізація суб'єктів господарювання, що здійснюють некомерційну господарську діяльність, визначаються спеціальними законами (п. 2 ст. 53 Кодексу).

   Порядок створення, державна реєстрація, реорганізація суб'єктів господарювання, що здійснюють комерційну господарську діяльність, визначаються цим Кодексом і законами України.

   Створення суб'єктів, що здійснюють комерційну господарську діяльність, може здійснюватися в будь-якій організаційній формі. Організаційною формою визначається і порядок створення комерційної організації. Суб'єкт господарювання, що має статус юридичної особи, створюється, як правило, у добровільному порядку шляхом заснування нового суб'єкта або реорганізації діючого.

   Водночас закон може встановлювати певні обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, у тому числі за організаційною формою. Так, страхові організації не можуть створюватися у формі товариства з обмеженою відповідальністю.

   2. Створення підприємницької організації у примусовому порядку може здійснюватисялише в прямо передбачених законом випадках. Чинне законодавство передбачає створення господарської організації шляхом примусового поділу (виділення) діючої організації наоснові рішення суду. Ініціювати таке судове рішення може антимонопольний орган, якщопротягом встановленого ним строку господарська організація не вжила відповідних заходівдля припинення зловживань своїм монопольним або домінуючим становищем на ринку.

   3. Відповідно до вимог антимонопольного законодавства в окремих випадках рішення

   про створення господарської організації необхідно узгоджувати з антимонопольним органом. Таке узгодження має за мету захист конкуренції на ринку товарів і послуг, запобігання його монополізації окремими суб'єктами господарювання.

   Узгоджувати рішення про створення суб'єкта господарювання необхідно у випадках економічної концентрації капіталу. Перелік дій, які призводять до концентрації капіталу, передбачено статтями 22, 24 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282]. Порядок узгодження передбачено Положенням про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положенням про концентрацію) від 19 лютого 2002 р. [201]

   Потребує узгодження з антимонопольними органами створення шляхом поділу (виділення) підприємств і об'єднань, господарських товариств, в яких 75 і більше відсотків статутного фонду належать державі. Він встановлений Положенням про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженим наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України та Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 р. [202]

   Процедура виділення в процесі приватизації структурних підрозділів державних підприємств і створення на їх основі самостійних підприємств — юридичних осіб передбачена Порядком прийняття рішень про необхідність реорганізації об'єкта приватизації, затвердженим наказом АМКУ та ФДМУ від 2 грудня 1997 р. [243]

   Порядок погодження з антимонопольними органами створення холдингових компаній встановлює Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації, затверджене розпорядженням АМК від 21 червня 1994 р. [197]

   Стаття 57. Установчі документи

   1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення)суб'єкта господарювання.

   2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формуван

   ня майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщоінше не передбачено законом.

6. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністюсуб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входженнянових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

7. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і

   контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання,а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, щоне суперечать законодавству.

   Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

   5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно дозакону.

   1. Установчі документи, поряд з нормами законодавства, визначають правовий статус господарської організації та встановлюють правову основу її господарської діяльності. Розробка і затвердження установчих документів є одним з етапів створення організації. Однак на

   практиці не завжди враховується важливість цих документів. Формальний підхід до розробки і змісту установчих документів може бути причиною скасування судом державної реєстрації суб'єкта підприємництва в разі визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів або несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємництва про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження.

   Вид (види) необхідних для створення суб'єкта господарювання установчих документів залежить від організаційно-правової форми господарської організації і визначається законами або іншими нормативними актами, що закріплюють порядок її створення.

   Стаття, що коментується, фактично виділяє три види установчих документів суб'єкта господарювання: рішення про створення; установчий договір; статут. Рішення про створення приймається, як правило, у разі створення господарської організації одним засновником. Якщо засновників двоє і більше, вони укладають установчий договір. По суті, установчий договір і є рішенням про створення господарської організації, що приймається в договірному порядку.

   Відповідно до норм статті 4 Закону України «Про господарські товариства» [90] установчими документами господарських товариств є установчий договір і статут. На відміну від зазначених норм, що визначали два види установчих документів для господарських товариств - установчий договір і статут (за винятком командитних і повних товариств, що діють на підставі установчого договору), стаття 82 даного Кодексу встановлює тільки один вид установчих документів: або засновницький (установчий) договір, або статут. Засновницький договір є, як і раніше, установчим документом для повних і командитних товариств, а статут - для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю. Установчим документом підприємства, заснованого об'єднанням громадян, релігійною організацією, є статут (п. 5 ст. 112 Кодексу).

   Види установчих документів, необхідних для створення господарської організації, що здійснює некомерційну господарську діяльність, визначаються нормами спеціальних законів, що закріплюють правовий статус організації даного виду. Ним є, як правило, статут.

   2. Відповідно до статті 4 Закону України «Про господарські товариства» дані, які повинніміститися в установчому договорі і статуті, не розмежовуються. На відміну від цього, нормистатті 57 Кодексу розмежовують перелік відомостей, які повинні міститися в установчомудоговорі та статуті.

   3. Відповідно до частини 3 статті 57 Кодексу засновницький договір має включати таківідомості: обов'язки засновників щодо утворення організації, умови передачі учасникамимайна з метою створення матеріальної бази організації, порядок розподілу прибутків і збитків, порядок управління діяльністю організації, порядок вибуття та входження нових учасників тощо.

   Спеціальними нормами можуть передбачатися інші вимоги до змісту установчого документа. Частинами 2 і 5 статті 82 Кодексу встановлено перелік відомостей, які слід відображати у засновницькому договорі повного і командитного товариств.

   4. Зміст статуту господарської організації визначається не тільки частиною 4 статті 57 Кодексу, а й спеціальними правовими нормами, що визначають зміст статугу окремої організаційно-правової форми суб'єкта господарювання. Спеціальними нормами можуть передбачатися інші вимоги до змісту статуту. Так, стаття 82 Кодексу визначає зміст статутів акціонерного товариства (ч. 3) і товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 4 ).

   У статуті, поряд з відомостями, які необхідні відповідно до частини 4 статті 57 Кодексу та спеціальних норм, можуть міститися також інші відомості, якщо це не суперечить законодавству.

   5. Статут затверджується в передбаченому для даного суб'єкта господарювання порядку.Залежно від виду суб'єкта, його організаційно-правової форми він затверджується різнимисуб'єктами, що визначається законом.

   Він може затверджуватися:

   - власником майна (засновником) унітарного підприємства, тобто приватного, державного чи комунального підприємства, підприємства об'єднання громадян, підприємства релігійної організації (ч. 4 ст. 63 Кодексу);

   — органом, уповноваженим власником. Так, відповідно до статті 122 Кодексу статут об'єднання підприємств затверджує вищий орган господарського об'єднання.

   Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання

   1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

   2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

   3. Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи:рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом;

   установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

   рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом;

   документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

   реєстраційна картка встановленого зразка;

   документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

   При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

   4. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційногономера громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ,що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

8. Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

9. Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більшедесяти днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про йогодержавну реєстрацію.

7. На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

   1. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа,що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків.

   2. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання включаються доєдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

   10. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін доних підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети«Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чиоргану місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарюванняпротягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації¹) в порядку, встановленомуКабінетом Міністрів України.

   11. Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарюванняабо недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єктагосподарювання. Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів не допускається.

   12. Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено всудовому порядку.

   13. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає держав-

   ній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

   14. Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, абонайменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому дляйого реєстрації.

   15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта

   господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів,або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом.

   Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

   16. Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державноїреєстрації окремих організаційних форм господарювання.

   17. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті 1 частини другої статті 55 цього Кодексу, мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створенняюридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесеннядодаткової інформації

   в свою реєстраційну картку.

8. Положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання затверджується Кабінетом Міністрів України.

1. Усі суб'єкти господарювання (далі — суб'єкти) незалежно від їх організаційно-правовоїформи та правового режиму майна підлягають обов'язковій державній реєстрації, крім випадків, що прямо встановлюються положеннями ГК. Так, не підлягають державній реєстрації відокремлені структурні підрозділи юридичних осіб, наділені господарською компетенцією (філії, відділення, представництва та інші - див. ч. 17 ст. 58 ГК України), промислово-фінансові групи (див. ст. 125 ГК України).

Державна реєстрація суб'єкта господарювання — це процес легітимації такого суб'єкта (юридично обов'язкова умова реалізації права на здійснення господарської діяльності), що здійснюється шляхом включення (внесення) запису про суб'єкта в державний реєстр з видачею зареєстрованому суб'єкту офіційного свідоцтва про державну реєстрацію. Метою державної реєстрації є: забезпечення державного обліку всіх суб'єктів господарювання; збір та підтвердження достовірних даних про їх правове, майнове та організаційне становище; здійснення первинного контролю за легітимністю виникнення, зміни та припинення правового статусу суб'єкта господарювання; запобігання неправомірному використанню суб'єктом — юридичною особою у своїй назві найменувань державних органів та органів місцевого самоврядування та похідних від них найменувань, найменувань вже зареєстрованих суб'єктів; чітка ідентифікація (індивідуалізація) суб'єкта у господарському обороті; отримання суб'єктом господарської компетенції. Принципами державної реєстрації є: принцип публічності (прозорості), принцип загальновідомості, принцип достовірності, принцип оплатності, заявний (явочний) принцип.

2. Органами, що здійснюють державну реєстрацію суб'єкта господарювання, є місцеві органи самоврядування та місцеві органи державної виконавчої влади залежно від місцезнаходження (для юридичної особи) або місця проживання (для фізичної особи) суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок,квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), увідповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно аботимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України). Відповідно до частини 6 статті 29 ЦК України фізичнаособа може мати кілька місць проживання — у такому разі їй необхідно визначитися, яке самемісце проживання буде використане нею для вибору органу державної реєстрації. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом, і вказується в її установчих документах (ст. 93 ЦК України). ГК Україниназиває три ланки органів державної реєстрації суб'єктів господарювання (перелік реєструючих органів обумовлений адміністративно-територіальним устроєм України):

а) в містах, що мають районний поділ, - виконавчі комітети районних в місті рад;

б) в містах, що не мають районного поділу, — виконавчі комітети міських рад;

в) в районах (за межами міст, тобто в інших населених пунктах) - районні державні адміністрації.

Функції цих органів, що стосуються державної реєстрації суб'єктів господарювання, пов'язані з їх повноваженнями у сфері управління місцевим господарством на своїй території. У той же час у науці господарського права дискутується питання про те, які саме органи повинні здійснювати державну реєстрацію суб'єктів господарювання (місцеві органи самоврядування, місцеві органи державної влади, органи юстиції, податкові органи, державні реєстратори), що пов'язано з різним його вирішенням у законодавствах зарубіжних країн. Так, у Великобританії, Канаді, Італії, Швейцарії, Турції реєстрацію здійснюють реєстраційні торгові та торгово-промислові палати, в ряді інших країн - спеціальні державні реєстратори, зокрема, у Франції - це торгові суди, у США - секретарі штатів, штатні прокурори або судді, в Росії, як і в Казахстані, - податкові органи (хоча ст. 51 ЦК Росії декларує, що державну реєстрацію суб'єктів господарювання здійснюватимуть органи юстиції).

Окремі види суб'єктів господарювання, що мають особливий статус, реєструються в інших органах за спеціальними процедурами, визначеними законом (див. коментар до ч. 16 коментованої статті).

3. ГК України визначає вичерпний перелік документів, що подаються для державної реєстрації суб'єкта господарювання — юридичної особи:

а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом. Відповідно до ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановленихзаконом. Реалізуючи своє право власності, власник (власники) майна може (можуть) заснувати на його основі суб'єкт господарювання, про що приймається відповідне рішення ним(ними) самим або уповноваженим ним (ними) органом. Таким рішенням є наказ, постанова,розпорядження, рішення, протокол зборів (конференцій) та інші розпорядчі акти, якими відповідно до своїх повноважень власник (власники) майна або уповноважений ним (ними) орган (наприклад, орган, що здійснює управління майном, володіє, користується та розпоряджається ним у межах, визначених власником майна) утворює суб'єкт господарювання;

б) установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб. Перелік, вимоги до оформлення установчих документів визначені у статтях 57 та 82 ГК України;

в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію(злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом. Випадки коли потрібне таке рішення, чітко визначені антимонопольним законодавством з метоюнедопущення загрози монополізації економіки України та сприяння розвитку конкурентного середовища у господарському обороті (див. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» [58], Закон України «Про захист економічної конкуренції» [282]);

г) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта в розмірі, встановленому законом. Для окремих суб'єктів господарювання чинним законодавством встановлюється обов'язкова вимога сплати внеску достатутного фонду засновником (засновниками) до моменту державної реєстрації такихсуб'єктів. Так, Законом України «Про господарські товариства» [90] передбачені чотири випадки, коли вимагається наповнення (часткове) статутного фонду суб'єкта господарюванняще до його державної реєстрації: 1) у відкритому акціонерному товаристві - до дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попередніх внесків не менше ЗО % номінальної вартості акцій (ст. 30); 2) у закритому акціонерномутоваристві — коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між його засновниками,останні повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 % номінальної вартості акцій (ст. 31); 3) у товаристві з обмеженою відповідальністю — до моменту реєстраціїтовариства кожен із засновників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше ЗО %вказаного в установчих документах вкладу (ст. 52); 4) у товаристві з додатковою відповідальністю - до моменту реєстрації товариства кожен із засновників зобов'язаний внести достатутного фонду не менше ЗО % вказаного в установчих документах вкладу (ст. 65). Вне-

сення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою, внесення майнових та інших негрошових внесків підтверджується іншими документами (наприклад актами приймання-передачі внеску);

д) реєстраційна картка встановленого зразка. Цей документ є водночас заявою про здійснення державної реєстрації. Саме з реєстраційної картки дані про суб'єкт господарювання вносяться до державного реєстру. Відомості, що містяться в реєстраційній картці, повинні відповідати дійсності, установчим документам та чинному законодавству України. Заявник подає один примірник реєстраційної картки із заповненими відповідними полями, а орган державної реєстрації робить дві її ксерокопії, або, за бажанням заявника, він може самостійно подати три примірники заповнених реєстраційних карток;

є) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію. Державна реєстрація суб'єктів господарювання платна. Розмір плати встановлюється Кабінетом Міністрів України. Станом на квітень 2004 року діє постанова КМУ № 740 від 25 травня 1998 р. [396], що встановлює плату за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта господарювання -юридичної особи у розмірі семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (НМДГ), а за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію суб'єкта — потрійний розмір відповідної плати. Доказом сплати коштів за державну реєстрацію є копія платіжного доручення з банківською відміткою у разі сплати реєстраційного збору у безготівковому порядку (переважно сплачується засновниками - юридичними особами); якщо ж оплата проводиться готівкою через каси установ банків України, то доказом сплати коштів за державну реєстрацію є оригінал квитанції або її ксерокопія.

При створенні відкритих акціонерних товариств у процесі приватизації та/або корпорати-зації в комплекті документів, що подаються для державної реєстрації таких товариств, обов'язково повинен бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, що також документально підтверджує сплату внесків засновника (засновників) такого товариства до статутного фонду суб'єкта господарювання.

4. Процедура державної реєстрації суб'єктів господарювання - громадян, які мають намірвести підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, однакова для всіх суб'єктів — фізичних осіб (у тому числі іноземців та осіб без громадянства). Для державної реєстрації суб'єктів — фізичних осіб передбачено спрощену процедуру та скорочений вичерпний перелік документів, що подаються до органу державної реєстрації заявником, а саме:

а) реєстраційна картка встановленого зразка (відрізняється від картки, що подається длядержавної реєстрації юридичних осіб), яка є водночас заявою про державну реєстрацію. Уразі необхідності реєструючий орган надає безкоштовну допомогу заявникові в заповненніреєстраційної картки;

б) копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі — платнику податків та інших обов'язкових платежів - довідка видається органами державної податковоїслужби за місцем проживання або місцем праці особи. До реєструючого органу подаєтьсяксерокопія такої довідки;

в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію (державна реєстраціясуб'єктів господарювання платна). Розмір плати встановлюється КМУ. Станом на квітень2004 року діє постанова КМУ № 740 від 25 травня 1998 p., що встановлює такі розміри плати: за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта - фізичної особи — 1,5 НМДГ; за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію суб'єкта — потрійний розмір відповідної плати. Оплата проводиться готівкою через каси установ банків України, доказом сплатикоштів за державну реєстрацію є оригінал квитанції або її ксерокопія.

5. Документи, що подаються для державної реєстрації суб'єкта господарювання, маютьвідповідати дійсності (бути достовірними) і не містити положень, що суперечать чинномузаконодавству України. Невиконання цих вимог є підставою для відмови в проведенні державної реєстрації суб'єкта. Відповідальність за недостовірність та невідповідність такихдокументів законодавству несе власник (власники, засновник/засновники) або уповноважені ним (ними) органи, які подають документи для державної реєстрації суб'єкта господарювання.

6. Строк, державші реестращі суб' ектатогаодартовання - не більше десяти днів з дня по-

дання повного комплекту документів, що передбачений нормами ГК України. На жаль, у Кодексі не уточнюється, яких саме днів - робочих чи календарних (з урахуванням неробочих та святкових днів), що може призвести до неоднозначного тлумачення та застосування на практиці цієї норми, а також відсутнє положення про прискорену державну реєстрацію протягом скороченого часу. З урахуванням того, що КМУ має прийняти нове положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання, треба сподіватися, що в цьому підзаконно-му нормативному акті будуть зроблені відповідні уточнення.

Після перевірки наведених у документах відомостей (на предмет їх законності та достовірності) та комплектності пакета документів орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів. Протягом вищевказаного строку з дня надходження документів він зобов'язаний внести дані з реєстраційної картки до державного реєстру суб'єктів господарювання (зробити відповідний запис — провести державну реєстрацію) та видати такому суб'єкту свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка.

7. Зареєстровані суб'єкти господарювання ідентифікуються в господарському обороті задопомогою кодів, за якими вони включені до державного реєстру. Такий код обов'язково зазначається на печатках і штампах суб'єкта господарювання та дозволяє усім зацікавленимособам оперативно отримати необхідні загальнодоступні відомості з державного реєстру. Цедозволяє уникати плутанини з індивідуалізацією суб'єктів господарювання (наприклад, якщо у суб'єктів — фізичних осіб тотожні прізвища, імена та по батькові, їх можна розрізнитиза допомогою ідентифікаційних кодів).

8. Усі суб'єкти господарювання після їх державної реєстрації повинні стати на податковий облік в органах державної податкової служби. Порядок взяття суб'єкта господарюванняна податковий облік регламентується відомчими нормативними актами Державної податкової адміністрації України (ДПА). Підставою для взяття суб'єкта господарювання на облік уподаткових органах є свідоцтво про державну реєстрацію. Після взяття суб'єкта на податковий облік він може відкривати необхідні йому для господарювання банківські рахунки. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органі державної податкової служби, є підставою для відкриттярахунків у будь-яких банках в установленому порядку (порядок відкриття рахунків регламентується відомчими нормативними актами Національного банку України (НБУ).

9. Одним з принципів державної реєстрації суб'єктів господарювання є принцип публічності, який за своєю суттю ототожнюється з принципами прозорості державної реєстрації.Він виявляється в тому, що відомості про державну реєстрацію всіх суб'єктів господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.Усі відомості з такого реєстру повинні бути публічними, тобто відкритими, прозорими, загальнодоступними — кожна особа, яка бажає з ними ознайомитися, повинна мати можливістьзробити це і одержати з реєстру необхідні данні. Єдиний державний реєстр суб'єктів господарювання є частиною інформаційного ресурсу України. Він має бути доступним за допомогою засобів технічної комунікації (насамперед — за допомогою INTERNET). Відомостей, щомістять державну таємницю, єдиний державний реєстр суб'єктів господарювання не містить, тому він і є відкритим.

10. Принцип загальновідомості державної реєстрації суб'єкта господарювання є своєрідною новелою в українському законодавстві. Він означає, що відомості про державну реєстрацію такого суб'єкта повинні бути опубліковані в офіційних друкованих засобах масовоїінформації. У ГК України вперше визначено перелік видань і сама необхідність опублікування відомостей про державну реєстрацію суб'єктів господарювання та про внесення змін доних органом, що реєструє таких суб'єктів, у спеціальному додатку до газети центральнихорганів виконавчої влади «Урядовий кур'єр» та/або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єктапротягом десяти днів з моменту державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесеннязмін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому КМУ. В силу принципузагальновідомості будь-яка особа вважається обізнаною про внесення відомостей про суб'єкта господарювання до єдиного державного реєстру (про внесення змін до таких відомостей), що позбавляє її можливості посилатися на незнання наявних в реєстрі відомостей.

11. У ГК України вперше наводиться вичерпний перелік підстав для відмови в державній

реєстрації суб'єкта господарювання. Вмотивована письмова відмова в державній реєстрації І надається заявнику в трьох випадках:

• порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання (органдержавної реєстрації здійснює первинний моніторинг законності створення такого суб'єкта);

• недостовірність документів, поданих для державної реєстрації суб'єкта господарювання;

• невідповідність вимогам чинного законодавства України документів, поданих для державної реєстрації суб'єкта господарювання.

Кодексом прямо заборонена (не допускається) відмова в державній реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів та підстав.

12. Однією з гарантій захисту прав та законних інтересів усіх суб'єктів та осіб є гарантоване Конституцією України та Законом України «Про судоустрій України» [460] право на судовий захист. Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється \на всі правовідносини, що виникають у державі. Є таке право (право на судовий захист) у зацікавленої особи у разі відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання - таку від-1мову може бути оскаржено в судовому порядку (порядок встановлено цивільно-процесуальним та господарсько-процесуальним законодавством України).

13. Державна реєстрація суб'єкта господарювання пов'язана з його легітимацією. Томудіяльність суб'єкта, що підлягає обов'язковій державній реєстрації, але не зареєстрований,визнається законом нелегітимною, такою, що здійснюється за межами правового поля Ук-

    раїни, суперечить вимогам суспільного господарського порядку та прямо забороняється нормами ГК України. Кодексом передбачено відповідальність за здійснення незареєстрованим {суб'єктом господарювання господарської діяльності — всі доходи, одержані таким суб'єктом,є протизаконними, у зв'язку з чим вони стягуються до Державного бюджету України в уста- іновленому законом порядку.

    1. ГК України встановлює вичерпний перелік підстав для проведення перереєстраціїсуб'єкта господарювання, а саме:

    а) зміна форми власності, на якій засновано даний суб'єкт;

    б) зміна організаційної форми господарювання;

    в) зміна найменування.

    У той же час у нормах Кодексу не встановлено строк, протягом якого суб'єкт, у котрого відбулися такі зміни, повинен звернутися до органів державної реєстрації для проведення І перереєстрації. Сама ж перереєстрація здійснюється в порядку, аналогічному процедурі первинної державної реєстрації суб'єкта господарювання.

    15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання може проводитися з двох підстав:

    а) у добровільному порядку з власної ініціативи суб'єкта - на підставі його особистої заяви;

    б) у примусовому порядку на підставі рішення суду у випадках:

    • визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документівсуб'єкта;

    • здійснення суб'єктом діяльності, що суперечить закону чи установчим документам;

    • в інших випадках, передбачених законом.

    Позов про визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів може бути поданий державним органом, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю суб'єктів господарювання, прокурором, органом, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-якою особою, яка вважає порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси у зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідного суб'єкта господарювання. Підставами для визнання недійсними рішень про створення суб'єкта господарювання чи його установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні таких документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду суб'єкта господарювання та форми власності, на якій він заснований, Обов'язок доведення обставин, пов'язаних із здійсненням діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, покладається на позивача, яким може бути орган, що відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю суб'єкта господарювання, прокурор. Суд може приймати рішення про скасування (припинення) державної реєстрації суб'єк-'

    та господарювання і в інших випадках, передбачених законом, зокрема у разі визнання такого суб'єкта банкрутом на підставі спеціального закону.

    Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання позбавляє його можливості продовжувати господарювання — його господарська діяльність припиняється з цього моменту. Скасування державної реєстрації визначається ГК України як підстава для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання (призначення ліквідаційної комісії, задоволення претензій кредиторів, стягнення дебіторської заборгованості, публікація повідомлення про ліквідацію суб'єкта тощо).

    16. Спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання встановлюються законодавством України, зокрема, спеціальним законодавством регламентується державна реєстрація банків, страхових компаній, засобів масової інформації,об'єднань громадян, бірж, житлово-будівельних, гаражних, садових, городницьких кооперативів, вищих навчальних закладів тощо.

    17. Господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, та інші суб'єкти, зазначені в пункті 1 частини 2 статті 55 ГК України, мають право відкриватисвої відокремлені підрозділи без створення юридичної особи та наділяти їх господарськоюкомпетенцією. Утворюються такі структурні одиниці у вигляді філій, представництв, відділень або в інших формах для здійснення господарської діяльності за межами розташуванняюридичної особи - така потреба виникає при розширенні обсягів господарювання. Ці структурні одиниці визнаються ГК України (п. З ч. 2 ст. 55) як суб'єкти господарювання, що непідлягають державній реєстрації. Суб'єкт господарювання, що відкриває такі структурніодиниці, лише повідомляє орган державної реєстрації за своїм місцем знаходження про їхутворення. Таке повідомлення здійснюється шляхом внесення суб'єктом господарюваннядодаткової інформації про утворені структурні одиниці (назва, дата, підстави відкриття, місце знаходження) до своєї реєстраційної картки, звідки такі відомості потрапляють до єдиного державного реєстру суб'єктів господарювання. Особливості правового статусу структурних одиниць регламентуються статтею 132 ГК України.

    18. Держана реєстрація суб'єктів господарювання - складна процедура, з нею пов'язанітакож спеціальні процедури державної реєстрації змін та доповнень до установчих докумен- •тів, державної реєстрації зміни суб'єктом господарювання місцезнаходження або місця проживання, процедура видачі дубліката свідоцтва про державну реєстрацію такого суб'єкта,процедура скасування державної реєстрації. Усі особливості процедур державної реєстраціїсуб'єктів господарювання регламентуються спеціальним положенням про порядок державної реєстрації суб'єктів, що розробляється та затверджується Кабінетом Міністрів Українивідповідно до його конституційних повноважень.

    У зв'язку з прийняттям 15 травня 2003 р. нового спеціального Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» № 755-IV [115], що набирає чинності з 1 липня 2004 p., суттєво змінюються: процедура державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, система реєструючих органів, вимоги до оформлення та комплектації документів, які подаються для державної реєстрації.

    Стаття 59. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

    1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації-за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновниківсуб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цимКодексом, - за рішенням суду.

    2. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного зних переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

    3. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єктагосподарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

    4. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктівгосподарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кіль-

    кох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

    5. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореногосуб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єктагосподарювання.

    6. Суб'єкт господарювання ліквідується:

    за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

    у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

    у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

    у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

    7. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'

    єкта господарювання статусуюридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру записупро припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього Кодексу.

14. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню

    реєструючиморганом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання.

    1. Незважаючи на те, що в тексті статті 59 йдеться про «припинення діяльності» суб'єкта господарювання, точніше говорити про припинення не «діяльності», а власне — самого суб'єкта господарювання як такого. У практиці можливі випадки, коли з тих чи інших причин на якийсь період суб'єкт господарювання змушений згортати, припиняти свою діяльність, не здійснювати її (перебувати в простої), але при цьому існування суб'єкта не припиняється. Він продовжує залишатися в правовому полі як існуючий суб'єкт господарювання з усіма правовими наслідками, які випливають звідси. У даній статті, однак, мається на увазі або остаточне припинення будь- якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, або припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі з заміною на нову. У першому випадку матиме місце ліквідація суб'єкта господарювання, у другому - реорганізація. В обох випадках «припинення суб'єкта господарювання» суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання.

    Припинення суб'єктів господарювання може здійснюватися в добровільному і примусовому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників суб'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених даним Кодексом, — за рішенням суду. Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм «уповноваженими особами» на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Кабінет Міністрів України. (До речі, для названих видів суб'єктів господарювання ці ж органи компетентні приймати рішення про їх припинення і в ролі засновників.) Для суб'єктів колективної форми власності - це загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах. Для приватного підприємства — фізична особа як власник майна і вона ж як засновник.

    Припинення суб'єктів господарювання у формі реорганізації, відповідно до закону, може здійснюватися чотирма шляхами: злиття, приєднання, розділу і перетворення.

    Головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідації суб'єкта господарювання суб'єктивні права й обов'язки, які належали йому до цього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв'язку з реорганізацією вони, так би мовити, успадковують-

    ся - настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб'єктивні права й обов'язки суб'єктів, що припинили своє існування, стають правами й обов'язками нових чи оновлених (як у випадку з «приєднанням») утворень, що продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.

    2. У випадку злиття два або декілька суб'єктів господарювання припиняють своє існування, а всі майнові права й обов'язки кожного з них стають правами й обов'язками нового(єдиного) суб'єкта, який виник на майновій базі утворених внаслідок злиття суб'єктів. Організаційно-правова форма новоутвореного суб'єкта може відрізнятися від колишніх формсуб'єктів господарювання, які злилися.

    3. При приєднанні також припиняють своє існування один або декілька суб'єктів господарювання з тією відмінністю від злиття, що всі їх майнові права й обов'язки стають правами йобов'язками не нового суб'єкта господарювання, а того, що раніше вже існував і який продовжує функціонувати в колишній організаційно-правовій формі як правонаступник суб'єктів,утворених внаслідок приєднання. При цьому майнова база правонаступників як при злитті,так і при приєднанні суб'єктів господарювання змінюється на розмір активів і пасивів право-попередників. Активи і пасиви суб'єктів господарювання, які припинили своє існування впроцесі реорганізації, переходять до правонаступників за передаточним балансом у порядкусаме універсального правонаступництва. Законодавчо такий порядок підтверджується викладеними в статті вказівками на те, що будь-які форми реорганізації суб'єктів господарювання (пов'язані з їх припиненням: злиття, приєднання, поділ, перетворення) супроводжуютьсяпереходом усіх майнових прав і обов'язків. Звідси випливає, що правонаступник суб'єктівгосподарювання, які утворені внаслідок злиття або приєднання, вправі стягувати з усіх їх дебіторів заборгованість, вимагати виконання від контрагентів цих суб'єктів зобов'язань задоговорами або іншими угодами. З іншого боку, той же правонаступник зобов'язаний цілкомвиконати всі зобов'язання за угодами, укладеними правопопередниками, розплатитися у повному обсязі за їх боргами з третіми особами, незалежно від того, чи досить для цього майна,що перейшло до нього, чи воно не покриває усіх вимог кредиторів.

    Чинне законодавство не регламентує порядку проведення реорганізації суб'єктів господарювання шляхом злиття і приєднання. Лише для акціонерних товариств в Україні Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств від ЗО грудня 1998 р. [208] визначено порядок їх злиття і поділу. З урахуванням конкретних особливостей він може використовуватися (застосовуватися за аналогією) у випадках реорганізації шляхом злиття або приєднання суб'єктів господарювання інших організаційно-правових форм. У той же час злиття, як і приєднання суб'єктів господарювання, є окремими випадками економічної концентрації, оскільки в результаті цього можуть збільшитися капітал, фінансова міць підприємства, можливе укрупнення суб'єкта підприємництва. У ринковій економіці «приєднання» може розцінюватися як одна з форм «поглинення конкурента». Тим самим не виключається вплив на монополізацію ринків конкретних товарів і послуг, територій, обмеження конкуренції. Тому однією з умов здійснення злиття і приєднання суб'єктів господарювання є згода органів Антимонопольного комітету України (п. З ст. 20 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» [58]).

    4. Поділ означає припинення одного суб'єкта господарювання й утворення на його майновій базі двох чи декількох нових суб'єктів з передачею кожному з них за роздільним актом(балансом) у відповідних частинах усіх майнових прав і обов'язків суб'єкта, що реорганізується.

    Незважаючи на те, що в нормі, яка коментується, буквально йдеться про перехід прав і обов'язків поділеного суб'єкта до нових суб'єктів господарювання лише «у відповідних частинах», не слід думати, що тут передбачається обмежене, а не універсальне правонаступництво. Діє загальний принцип реорганізації: кожний новоутворений в результаті поділу суб'єкт господарювання несе відповідальність за виконання зобов'язань, що перейшли до нього, у повному обсязі, а не в межах тієї частини активів, що перейшли до нього разом з частиною зобов'язань.

    Обсяг прав і обов'язків кожного з новоутворених у результаті поділу суб'єктів господарювання фіксується в роздільному акті (балансі). При цьому зовсім не обов'язково перехід обов'язків має відбуватися пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих ак-

    тивів і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майна або іншою особою, уповноваженою до затвердження роздільного акта (балансу).

    У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділи суб'єкта господарювання передаються кожному з новоутворених. У ньому також перелічуються всі договори, зобов'язання, позики і кредити банків із зазначенням, за ким закріплюється їх виконання, у якому обсязі переходять права й обов'язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших завдань.

    Моментом переходу прав і обов'язків до суб'єктів господарювання — правонаступників у результаті реорганізації вважається дата підписання передаточного чи роздільного балансу, якщо інше не визначено законом або рішенням про реорганізацію.

    Реорганізація шляхом поділу може бути як добровільною, так і примусовою. Зловживання суб'єктом господарювання монопольним становищем на ринку надає право антимоно-польному органу звернутися до суду з вимогою щодо його примусового поділу (ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282]).

    Чинні в Україні законодавчі акти не регламентують послідовність дій при поділі суб'єктів господарювання. У даний час порядок поділу встановлено підзаконними нормативними актами лише для деяких видів суб'єктів: для державних підприємств і для підприємств, об'єднань, господарських товариств, у статутному фонді яких частка держави складає 75 і більше відсотків (Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць від 20 квітня 1994 р. [202]); для акціонерних товариств-згадуваним вище Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств [208].

    У частині 4 статті, що коментується, поряд з поділом, називається і така форма реорганізації, як «виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання». Однак у результаті такого виділення припинення суб'єкта господарювання не відбувається. Реорганізований суб'єкт господарювання продовжує свою діяльність нарівні з новими, що виділилися з нього. З цієї причини названа норма не відповідає змісту статті 59, присвяченої припиненню діяльності суб'єкта господарювання, і тому підлягає виключенню.

    5. Перетворення одного суб'єкта господарювання в інший означає зміну форми власностіна майно і/або організаційно-правову форму суб'єкта, що продовжує функціонувати з колишнім обсягом майнових прав, обов'язків і зобов'язань.

    6. Ліквідація означає такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому намайбутнє неможливі будь-яка його діяльність та існування і який пов'язаний з ліквідацієюйого справ і майна, відсутністю правонаступника.

    Ініціатори і підстави для добровільної та примусової ліквідації суб'єкта господарювання наводяться у частині 6 коментованої статті. Додаткових пояснень, мабуть, потребує лише остання підстава, що передбачає «скасування його [суб'єкта господарювання.- Авт.] державної реєстрації у випадках, передбачених законом». Законодавство України відносить до таких випадків, зокрема, рішення суду (господарського суду) про скасування державної реєстрації або про визнання недійсними його установчих документів. Крім того, здійснення організацією діяльності, що суперечить установчим документам, відповідно до чинного законодавства України є підставою для скасування державної реєстрації. У свою чергу, таке скасування припиняє підприємницьку діяльність і є підставою для здійснення заходів для ліквідації колективного суб'єкта господарювання і виключення його з ЄДРПОУ.

    Організація ліквідується також при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за позовом державного органу, який прийняв рішення про призупинення, обмеження, припинення діяльності суб'єкта. Комерційна організація може бути ліквідована, крім випадків, викладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і відсутності — після задоволення вимог кредиторів — майна, необхідного для її функціонування відповідно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі систематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими доку-

    ментами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцензії), а також у зв'язку з кількаразовим грубим порушенням законодавчих приписів.

    7. Після скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання він втрачає статусюридичної особи і надалі не може брати участь у відносинах товарно-грошового обігу, бутипозивачем або відповідачем у суді. Однак ліквідованим (таким, що перестав існувати) такийсуб'єкт вважається з дня внесення до державного реєстру суб'єктів господарювання записупро припинення його діяльності. Такий запис вноситься до реєстру після затвердження ліквідаційного балансу власником або органом, який призначив ліквідаційну комісію.

    8. До офіційних друкованих органів державної влади, в яких підлягає опублікуванню оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця, крім названої у частині 8 коментованої статті газети «Урядовий кур'єр», належить газета Верховної Ради України «Голос України». У органів місцевогосамоврядування за місцем перебування суб'єкта господарювання для цих цілей служать друковані видання відповідної обласної ради.

    Стаття 60. Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання

    1. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його fix) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути такожпокладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

    2. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання,встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заявипретензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення проліквідацію.

15. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах, зазначених у частині десятій статті 58 цього Кодексу, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторамипретензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі увстановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.

16. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявленнявимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єктагосподарювання.

17. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

    1. Викладений у статті, що коментується, загальний порядок ліквідації (незважаючи на те, що в назві статті буквально сказано «суб'єкта господарювання», усе-таки застосовний не до всіх видів суб'єктів господарювання) зорієнтований на господарські організації - юридичні особи і не відноситься до ліквідації таких видів суб'єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи) і структурні підрозділи юридичних осіб (у т. ч. філії, представництва).

    Спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особливий статус і тільки їй властиві повноваження. З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження по управлінню справами суб'єкта господарювання. Вона утворюється засновниками суб'єкта господарювання, його представниками або правонаступниками (як передбачено статутом), а у разі банкрутства- господарським судом. В останньому випадку процес ліквідації здійснюється не за загальним порядком, а за так званою ліквідаційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. 22-34) Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. [71]

    Згаданим Законом введено додаткову регламентацію вимог до ліквідаційної комісії, що створюється господарським судом у разі визнання суб'єкта підприємництва банкрутом і відкриття

    ліквідаційної процедури. Відповідно до статей 24 і 25 названого Закону ліквідатор повинен призначатися за спеціальною процедурою, яка передбачена для призначення керуючого санацією. Господарський суд вправі призначити ліквідатором особу, яка здійснювала повноваження розпорядника майна або/і керуючого санацією. В обов'язковому порядку до складу ліквідаційної комісії мають бути включені представники кредиторів, фінансових органів (при ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному фонді якого державна частка становить понад 25 %, - і представник державного органу з питань банкрутства), а за необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонополь-ного комітету України, органу місцевого самоврядування.

    2. Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємство,який прийняв рішення про його ліквідацію, визначає порядок і строк її проведення, а такожстрок для заяви претензій кредиторів до підприємства, що ліквідується, який не може бутименше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

    3. Інформація про початок ліквідації суб'єкта господарювання, порядок і строки заявикредиторами претензій до нього публікується ліквідаційною комісією (ліквідатором) в офіційних друкованих органах (див. коментар до ч. 8 ст. 59 цього Кодексу).

    4. Законом не визначаються «необхідні» способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості ліквідованого суб'єкта господарювання і вимог кредиторів до нього. Тому ліквідаційна комісія повинна застосовувати для цього всілякі розумні способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення кредиторів і боржників.

    5. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторам складає проміжний ліквідаційний баланс, що містить відомості про склад майна ліквідованогосуб'єкта господарювання, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також результати їхрозгляду.

    Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.

    Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, що затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.

    Щодо достовірності та повноти ліквідаційного балансу, які «повинні бути перевірені у встановленому законом порядку», слід зазначити, що на сьогоднішній день такий порядок визначений лише для господарських товариств. Згідно із статтею 20 Закону України «Про господарські товариства» [90] достовірність і повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом, меншим ніж двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

    Стаття 61. Порядок розрахунків з кредиторами у разі ліквідації суб'єкта господарювання

    1. Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняютьсяз майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

    2. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно дозакону.

    3. Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання,претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

    4. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

    1. Частина перша статті 61 ГК України встановлює загальне правило, відповідно до якого претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта. Ця норма кореспондує з положеннями статті 55 ГК, згідно з якою суб'єкт господарювання наділяється відокремленим майном і несе відповідальність за своїми зо-бов'заннями в межах цього майна, за винятком випадків, зазначених у законодавстві. Особливості правового статусу деяких суб'єктів господарювання обумовлюють можливість задо-

    волення претензій кредиторів за рахунок майна не тільки цих суб'єктів, а й їх засновників. Наприклад, відповідно до статті 124 ГК у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі його учасники солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Це правило поширюється і на повних учасників командитного товариства (ст. 135 ГК). Через недостатність майна товариства з додатковою відповідальністю його засновники несуть суб-сидіарну відповідальність перед кредиторами своїм майном у розмірі, що встановлюється статутом товариства (ст. 151 ГК).

    До майна суб'єктів господарювання, за рахунок якого здійснюється задоволення вимог кредиторів, відносяться речі, предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникнути цивільні права та обов'язки, сукупність речей, грошові кошти, а також майнові права та обов'язки. Як правило, спочатку для задоволення претензій кредиторів використовуються наявні у суб'єкта господарювання грошові кошти. У разі недостатності грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна. Отримані від продажу майна кошти спрямовуються на погашення боргів.

    2. Порядок задоволення вимог кредиторів визначається залежно від того, у який спосібздійснюється ліквідація суб'єкта господарювання. Якщо майна юридичної особи недостатньо для задоволення вимог кредиторів, то ліквідація здійснюється в порядку, встановленомуЗаконом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71]. Ним же встановлено й черговість задоволення кредиторських вимог. В іншихвипадках порядок задоволення вимог кредиторів визначається ліквідаційною комісією з урахуванням вимог закону.

    Якщо процедуру банкрутства не було порушено, то ліквідаційна комісія після спливу строку для пред'явлення вимог кредиторів складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна суб'єкта господарювання, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результати їх розгляду. Виплати грошових сум кредиторами проводяться з дотриманням черговості, встановленої статтею 112 ЦК відповідно до проміжного балансу, починаючи з дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця з дня затвердження проміжного балансу. Слід наголосити, що у разі відмови ліквідаційної комісії задовольнити вимоги кредитора або у разі ухилення від їх розгляду кредитор має право звернутися до суду з відповідним позовом протягом одного місяця з дня отримання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог.

    3. Під час ліквідації суб'єкта господарювання ліквідаційна комісія задовольняє претензіїкредиторів з дотриманням такої черговості:

    1. у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою та іншим способом;

    2. у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання його інтелектуальної творчої діяльності;

    3. у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

    4. у четверту чергу — всі інші вимоги.

    Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

    Якщо кредитор не скористався наданим законом правом оскаржити повну або часткову відмову ліквідаційної комісії у визнанні його претензій або якщо такий позов був залишений судом без задоволення, вимоги кредитора вважаються погашеними. Те саме стосується й претензій кредиторів, що залишилися не задоволеними внаслідок недостатності майна суб'єкта господарювання.

    4. Після завершення розрахунків з кредиторами складається ліквідаційний баланс, якийзатверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, що призначив ліквідаційну комісію.

    Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника або розподіляється між учасниками суб'єкта господарювання відповідно до установчих документів.

    Глава 7 ПІДПРИЄМСТВО

    Стаття 62. Підприємство як організаційна форма господарювання

    1. Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктамидля задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійсненнявиробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку,передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

    2. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва

    , так і длянекомерційної господарської діяльності.

    1. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

    2. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс,рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

    3. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

    1. Підприємство є різновидом господарської організації і являє собою самостійний суб'єктгосподарювання, створений і зареєстрований у встановленому законом порядку для систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності з метою задоволення суспільних і особистих потреб громадян.

    Підприємство є однією з найбільш поширених і численних сучасних організаційно-правових форм здійснення господарської діяльності в нашій економіці. Воно, поряд з господарськими товариствами, кооперативами, належить до основної, первинної ланки системи господарювання. Саме ці суб'єкти господарювання забезпечують основний обсяг виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг. Підприємства є тими ланками народного господарства, в яких продуктивні сили знаходять пряме і безпосереднє зчленування із засобами виробництва з метою продуктивної експлуатації останніх і випуску готової продукції. Участь підприємства в процесі господарювання немислимо без нерозривного зчленування людського субстрату (трудового колективу) і цілісного майнового комплексу, який становить лише майнову базу функціонування підприємства. Функціонування підприємства в процесах господарювання регламентовано законодавством, підприємства є адресатом нормативних та індивідуально-правових розпоряджень як об'єкти соціального управління, які здатні до суб'єктивного (вольового) сприйняття управлінського впливу.

    Об'єкти соціального управління не слід плутати з об'єктами права. Помилковою є новела, що з'явилася в українському законодавстві після прийняття Цивільного кодексу України, у статті 191 якого підприємство ототожнюється з єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності і здатен бути об'єктом купівлі-прода-жу, застави, оренди й інших угод.

    Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу. Приватне підприємство, наприклад, може бути створено одним чи декількома фізичними особами — приватними власниками. Компетентними органами для створення державних і комунальних підприємств є, відповідно, органи державної влади (як правило, міністерства і відомства) і органи місцевого самоврядування. Немає перешкод для створення підприємств колективними власниками — юридичними особами: господарськими товариствами, кооперативами, громадськими і релігійними організаціями.

    2. До прийняття ГК українським законодавством підприємства розглядалися лише як суб'єкти підприємницької діяльності, створені з метою одержання прибутку (доходу). Поряд зцим, тепер підприємства можуть створюватися для здійснення і некомерційної господарської діяльності.

    3. Підприємства, за загальним правилом, діють на підставі свого статуту, що є основнимдокументом, який констатує існування підприємства. У ньому вказуються засновники, закріплюється форма майнової відособленості й форма власності підприємства; мета діяльності підприємства і його задачі; організаційна структура й органи управління; обсяг і межі

    майнової відповідальності за боргами підприємства; порядок ліквідації і реорганізації підприємства та інші важливі для його функціонування аспекти діяльності.

    Статут казенного підприємства розробляється на основі Типового статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України [466]. Такі господарські організації, як повні і командитні господарські товариства, які є юридичними особами, згідно із статтею 82 цього Кодексу, статуту не мають.

    4. Підприємство є юридичною особою (загальні положення про юридичних осіб містятьсяу главі 7 ЦК України), що дозволяє йому бути самостійним (від власного імені) учасникомвідносин товарно-грошового обігу при здійсненні господарської діяльності, а також позивачем і відповідачем у суді. Наявність у підприємства статусу юридичної особи означає й те,що за своїми боргами і зобов'язаннями воно, за загальним правилом (якщо інше окремоне обумовлене в законі або статуті), несе самостійну майнову відповідальність, тобто дишевоно само, і ніхто інший, за його боргами не відповідає.

    Оскільки підприємства відносяться до такого виду суб'єктів господарювання, як господарські організації (які володіють статусом юридичної особи), то майно може відокремлюватися за ними (згідно з ч. 4 ст. 55 цього Кодексу) на праві власності, праві господарського відання або оперативного управління.

    5. Незалежно від особливостей внутрішньої структури того чи іншого підприємства жодне з них не може мати у своєму складі юридичних осіб. У тих випадках, коли одне підприємство за рахунок свого майна створює (засновує) нове (дочірнє) підприємство з правами юридичної особи, це останнє підприємство до складу першого не включається. Воно може перебувати в економічній залежності, у підпорядкуванні в першого, але в організаційно-правовому відношенні залишається, проте, юридично самостійним, окремим суб'єктом господарювання (див. коментар до ст. 126 цього Кодексу).

    Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

    1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

    приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

    підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

    комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

    державне підприємство, що діє на основі державної власності;

    підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

    В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

    2. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не меншяк десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство,

    в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважаєтьсяіноземним підприємством.

18. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду вУкраїні діють підприємства унітарні та корпоративні.

19. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхіднедля того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки(паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якийним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадахтрудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарнимиє підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

20. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об

    'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управліннясправами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Кор-

    поративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

    6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

    7. Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

    Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких серед-ньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

    Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

    Усі інші підприємства визнаються середніми.

    8. У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею 126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім.

    9. Для підприємств певного виду та організаційних форм законами

    можуть встановлюватися особливості господарювання.

1. Поняття видів підприємств та їх організаційно-правових форм даний кодекс ототожнює, хоча, на наш погляд, такий підхід не є беззаперечним. Однак у практичному плані, залежно від форм власності, можна погодитися з легальним закріпленням поділу підприємств на види, запропоновані в цій статті:

1) приватне підприємство - те, яке засноване окремою фізичною особою на її власномумайні. У первісній редакції статті 2 Закону України «Про підприємства в Україні» [382] розрізнялися підприємства «індивідуальні» - без права наймання робочої сили (діяльність могла здійснюватися винятково на застосуванні праці засновника) і «приватні» — з правом наймання робочої сили. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України«Про підприємства в Україні» [81] поняттям «приватного» підприємства було поглинене поняття «індивідуального». Використовує найману робочу силу підприємство, засноване навласності фізичної особи, чи не використовує - воно є «приватним».

З прийняттям Господарського кодексу України приватним підприємством стає і таке, котре діє на основі приватної власності не тільки «окремого громадянина», як було раніш, а й «приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи)». У разі буквального тлумачення пункту, що цитується, у чинній нині редакції не можна не задатися запитанням: як у такому випадку провести розмежування між приватним підприємством і колективним, виявити їхні відмінні риси? Зазначена новація не є вдалою. Більш логічним слід вважати колишній законодавчий підхід, при якому до приватних підприємств відносилися лише ті, котрі ґрунтуються на майні одного громадянина (фізичної особи).

Що стосується вказівки частини 1 статті, що коментується, про те, що «приватне підприємство» може бути утворено і на приватній власності «суб'єкта господарювання (юридичної особи)», мабуть, слід розуміти передбачену законом можливість утворення дочірнього підприємства, створюваного приватним підприємством, коли в статутному фонді дочірнього підприємства майно закріплююється на обмеженому речовому праві;

2) підприємство колективної власності—це цілісний майновий комплекс, який у процесі приватизації державної власності викуплений трудовим колективом державного підприємства в установленому законом порядку і згодом не був перетворений у господарське товариство.

Одним з різновидів колективних підприємств, не зв'язаних з приватизацією державного майна, є колективні сільськогосподарські підприємства, що у свій час були перетворені з радянських колгоспів і продовжують функціонувати як КСП дотепер (див. Закон України

«Про колективне сільськогосподарське підприємство» [304]). Власниками майна колективних підприємств є вони самі як юридичні особи. Члени колективних підприємств зберегли стосовно них зобов'язальні права вимоги — корпоративні права, передбачені Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції від 22 травня 1997 р. [345]);

3. комунальне підприємство - те, яке не належить до державних підприємств. Воно утворюється на основі комунальної власності територіальної громади відповідних адміністративно-територіальних утворень: міста, району, селища, села тощо, тобто таких утворень, уяких створені органи місцевого самоврядування;

4. державне підприємство — те, яке засноване на майні загальнодержавної форми прававласності, що не відноситься до права комунальної власності. У їх числі й казенні підприємства, створення яких спочатку було передбачено Законом України «Про внесення змін доЗакону України «Про підприємства в Україні» [382]. Відмінні риси створення, ліквідації,реорганізації казенного підприємства регламентуються розділом VIII названого Закону(ст. 37-39). Відповідно до нього в казенне підприємство за рішенням Кабінету Міністрів України може бути перетворене державне підприємство, що згідно з законодавством Українине підлягає приватизації (див. коментар до ст. 76, 77 цього Кодексу);

5. на основі змішаної форми власності можуть створюватися такі підприємства, достатутного фонду яких вноситься майно, наприклад, приватних, колективних, комунальних,державних власників. Найбільш яскравим прикладом подібного підприємства є «оренднепідприємство» (більш докладно див. коментар до ст. 115 даного Кодексу);

Щодо підприємств інших видів, передбачених Кодексом, які можуть діяти в Україні (очевидно, маються на увазі ті, які не названі у статті, що коментується), то під ними можна розуміти, зокрема, «спільні», «іноземні», «орендні», «малі» та інші.

2. Розходження найменувань підприємств, виходячи з розміру вкладів до статутного фонду, зрозумілі. Якщо статутний фонд цілком складається з іноземних інвестицій, то це - іноземне підприємство, якщо ж у статутному фонді підприємства іноземних інвестицій не менше 10 відсотків - воно є підприємством з іноземними інвестиціями.

3. Розходження в характеристиці унітарних і корпоративних підприємств визначаютьсядвома моментами: а) способом створення підприємства і б) способом формування статутного фонду підприємства (див. коментар до наступних пунктів).

Головна відмінність поняття «унітарне підприємство» від поняття «корпоративне підприємство» криється в кількості їх засновників.

4. Унітарне підприємство створюється одним засновником будь-якої форми власності.При створенні унітарного підприємства засновник виділяє з власного майна якусь його частину і закріплює його в статутному фонді створюваного підприємства на праві господарського відання або на праві оперативного управління. Статутний фонд унітарного підприємства являє собою щось ціле, яке не поділяється на якісь частини (паї), оскільки засновник унього один. Залишаючись власником переданого унітарному підприємству майна, засновник затверджує статут підприємства, визначаючи при цьому мету і задачі діяльності підприємства, призначає керівника, формує трудовий колектив на засадах трудового договору, розподіляє доходи, вирішує питання реорганізації і ліквідації підприємства.

Унітарними є державні (див. коментар до ст. 73), комунальні (див. коментар до ст. 78) підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації чи на приватній власності одного громадянина.

Унітарні підприємства створюються в розпорядчому порядку — за розпорядженням власника майна.

5. Корпоративне підприємство, на відміну від унітарного, створюється не одним, а двома чи декількома засновниками за їх спільним рішенням (договором). У зв'язку з цим діє воно на базі об'єднаного ними майна, а також/чи на об'єднаній підприємницькій чи трудовійдіяльності засновників, їхнього загального управлння справами. Легальною основою загальної участі в управлінні справами корпоративного підприємства є так звані корпоративні права. Вони реалізуються через участь в органах управління корпоративного підприємства, ними (засновниками) створеного, та через розподіл доходів і ризиків підприємства.

Корпоративними, виходячи з цього визначення, є кооперативні підприємства, господар-

ські товариства, інші підприємства. До них відносяться також підприємства, засновані на приватній власності двох або більше громадян.

6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств передбаченіокремими статтями даного Кодексу (див. ст. 73, 76, 77, 78; 79-93; 113-117), іншими законами, що ще мають бути прийняті.

7. Усі підприємства в Україні, незалежно від форми власності, поділяються на три категорії: малі, середні і великі. Для такої класифікації використовується сукупність двох критеріїв:кількість працюючих і обсяг валового доходу підприємства від реалізації продукції за рік.

1. Для малих підприємств середньооблікова чисельність працюючих за звітний фінансовий рік не повинна перевищувати п'ятдесяти чоловік, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за цей період — суму, еквівалентну 500 тисячам ЄВРО, за середньорічнимкурсом НБУ відносно гривні.

2. Великими підприємствами вважаються ті, в яких середньооблікова чисельністьпрацівників за звітний (фінансовий) рік перевищила тисячу осіб, а обсяг валового доходу відреалізації продукції (робіт, послуг) за рік — суму, еквівалентну 5 млн. ЄВРО за середньорічним курсом НБУ до гривні.

3. За принципом виключення всі підприємства, що не потрапляють до категорій «малих»і «великих», є «середніми».

4. Тут слід підкреслити, що малі, середні і великі підприємства не утворюють якихосьособливих видів з погляду організаційно-правових форм господарювання. Тому безпідставною є вимога посадових осіб реєструючих органів, що нерідко пред'являється в їх практиці,вказувати в статуті підприємства, яке реєструється (у його фірмовому найменуванні), що воно «мале». У момент реєстрації воно ще ніяке, тим чи іншим підприємство стане в процесіфункціонування, залежно від того, в які класифікаційні критерії буде вписуватися.

Практичне значення поділу підприємств на вищевказані категорії полягає, зокрема, в тому, що законодавством можуть встановлюватися заходи державної підтримки, надання пільг малим підприємствам, інша нормативна диференціація, у тому числі з антимонопольних питань, стосовно великих підприємств.

8. Не є, з погляду організаційно-правових форм, якимось особливим видом і дочірнє підприємство, що перебуває у відносинах економічної чи організаційної залежності від «материнського» підприємства (див. коментар до ст. 126 даного Кодексу).

9. Для підприємств визначених видів і організаційно-правових форм законами можутьвстановлюватися певні особливості господарювання. Цим Кодексом, зокрема, встановленіособливості для таких підприємств, як державні комерційні підприємства (ст. 75), казенніпідприємства (ст. 77), комунальні унітарні підприємства (ст. 78), підприємства колективноївласності (гл. 10), приватні, іноземні (гл. 11) та інші підприємства.

Стаття 64. Організаційна структура підприємства

1. Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, службтощо).

2. Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаютьсяположеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.

3. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

4. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому

   законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи ідіють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

   1. Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється цим Кодексом та іншими законами.

   1. Коментована стаття має на увазі внутрішню структурну організацію підприємства, йогопобудову чи склад підрозділів (ланок), більшою чи меншою мірою відособлених усерединіданого підприємства, що в загальній сукупності виробничих підрозділів (цехів, відділень,бригад, бюро, лабораторій тощо) і функціональних структурних підрозділів апарата управління (управлінь, відділів, служб тощо) утворюють організаційну єдність підприємства якцілісного суб'єкта господарювання, очолюваного єдиним органом управління.

   Організаційна структура підприємства визначається насамперед цілями і задачами діяльності, його виробничими функціями і залежить від багатьох умов: типу виробництва, характеру продукції, що випускається, або робіт, які виконуються, масштабу підприємства, організації виробничих процесів, їх особливостей тощо.

   Структура виробничих підрозділів підприємства залежить головним чином від характеру кінцевої продукції і виробничої технології. Виробничий підрозділ виконує свій визначений закінчений виробничий цикл або його частину. Від цього, у свою чергу, залежить, які підрозділи мають бути в ньому утворені. На структуру цеху впливає також наявність або відсутність у ньому допоміжних служб (ремонтних, транспортних та ін.), а також складність його виробничих і управлінських функцій.

   Апарат управління підприємством формується за функціональним принципом, тобто створюються ланки, які здійснюють окремі спеціалізовані функції, що забезпечують виробництво, такі як конструювання виробів, розробка технології виробництва, фінансова діяльність, бухгалтерський облік, маркетинг тощо.

   2. Структурним підрозділом підприємства є така його ланка, яка має відособлені, чітковизначені функції у виробничому процесі, відмінні від функцій інших ланок, і в силу цьоговходить у ціле як організаційно відособлена від інших підрозділів частина підприємства.Внутрішньогосподарський статус структурних підрозділів підприємства, їх функції, права йобов'язки визначаються локальними нормативно-правовими актами підприємства - положеннями про них, що зазвичай затверджуються органами управління самого підприємства впорядку, передбаченому установчими документами, статутом.

   Застосування цих положень покликано сприяти зміцненню виробничої, господарської і фінансової дисципліни, підвищенню відповідальності за доручену ділянку роботи, ліквідації паралелізму і дублювання в роботі.

   Положення про структурні підрозділи створюють правову основу для правильного й об'єктивного застосування заходів дисциплінарного і майнового впливу на посадових осіб, винних у порушеннях обов'язків, покладених на них Положенням. Компетенція внутрішніх структурних підрозділів підприємства дістає вияв у їх правах і обов'язках по організації виробничого процесу і правових відносин, що випливають з них, між ланками підприємства і між даним підрозділом і підприємством у цілому.

   3. В останні роки, у зв'язку з тим, що державна форма власності в економіці перестає домінувати, тверда регламентація структури і штатів підприємства за допомогою законодавчого затвердження типових відходить у минуле. Тепер кожне підприємство, з урахуваннямволі власника, виходячи з належного підприємству майна, вправі самостійно визначати своюорганізаційну структуру, штатний розклад і чисельність працівників.

   У той же час щодо державних (у т. ч. казенних), комунальних підприємств статтями глави 8 даного Кодексу допускається регулювання особливостей їх діяльності законами про державні (комунальні) підприємства, що ще мають бути прийняті.

   4. Філії, представництва, відділення й інші відокремлені підрозділи (які не є юридичнимиособами) можуть створюватися підприємствами за своїм розсудом. Обов'язковою умовою їхстворення є узгодження питання про їх розміщення з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому порядку (закони України «Про місцеве самоврядування вУкраїні» [324], «Про місцеві державні адміністрації» [325]).

   Вищезгадані структурні підрозділи, не будучи юридичними особами, функціонують на підставі не статуту, а індивідуальних положень, затверджених керівництвом підприємства.

   5. Щодо діяльності розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, див. коментар до статті 116 цього Кодексу.

   Стаття 65. Управління підприємством

   1. Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свогомайна і участі в управлінні трудового колективу.

   2. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо абочерез уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

   3. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або

   уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.

5. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якомувизначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови йогоматеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

6. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє йогоінтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністраціюпідприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

7. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах,передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

7. На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником абоуповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органомповинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори.

8. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) абоінших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог цьогоКодексу, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи.

9. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства,виробляються і приймаються його

   органами управління за участі трудового ко- лекти-ву і уповноважених ним органів.

   10. Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних формпідприємств) встановлюються цим Кодексом та законами про такі підприємства.

   1. Система управління підприємством регламентується його статутом (або положенням). У ньому визначаються органи управління підприємством, їх функції, права й обов'язки, конкретні правомочності органів управління та окремих керівних посадових осіб. Правомочності останніх по управлінню підприємством можуть регламентуватися посадовими інструкціями. Статутом встановлюється ієрархія органів управління (визначаються вищий орган управління, створювані ним виконавчі органи, посадові особи, що є органами юридичної особи, та їхні функції з представлення прав та інтересів підприємства).

   Одним з важливих напрямів управління підприємством є сфера використання і розпорядження закріпленим майном. Головна роль у цьому, незалежно від форми власності майна підприємства, належить власнику. Саме він, відповідно до чинного законодавства, вправі сам (самостійно — за власним розсудом й у своїх інтересах), незалежно від будь-яких третіх осіб, визначати юридичну долю свого майна, юридичний режим його використання.

   Лише у випадках, передбачених законодавством або статутом підприємства, окремі питання повинні вирішуватися за участю трудового колективу. Значні повноваження надані трудовим колективам державних підприємств у прийнятті рішень з питань корпоратизації і приватизації цілісних майнових комплексів. Без згоди загальних зборів трудових колективів не може бути, зокрема, прийняте рішення про створення холдингової компанії й утворення на базі державних організацій їх дочірніх підприємств (п. 15 Положення про холдингові ком-

   панії, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації, затвердженого Указом Президента України від 11 травня 1994 р. [491]). Обов'язкові випадки участі трудових колективів у вирішенні подібних питань передбачаються законодавством про професійні спілки, про галузеві угоди, а також статутами (положеннями) конкретних підприємств.

   Разом з тим тут слід підкреслити принципове положення: сильні позиції трудових колективів були характерні для періоду соціалістичного будівництва з його орієнтацією на загальнонародну власність.

   2. У сучасних умовах трансформації економіки, у зв'язку з відмовою від принципу «загальнонародної» власності, у кожному підприємстві набуває своє природне значення реальний власник майна створеного ним суб'єкта господарювання. Функція управління підприємством є похідною функцією власності на цілісний майновий комплекс підприємства. Яквласник майна, закріпленого за підприємством, тільки він один вправі вирішувати основніумови, мету і задачі функціонування свого підприємства.

   Реалізувати свої права на управління власник може різними шляхами і способами. У їх числі: визначення форми майнового відокремлення підприємства або закріплення за ним майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління чи внутрішньогосподарського використання); затвердження статуту (положення) підприємства; призначення керівника, інших посадових осіб, затвердження для них посадових інструкцій; встановлення в порядку, передбаченому чинним законодавством, форм і меж майнової та дисциплінарної відповідальності тощо.

   Засновник, наприклад, приватного підприємства основні з перелічених вище юридично значимих дій здійснює безпосередньо. Керівники державних і комунальних підприємств -через органи, уповноважені управляти відповідним майном (міністерства і відомства, органи місцевого самоврядування).

   3. Якщо власник майна створеного ним підприємства як керівник сам підприємство не очолює, він (чи уповноважений ним орган) вправі призначити (обрати) керівника підприємства.

   4. Власник (уповноважений ним орган) у разі наймання керівника підприємства укладає зним у порядку, встановленому законодавством, трудовий договір чи контракт. Контракт, порівняно зі звичайним трудовим договором, як правило, містить більш докладну регламентацію взаємин його учасників (наймача і працівника). Він може містити, крім обов'язковихумов трудового найму, і будь-які додаткові умови, погоджені сторонами. Головне при цьому, щоб додаткові умови не ущемляли прав працівника порівняно з чинним законодавством.

   5. Керівнику підприємства для представлення його інтересів доручення не потрібно, вінпредставляє підприємство в силу свого посадового становища. Для здійснення юридичнозначимих дій від імені підприємства керівнику досить пред'явити своє посадове посвідчення, що підтверджує займану ним посаду. Керівник підприємства в рамках, визначених установчими документами, вправі вирішувати будь-які питання і приймати рішення самостійно,не погоджуючи їх із засновником.

   Відзначаючи широкі можливості засновника впливати на підприємство, тут слід підкреслити, що межі повноважень власника, проте, не безмежні. У рамках компетенції, окресленої законодавством і установчими документами, підприємство є самостійним. І навіть власник не вправі втручатися в оперативно-господарську діяльність створеного ним підприємства.

   6. Дострокове звільнення керівника підприємства, незалежно від того, прийнятий він напосаду за трудовим договором чи за контрактом, можливо на підставах, як передбаченихтрудовим законодавством, так і не передбачених ним, але зазначених у контракті. Головне,щоб ці додаткові підстави звільнення, передбачені контрактом, не суперечили чинному, утому числі трудовому, законодавству.

   7. На всіх підприємствах, незалежно від форми власності, що використовують працю найманих працівників (незалежно від їх кількості) і є юридичними особами, колективні договори повинні укладатися в обов'язковому порядку. У структурних підрозділах підприємств такі договори можуть укладатися в рамках компетенції цих підрозділів.

   Умови колективних договорів, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів, що погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище пра-

   цівників, є недійсними, їх забороняється включати до договорів. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.

   У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

   змін в організації виробництва і праці;

   забезпечення продуктивної зайнятості;

   нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій тощо);

   встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

   участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);

   режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

   умов і охорони праці;

   забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;

   гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих.

   Колективний договір може передбачати додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії, соціально-побутові пільги.

   Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і обов'язкові як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства. Колективний договір зберігає чинність у разі зміни складу, структури, найменування уповноваженого власником органу, від імені якого укладено цей договір. У разі реорганізації підприємства колективний договір зберігає чинність протягом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін. У разі зміни власника підприємства чинність колективного договору зберігається протягом строку його дії, але не більше одного року. У цей період сторони повинні розпочати переговори про укладення нового чи зміну або доповнення чинного колективного договору. У разі ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.

   За ігнорування вимог законодавства щодо укладення і виконання колективних договорів передбачається юридична відповідальність. Зокрема, на осіб, які представляють власників або уповноважені ними органи і ухиляються від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення колективного договору, або не забезпечили роботу відповідної комісії у визначені сторонами строки, або винуваті в порушенні чи невиконанні обов'язків за колективним договором, накладається штраф до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і вони несуть також дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.

   На вимогу профспілок, іншого уповноваженого трудовим колективом органу власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вжити заходів, передбачених законодавством, до керівника, з вини якого порушуються чи не виконуються зобов'язання за колективним договором.

   Більш докладно питання щодо змісту і порядку укладення колективних договорів викладено у Законі України «Про колективні договори і угоди» [305].

   8. Трудовий колектив підприємства складають усі його працівники — фізичні особи, щосвоєю працею беруть участь у його діяльності на засадах трудового договору, незалежно відйого форми (контракт, трудова угода). Однак у трудовий колектив не включаються ті працівники, які перебувають з підприємством не в трудових відносинах, а виконують роботу длянього на засадах цивільно-правового договору підряду. Загальнонормативну основу функціонування трудових колективів підприємств в Україні, його органів і членів на сьогоднішній день утворює Закон СРСР «Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінніпідприємствами, установами, організаціями» 1983 року [475], що може і повинен застосовуватися в межах, які не суперечать чинному законодавству України.

   Детально повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством повинні регламентуватися в установчих документах конкретних підприємств.

   9. Прийняття рішень із соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємств, належать до компетенції його органів управління. Склад цих органів, їх функції та

   компетенція повинні чітко фіксуватися в установчих документах підприємства, і вони становлять прерогативу засновника і вищого органа управління підприємством. Конкретні правомочності адміністрації підприємства, трудового колективу і його органів у різних підприємствах можуть не збігатися. Особливості їх розподілу всередині підприємства значною мірою залежать від форми власності підприємства і його організаційно-правової форми.

   З цього питання див. також коментар до статті 69 даного Кодексу.

   10. Особливості організації управління підприємствами окремих видів також визначаються формами їх власності (приватні, колективні, державні, комунальні), організаційно-правовими формами підприємств і фіксуються в законах про підприємства конкретних видів. Коментар з цих питань дається у відповідних розділах даного Кодексу.

   Стаття 66. Майно підприємства

   1. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

   2. Джерелами формування майна підприємства є:грошові та матеріальні внески засновників;

   доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

   доходи від цінних паперів;

   кредити банків та інших кредиторів;

   капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

   майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

   інші джерела, не заборонені законодавством України.

   3. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бутиоб'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених цим Кодексомта законами, прийнятими відповідно до нього

   .

10. Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленомуцим Кодексом, іншими законодавчими актами України.

11. Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює в установленому законодавством порядку за плату, а у випадках, передбачених законом, напільгових умовах.

12. Підприємство випускає, реалізує та придбаває цінні папери відповідно до законодавства України.

13. Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку,передбачених законом.

1. Майно, що використовується в процесі господарської діяльності, складають основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти), вартість якихвідображається на самостійному балансі підприємства. Фонди поділяються на основні виробничі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. Основні виробничі фонди — це засоби праці, тобто товарно-матеріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягомдекількох виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію. До основних виробничих фондіввідносять будови і споруди, передаточні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортнізасоби та деякі інші матеріальні цінності. Основні невиробничі фонди складають житлові будинки, належні підприємствам, санаторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об'єкти соціально-культурного призначення.

До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфабрикати тощо).

2. Джерела формування майна суб'єктів господарювання визначені у статті 140 Кодексу,що коментується.

3. Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт із завершеним циклом виробництвапродукції (робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розташований, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Він може бути об'єктом ку-півлі-продажу, оренди та інших угод.

4. Склад і порядок використання майна підприємства визначається його власником, якийодноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому майна засновує підприємство, закріплюючи за ним це майно на праві власності, праві господарського віданнячи праві оперативного управління.

5. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Кодексу, щокоментується. їм може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянкамилісів, загальнопоширеними корисними копалинами, у тому числі громадянам - для веденняселянського (фермерського) господарства, сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності, а також - у користування на підставі спеціальних дозволів уповноважених державою органів (див. ст. 148-153 Кодексу).

6. Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником і передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа,іншим особам.

Суб'єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати свої цінні папери, а також придбава-ти цінні папери інших суб'єктів господарювання (ст. 143, 163-166 коментованого Кодексу, Закони України «Про цінні папери і фондову біржу» [494], «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» [100].

7. Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом. Вилучення державоюу суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і впорядку, передбачених законодавством.

Стаття 67. Господарські відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами

1. Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями

   , громадянами вусіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

   1. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, іншихумов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

   2. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшлав державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом.

   1. Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм власності й організаційно-правових форм господарюючих суб'єктів, форм виробничої діяльності і господарювання, широким колом і багатогранністю господарських договорів і зобов'язань, які з них виникають.

   Господарський договір виконує важливі функції ринкової економіки, він є її організаційним елементом. Особливі якості господарського договору як правової конструкції дозволяють використовувати його для регулювання господарських відносин методом взаємного узгодження інтересів волі їх учасників. Тому господарський договір слугує не просто юридичним фактом, з яким пов'язані виникнення, зміна чи припинення господарського зобов'язання. Він виступає засобом організації господарських відносин, визначення своїх прав і обов'язків як юридичними, так і фізичними особами — господарюючими суб'єктами. Тобто він слугує способом саморегулювання — в межах чинного законодавства — поведінки сторін.

   Господарський договір завжди укладається з метою реалізації сторонами своїх прав і обов'язків для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Отже, договір є необхідним інструментом здійснення господарської діяльності будь-яким суб'єктом, незалежно від того, юридична чи фізична це особа.

   Для пострадянського періоду характерною рисою господарського договору було укладення його суб'єктами — юридичними особами.

   У сучасних умовах фізичні особи одержали статус підприємців і стали суб'єктами господарського права після того, як Законом України «Про власність» (ст. 6) було встановлено, що власник вправі використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності, а результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власнику цього майна, якщо інше не встановлено законом чи договором.

   При наявності еквівалентного характеру обміну товарів та послуг, який не втратив значення і в умовах ринкової економіки, цей обмін може відбуватись тільки в тому разі, якщо, по-перше, одна сторона визначить свою волю в розпорядженні майном чи наданні послуг, а по-друге, ця воля буде сприйнята другою стороною, тобто ці взаємовідносини наберуть взаємоузгодженого характеру і отримають відображення в єдиному вольовому акті - договорі.

   Основним конституційним принципом є рівність усіх суб'єктів власності і господарювання перед законом, і не викликає сумніву те, що саме цей принцип реалізується громадянами і юридичними особами України за допомогою договірних відносин.

   2. Відповідно до чинного законодавства підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

   Умови щодо предмета господарського договору повинні визначати найменування, кількість (обсяг), номенклатуру (асортимент), якість продукції чи послуг (ст. 15 цього Кодексу) або ж характеристику інших дій, які повинна виконати зобов'язана сторона.

   Статті 41,42 Конституції України відображають право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності, а також можливість займатись будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом.

   Ці положення знайшли відображення в даному Кодексі, а також у законах України «Про господарські товариства» [90], «Про фермерське господарство» [488], «Про сільськогосподарську кооперацію» [446], «Про інвестиційну діяльність» [295] та в інших законодавчих актах України.

   У процесі побудови ринкової економіки в Україні, який, слід зазначити, занадто затягнувся, акцентується увага на звуженні, а то й відмові від централізованого планування і переході до самостійного планування своєї діяльності суб'єктами господарювання (мікроекономічне планування). Відмова від колишніх форм планування передбачає перехід до таких форм планування, як індикативне (рекомендаційне) і вибіркове планування з цільовою спрямованістю на найважливіші галузі економіки. Правові засади цих напрямів планування отримали відображення в Законі України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98].

   І все ж, незважаючи на нові підходи до планування та пошуки відмінних від притаманних доринковій економіці його способів і форм, практика господарювання свідчить про те, що повністю відмовлятися від державного планування недоцільно. І це особливо важливо, якщо йдеться про економічну, оборонну та іншу безпеку держави. (Більш детально див. у коментарі до ст. 11 цього Кодексу).

   Відповідно до чинного законодавства України планові акти про державні замовлення є обов'язковими для суб'єктів господарських відносин. Стаття 1 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» [408] визначає державне замовлення як засіб державного регулювання економіки України шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності.

   Завдяки замовленням та контрактам, які їх опосередковують, встановлюються обов'язкові договірні зв'язки між державним замовником та виконавцем. У відповідності з викладеним вище поставка продукції, її кількість, асортимент (номенклатура) для державних потреб мають відповідати визначеним у державному замовленні або завданні, і на території України

   або за її межами є обов'язковими для господарюючих суб'єктів (підприємств), якщо інше не передбачено законодавством.

   Відповідно до статті 41 Конституції України, статей 44, 66 цього Кодексу, статті 1 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» продукцією, яка не увійшла до державного замовлення або державного завдання, підприємство має право розпорядитись на свій розсуд, тобто реалізувати її самостійно.

   Стаття 68. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства

   1. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншимиприйнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

   2. Порядок використання коштів підприємства в іноземній валюті визначається цимКодексом та іншими законами.

   3. Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може відкривати замежами України свої представництва, філії та виробничі підрозділи

   , утримання якихздійснюється за кошти підприємства.

Докладно про зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів господарювання див. коментарі до статей розділу VII цього Кодексу.

Стаття 69. Соціальна діяльність підприємства

1. Питання щодо поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування працівників підприємства та їх сімей, а також інші питання соціального розвитку вирішуються трудовим колективом за участю власника або уповноваженого ним органу відповідно до законодавства, установчих документів підприємства, колективного договору.

2. Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їхекономічне і професійне навчання як у власних навчальних закладах, так і в інших навчальних закладах за відповідними угодами. Підприємство надає пільги відповідно дозакону своїм працівникам, які навчаються без відриву від виробництва.

3. Пенсіонери та інваліди, які працювали до виходу на пенсію на підприємстві, користуються нарівні з його працівниками наявними можливостями медичного обслуговування, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та профілактичні заклади, іншими соціальними послугами і пільгами, що передбачені статутом підприємства.

4. Власник, органи управління підприємства зобов'язані забезпечити для всіх працівників підприємства належні і безпечні умови праці. Підприємство несе відповідальністьв установленому законом порядку за шкоду, завдану здоров'ю та працездатності йогопрацівників.

5. Підприємство зобов'язане забезпечити сприятливі умови праці жінок та неповнолітніх, забезпечувати їх роботою переважно в денний час; жінок, які мають малолітніхдітей, вагітних жінок переводити на легшу роботу з нешкідливими умовами праці, надавати їм інші пільги, передбачені законом. Підприємство із шкідливими умовами працістворює окремі цехи, дільниці для надання жінкам, неповнолітнім та окремим категоріям працюючих більш легкої роботи.

6. Підприємство самостійно встановлює для своїх працівників додаткові відпустки,скорочений робочий день та інші пільги, а також має право заохочувати працівників інших підприємств, установ, організацій, які його обслуговують.

7. Підприємство має право забезпечувати додатковою пенсією, незалежно від розмірівдержавної пенсії, працівника, який став інвалідом на даному підприємстві внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання. У разі смерті

   працівника підприємствопри виконанні ним службових обов'язків власник, підприємство добровільно чи за рішенням суду забезпечують сім'ю працівника допомогою відповідно до закону.

   1. Підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно дозакону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, іншихкатегорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.

   1. Конституційне право громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності реалізується через систему правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів. Ці заходи можуть передбачатися на загальному або локальному рівнях. На загальному рівні питання охорони життята здоров'я працівників регулюється законодавством про охорону праці та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до законодавства України підприємство зобов'язанозапезпечити безпечні і нешкідливі умови праці, а обов'язок працівника — виконувати вимогинормативних актів про охорону праці. Державою встановлені гарантії прав громадян на охорону їх прав на різних етапах трудових правовидносин - від укладання трудового договорудо відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю працівника в разі нещасного випадку на підприємстві або професійного захворювання.

   На локальному рівні комплексні заходи щодо досягнення безпечних умов праці та напрями їх фінансування передбачаються також у колективному договорі підприємства. У колективному договорі встановлюються напрями соціального розвитку підприємства, передбачаються додаткові, порівняно з законодавством, трудові та соціально-побутові пільги для найманих працівників з питань забезпечення зайнятості, оплати праці, розподілу прибутку, режиму праці та відпочинку, житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення, відпочинку працівників, з інших питань, що належать до сфери соціально-трудових відносин. Умови колективного договору, які погіршують, порівняно з чинним законодавством, стан працівників, є недійсними. Колективні договори мають також включати додаткові гарантії та пільги, що передбачені соціально-партнерськими угодами вищого рівня, тобто Генеральною угодою, галузевими, регіональними угодами.

   Для здійснення заходів, спрямованих на забезпечення безпечних умов праці, передбачено створення фондів охорони праці усіма підприємствами, незалежно від форми власності. Витрачати ці кошти на інші цілі забороняється (ст. 162 КЗпП).

   Усі підприємства повинні передбачати такі кошти в розмірі не менш ніж 0,5 відсотка від суми реалізованої продукції (ч. З ст. 19 Закону України «Про охорону праці» [370]). Згідно з частиною 4 цієї статті на підприємствах, які фінансуються за рахунок бюджету, такі витрати мали передбачтиься в державному або місцевому бюджетах і становити не менш як 0,2 відсотка від фонду оплати праці. Проте дію цієї частини зупинено на 2004 рік згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» [102].

   Підприємства усіх форм власності зобов'язані здійснювати загальнообов'язкове державне соціальне страхування своїх працівників, які працюють на підставі трудового договору. На законодавчому рівні урегульовані питання страхування працівників за чотирма видами соціального страхування: пенсійне страхування (закони України «Про пенсійне забезпечення» [373], «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхуванняа» [134] та інші закони); страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [137]); страхування на випадок безробіття (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [136]); страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [135]).

   Залишається неврегульованим один з видів державного страхування працівників - медичне страхування. До прийняття відповідного законодавства медичне страхування найманих працівників підприємство може здійснювати на умовах колективного договору через укладення договорів про медичне страхування та медичне обслуговування працівників з відповідними медичними та страховими закладами.

   2. Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників є одним з основнихчинників, що зумовлюють динамізм економіки, забезпечують конкурентоспроможність підприємства, і має бути цілеспрямованою. На виконання розпорядження Кабінету МіністрівУкраїни «Про заходи щодо сприяння підприємствам в організації професійного навчаннякадрів на виробництві» [291] розроблено Положення про професійне навчання кадрів на ви-

   робництві (наказ Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства освіти та науки України від 26 березня 2001 р. [217]).

   Професійне навчання працівників підприємства має безперервний характер і проводиться протягом їх трудової діяльності з метою поступового розширення та поглиблення їх знань, умінь та навичок відповідно до умов та вимог виробництва. Застосовуються такі види професійного навчання кадрів на виробництві:

   первинна професійна підготовка робітників — професійно-технічне навчання осіб, які раніше не мали робітничої професії, що забезпечує рівень професійної кваліфікації, необхідний для продуктивної професійної деяльності;

   перепідготовка робітників - професійно-технічне навчання, спрямоване на оволодіння іншою професією робітниками, які здобули первинну професійну підготовку;

   підвищення кваліфікації робітників - професійно-технічне навчання робітників, що дає змогу розширювати і поглиблювати раніше здобуті знання, уміння і навички на рівні вимог виробництва чи сфери послуг;

   підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців — здійснюється з метою вдосконалення знань, умінь та навичок за наявною спеціальністю, оволодіння новими функціональними обов'язками і особливостями трудової діяльності в умовах ринкових відносин, освоєння менеджменту, маркетингу, удосконалення навичок управління сучасним виробництвом, раціональної та ефективної організації праці тощо.

   Первинна професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється для осіб, зарахованих на роботу на підприємства учнями, шляхом курсового чи індивідуального навчання за робочими навчальними планами та програмами, що розробляються і затверджуються підприємствами на підставі типових навчальних планів та типових навчальних програм. Вона завершується кваліфікаційною атестацією з присвоєнням кваліфікації «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного розряду (категорії), про що видається свідоцтво.

   Перепідготовка робітників здйснюється: для навчання робітників, що вивільнюються у зв'язку з перепрофілюванням, реорганізацією підприємства тощо; для розширення їх професійного профілю, підготовки до роботи в умовах колективної форми організації праці; при потребі змінити професію у зв'язку з відсутністю роботи, що відповідає професії робітника, або втрати здатності виконувати роботу за попередньою професією. Розробка та затвердження навчальних планів та програм здійснюється безпосередньо підприємствами на основі типових навчальних планів та програм для підготовки робітників за відповідними професіями.

   Підвищення кваліфікації робітників здійснюється за такими формами: виробничо-технічні курси; курси цільового призначення; інші форми, що визначаються підприємствами. Періодичність навчання робітників на курсах підвищення кваліфікації встановлюється, як правило, не рідше одного разу на 5 років.

   Підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців здійснюється за такими формами: спеціалізація; довгострокове підвищення кваліфікації; короткострокове підвищення кваліфікації; стажування; інші форми.

   Відповідні записи про професійне навчання робітників та підвищення кваліфікації керівних працівників та спеціалістів заносяться до трудової книжки працівника.

   Пільги для працівників, які суміщують роботу з навчанням, передбачені Кодексом законів про працю України (ст. 201-220), Законом України «Про відпустки» [73], іншими нормативно-правовими актами. До основних пільг та гарантій належать: скорочення робочого часу, звільнення від роботи із збереженням заробітної плати на період навчання; надання додаткових відпусток для навчання, додаткових днів відпочинку; оплата проїзду до місця знаходження навчального закладу тощо. Підприємства за рахунок власних коштів мають право встановлювати інші гарантії та пільги для осіб, які суміщують роботу з навчанням.

   3. Право пенсіонерів та інвалідів користуватися після виходу на пенсію нарівні з працівниками підприємства наявними можливостями медичного обслуговування, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та профілактичні заклади, іншими соціальними послугами і пільгами реалізується через відповідні положення законів України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» [353], «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [352], системою соціально-партнерських

   угод на державному, галузевому, регіональному рівнях, колективних договорів. У колективних договорах можуть передбачатися положення щодо надання їм інших соціальних послуг та пільг за рахунок власних коштів підприємства, а саме: забезпечення паливом, надання транспорту, матеріальної допомоги на лікування та у зв'язку із скрутним матеріальним становищем. За узгодженням з профспілковими комітетами або іншими органами, які представляють інтереси працівників, визначається порядок обслуговування пенсіонерів та інвалідів, кількість оздоровчих та лікувальних путівок, що мають їм виділятися, порядок забезпечення житлом та інші особливості соціального захисту цієї категорії громадян.

   4. Усі працівники підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню від нещасних випадків і професійних захворювань. Страхування здійснюється в порядку і на умовах, що визначаються Законом України «Про загальнобов'язкове державнесоціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працезданості». Право на відшкодування шкоди настає внаслідокнещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Згідно з цим Закономвідшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю застрахованої особи, здійснюєтьсяФондом соціального страхування у повному обсязі.

   Нещасний випадок на виробництві - це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися в процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть. До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою.

   Ступінь втрати працездатності потерпілим визначається медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків. Якщо МСЕК встановлено втрату працездатності чи потерпіла особа загинула, відповідно до статті 28 зазначеного Закону застрахований або члени його сім'ї мають право на страхові виплати, до яких належать: виплата втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності; одноразова допомога потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого); пенсія по інвалідності потерпілому; пенсія у зв'язку з втратою годувальника; страхові виплати на медичну та соціальну допомогу та інші; виплата моральної шкоди (за наявності факту її заподіяння потерпілому). Відповідні страхові суми сплачуються у розмірах, встановлених законом.

   За рахунок власних коштів підприємство може здійснювати потерпілим і членам їх сімей додаткові виплати у відповідності з колективним чи трудовим договором.

   5. Заходи щодо охорони праці жінок, неповнолітніх, інвалідів передбачаються у колективному договорі відповідно до положень КЗпП України, Закону України «Про охорону праці» та інших нормативно-правових актів.

   Охорона праці жінок передбачає, насамперед, заборону застосування праці жінок на важких роботах і роботах зі шкідливими чи небезпечними умовами праці, на підземних роботах, а також залучення їх до підняття та переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Забороняється залучати жінок до робіт у нічний час, за винятком галузей, де це викликано особливою необхідністю та дозволяється як тимчасовий захід. Не допускається залучення до роботи в нічний час, до надурочних робіт, робіт у вихідні дні, направлення у відрядження вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років. Вагітним жінкам згідно з медичним висновком знижуються норми праці або вони переводяться на іншу легшу роботу, що виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. Вагітні жінки, жінки, які мають дітей, забезпечуються матеріальною допомогою відповідно до законодавства, їм надаються соціальні та додаткові відпустки, скорочується робочий час та надаються інші гарантії та пільги, у тому числі передбачені в колективних договорах за рахунок коштів підприємства.

   Неповнолітні особи приймаються на роботу тільки після попереднього медичного огляду і потім підлягають щорічному медичному огляду до досягнення 21-го року. Неповнолітні особи працюють на умовах скороченого робочого часу зі збереженням заробітку. їм надається щорічна основна відпустка у зручний час тривалістю 31 календарний день. Не допускається залучення неповнолітніх до праці на важких роботах, на роботах із шкідливими або небез-

   печними умовами праці, до нічних, надурочних робіт, до робіт у вихідні дні, а також до підняття та переміщення предметів, маса яких перевищує встановлені граничні норми.

   Підприємства, що використовують працю інвалідів, зобов'язані створити для них умови праці з урахуванням рекомендацій МСЕК та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів щодо безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. Чинним законодавством не допускається залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час. Проте організації інвалідів звернулися з пропозицією переглянути цю норму і дозволити допуск інвалідів до таких робіт, якщо це не зашкодить їх здоров'ю.

   У випадках, передбачених законодавством (наприклад, якщо працівнику завдано шкоди під час виконання трудових обов'язків), підприємство зобов'язане організувати навчання, перекваліфікацію та працевлаштування інвалідів у відповідності з медичними рекомендаціями.

   6. Підприємство має право самостійно встановити для своїх працівників додаткові гарантії, пільги, виплати тощо. Воно реалізується через включення відповідних положень до колективного договору чи іншого локального нормативного акта, який узгоджується з представниками працівників, а також безпосередньо до трудових договорів. Такими положеннями можебути встановлено, зокрема, робочий тиждень тривалістю менше 40 годин, скорочений робочий час для окремих категорій працівників, у тому числі жінок, які мають дітей, додатковівідпустки, не передбачені чинним законодавством, додаткові заохочувальні виплати тощо.

   Підприємство може матеріально заохочувати працівників медичних, дитячих, культурно-освітніх, навчальних закладів і спортивних установ, організацій громадського харчування та організацій, що обслуговують трудовий колектив і не входять до його складу.

   7. Забезпечення додатковою пенсією працівника, який став інвалідом на даному підприємстві внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, можливо лише за рахунок власних коштів підприємства в порядку, передбаченому колективним договором,який встановлює розмір та умови отримання додаткової пенсії. У разі смерті працівника привиконанні ним службових обов'язків матеріальне запезпечення сім'ї загиблого працівниказдійснюється Фондом соціального страхування від нещасного випадку на виробництві шляхом сплати вищевказаних видів страхових виплат відповідно до Закону України «Про за-гальнобов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві тапрофесійного захворювання, що спричинили втрату працездатності».

   Пенсія у разі смерті годувальника призначається і виплачується згідно із законодавством. Підприємство за рахунок власних коштів на умовах колективного договору може передбачати будь-які інші додаткові заходи щодо матеріального забезпечення осіб, які мають право на соціальні виплати у разі втрати годувальника, потерпілих та надання їм соціальних послуг.

   8. Підприємство повинно забезпечити додаткові гарантії зайнятості окремих категорій населення, що передбачені чинним законодавством для осіб, які потребують соціального захисту и не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Відповідно до Закону України «Прозайнятість населення» [138] до таких категорій належать: жінки, які мають дітей віком дошести років; одинокі матері, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інва-лідів; особи, які закінчили або припинили навчання у середніх загальнообов'язкових школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і яким надається перше робоче місце, діти (сироти), якізалишилися без піклування батьків; особи передпенсійного віку (чоловіки по досягненні58 років, жінки — 53 років); особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.

   Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, незалежно від форми власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5 відсотків загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. У разі відмови у прийнятті на роботу громадян з числа зазначених категорій у межах встановленої броні державна служба зайнятості стягує з підприємства штраф за кожну таку відмову в п'ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

   Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено щорічне встановлення нормативів робочих місць, які призначені для працевлаштування інвалідів. Вони встановлюються у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності осіб,

   які працюють на підприємстві. Якщо чисельність працівників становить від 15 до 25 чоловік, то нормативом передбачається одне таке робоче місце. Підприємства, на яких працює інвалідів менше, ніж встановлено нормативом, зобов'язані щорічно перераховувати відділенню Фонду соціального захисту інвалідів кошти на створення робочих місць для працевлаштування інвалідів і на здійснення заходів щодо їх соціально-трудової та професійної реабілітації. Розмір відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

   Стаття 70. Об'єднання підприємств

   1. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

   2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на

   умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

8. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодоздійснення ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їхдіяльності регулюються законодавством України.

1. Кодекс передбачає право підприємств об'єднувати свою діяльність на добровільних засадах. Під добровільними засадами об'єднання діяльності підприємств слід розуміти об'єднання на основі договору.

Підприємства мають право об'єднувати виробничу, комерційну, наукову, інвестиційну, інноваційну та інші види господарської діяльності, у тому числі некомерційну діяльність, пов'язану зі створенням і утриманням об'єктів соціальної сфери, тощо.

2. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються главою 12 цього Кодексу. Інші питанняїх діяльності регулюються законодавством України. На об'єднання підприємств поширюється законодавство, що регулює порядок здійснення господарської діяльності суб'єктамигосподарювання (закони України «Про господарські товариства» [90], «Про підприємства вУкраїні» [382] та ін.). Особливості правового становища об'єднань підприємств, створюваних за рішеннями Кабінету Міністрів України, міністерств, інших компетентних державнихорганів, компетентних органів місцевого самоврядування визначаються нормативними актами відповідних органів.

Стаття 71. Облік і звітність підприємства

1. Облік і звітність підприємства здійснюються відповідно

   до вимог статті 19 цьогоКодексу та інших нормативно-правових актів.

   1. Відомості, не передбачені законом, підприємство надає органам державної влади,органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям надоговірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства.

   1. Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначаються Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64], а також постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 p., якою було затверджено Порядок подання фінансової звітності [242], Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку та Інструкцією про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, затвердженими наказом Міністерства фінансів України від 30 листопада 1999 р. № 291, а також іншими нормативно-правовими актами.

   У випадках, передбачених чинним законодавством, підприємства мають можливість перейти до спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, запровадженої Указом Пре-

   зидента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів мало- І го підприємництва» [453], яка передбачає особливий порядок оподаткування суб'єктів } малого підприємництва шляхом сплати єдиного податку.

   Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, грунтуються на даних бухгалтерського обліку.

   Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації.

   Питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів.

   Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого строку, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

   На основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність. Фінансову звітність підписують керівник та бухгалтер підприємства.

   Фінансова звітність підприємства (крім бюджетних установ, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності та суб'єктів малого підприємництва, визнаних такими відповідно до чинного законодавства) включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів.

   Форми фінансової звітності підприємств (крім банків) і порядок їх заповнення встановлюються Міністерством фінансів України за погодженням з Державним комітетом статистики України, а для банків - Національним банком України за погодженням з Державним комітетом статистики України.

   Підприємства, що мають дочірні підприємства, крім фінансових звітів про власні господарські операції, зобов'язані складати та подавати консолідовану фінансову звітність.

   Об'єднання підприємств, крім власної звітності, складають і подають зведену фінансову звітність щодо всіх підприємств, які входять до їх складу, якщо це передбачено установчими документами об'єднань підприємств відповідно до законодавства.

   2. Підприємства зобов'язані подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства. Строки подання фінансової звітності встановлюються Кабінетом Міністрів України.

   Стаття 72. Законодавства про підприємства

   1. Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог статей 62-71 цього Кодексу, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

   2. Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено правила інші, ніж ті, які передбачені

   законодавством про підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.

1. Стаття 62 Кодексу, що коментується, визначаючи ознаки підприємства, встановлює, що воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунок в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Це - певна модифікація визначення, що дане у Законі України «Про підприємства в Україні», який, у свою чергу, сприйняв визначення союзного Закону від ЗО червня 1987 р. «Про державне підприємство (об'єднання)» [97]. А якщо «протягти ланцюжок» і далі, то юридичні ознаки підприємства віднайдемо і в його визначенні, даному в «Положенні про соціалістичне державне виробниче підприємство», затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР

від 4 жовтня 1967 p. Те саме можна сказати про Положення про державні промислові трести, затверджене ЦВК і РНК СРСР 29 червня 1927 р. А ще раніше за Цивільним кодексом РРФСР (і УРСР теж) державні підприємства та їх об'єднання виступали в обороті як самостійні й не пов'язані з казною юридичні особи (ст. 19).

Новий Цивільний кодекс Російської Федерації використовує термін «підприємство» як до суб'єктів, так і до об'єктів права. Так, у ньому визнаються як види юридичних осіб державні, казенні та муніципальні підприємства (ст. 113-115). Підприємства, за Кодексом, є також певним видом об'єктів права (ст. 132). Як об'єкт права підприємство визнається і новим Цивільним кодексом України (від 16 січня 2003 p.). Тут воно визначається як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (ст. 191).

А щоб майновий комплекс (плюс трудовий колектив) одержав права юридичної особи (суб'єкта права), він має бути відокремленим, обліковуватись на самостійному балансі.

Подібне визначення міститься в новому Цивільному кодексі Російської Федерації. З нього випливає, що юридичною особою визнається не будь-яка організація, а лише така, яка має відокремлене майно та інші ознаки самостійності цієї організації.

Отож, видається, що частину 4 статті 62 слід було б сформулювати таким чином: «4. Підприємство, яке має відокремлене майно, самостійний баланс, визнається юридичною особою, може відкривати рахунки в банках, мати печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом».

Глава 8 ДЕРЖАВНІ ТА КОМУНАЛЬНІ УНІТАРНІ ПІДПРИЄМСТВА

Стаття 73. Поняття державного унітарного підприємства

1. Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державноївлади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, якправило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

4. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «державне підприємство».

5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннямивласника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

6. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, іє підзвітним цьому органові.

7. Законом можуть бути

   визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника зарезультати роботи підприємства.

   1. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства абоказенні підприємства.

   1. Державне унітарне підприємство — це підприємство, створене державою, в особі йогокомпетентних органів, котре держава наділяє необхідним для існування майном, формуєстатутний фонд, що не ділиться на частини (паї). Уповноважений державою орган (далі -державний орган) затверджує статут унітарного підприємства, розподіляє доходи, через керівника, ним призначеного, керує його діяльністю.

   2. Державне унітарне підприємство створюється, як зазначалось вище, державним органом. Відповідно до Конституції України виконавчу гілку влади в Україні очолює КабінетМіністрів (Уряд), який організує виконання законодавства в країні, керує центральними імісцевими органами виконавчої влади. До його компетенції відноситься розподіл повнова-

   жень у системі органів виконавчої влади. Саме Кабінет Міністрів своїм декретом «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» [480] наділив міністерства і відомства, окремі суб'єкти господарювання державної форми власності (об'єднання підприємці вугільної промисловості та ін.) правами щодо створення державних підприємств (за цим Кодексом державних унітарних підприємств), затвердження їх статутів, призначення керівників створених суб'єктів господарювання тощо.

   Державне унітарне підприємство створюється в розпорядчому порядку, що означає наявність процедури видання наказу керівника державного органу щодо створення нового господарського суб'єкта. Виданню розпорядчого документа має передувати аналіз ситуації на ринку виробництва товарів або надання послуг у певному сегменті економіки країни, в яко- f му передбачається здійснення діяльності створюваного підприємства. За результатами ана- І лізу готується обгрунтування необхідності створення підприємства державним органом з викладом усіх аспектів, що підлягають вирішенню.

   Діяльність державного унітарного підприємства контролюється державним органом, у сфері управління якого воно перебуває. Так, державними унітарними підприємствами енергетики опікується Міністерство палива та енергетики України, державними унітарними під-1 приємствами транспорту — Міністерство транспорту України тощо.

   Обсяг повноважень державного органу щодо державних унітарних підприємств визначається цим Кодексом, спеціальними законодавчими актами. Зокрема, особливості діяльності і взаємовідносин державного органу і державного унітарного підприємства, що займаєть-1 ся виробництвом електроенергії шляхом експлуатації атомної електростанції, визначаються І законами України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» [68], «Про ци- І вільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [492].

   3. Про право господарського відання та право оперативного управління, на яких майнозакріплюється за державним унітарним підприємством, йтиметься далі (див. коментарі до [ст. 136, 137), тому тут немає необхідності звертатися до цієї теми.

   4. Передбачена частиною 4 коментованої статті законодавча новела зобов'язує організаторів підприємств обов'язково вказувати в назві унітарного підприємства слова «державнепідприємство», що має забезпечити інформованість учасників господарських відносин про гсуб'єкти, їх належність до державної власності.

   5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями державиабо уповноваженого нею органу, який, як уже зазначалось вище, є державним органом виконавчої влади. Підприємство як самостійний господарюючий суб'єкт має власну правоздатність, відокремлене майно, обсяг його прав та обов'язків визначається в статуті. Підставамидля виникнення зобов'язань державного підприємства може бути укладена ним угода, плановий акт (державне замовлення), оформлений належним чином державним органом. Органже, уповноважений управляти від імені держави державним підприємством, діє на підставівласного положення, має статус юридичної особи і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями самостійно.

   6. Керівника державного унітарного підприємства призначає орган, який створив підприємство і до сфери управління якого воно входить (ці органи в більшості випадків збігаються). При призначенні керівника (директора, генерального директора тощо) з ним укладаєтьсядоговір (контракт), у якому визначаються строк повноважень керівника, права та обов'язкияк керівника, так і державного органу, умови оплати праці, іншого матеріального забезпечення, умови звільнення, соціальні гарантії, інші умови (див. докладніше коментар до ст. 65цього Кодексу).

   Контракт, як зазначено у статті 21 Кодексу законів про працю України, є різновидом трудового договору і має окреме правове регулювання. Особливості змісту контракту з керівником державного підприємства відбиті в Типовому контракті з керівником державного підприємства, форма якого затверджена постановою Кабінету Міністрів України «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» [146].

   Вимоги до осіб, які очолюють державні підприємства, й до кандидатів на ці посади постійно зростають. Як зазначено у Програмі роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій, затвердженій Указом Президента України від 10 листопада 1995 р. [267],

   добір кандидатур на посади керівників підприємств передбачає ретельне вивчення професійних та особистих якостей претендентів із кадрового резерву та існуючого складу керівних працівників. Визначаючи претендентів, які мають очолити підприємства, треба враховувати їх професіоналізм, компетентність, досвід роботи на підприємстві відповідної галузі, ініціативність, організаторські здібності, чесність, відданість справі, рівень освіти, загальну культуру тощо. Формування складу керівників підприємств передбачає створення, навчання та постійне оновлення кадрового резерву. До кадрового резерву слід зараховувати керівних працівників та спеціалістів підприємств, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та представницьких органів, які мають відповідну підготовку, виявляють ініціативу, успішно виконують службові обов'язки.

   7. Враховуючи, що результати діяльності державного унітарного підприємства можутьістотно впливати на становище в державі, її оцінку на міжнародній арені, а недоліки в роботіможуть завдати шкоди інтересам народу України, до керівників таких господарюючихсуб'єктів пред'являються підвищені вимоги, їм може бути надано особливий статус (наприклад, окремі підприємства оборонного комплексу очолюють військовослужбовці).

   8. В останній частині коментованої статті визначаються види державних унітарних підприємств - державні комерційні та казенні підприємства, про які детальніше буде сказано нижче.

   Стаття 74. Державне комерційне підприємство

   1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, дієна основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у статті 44 цього Кодексу, інесе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

   2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється

   за ним на праві господарського відання.

8. Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом.

9. У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбаченийстатутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство,зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

10. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

11. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнаносудом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

12. Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках тапорядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаютьсяцим Кодексом та іншими законами.

1. Введення поняття «державне комерційне підприємство» свідчить про те, що держава має серед своїх функцій забезпечення отримання прибутку. Від діяльності державних комерційних підприємств держава отримує не тільки позитивний соціальний ефект (оскільки підприємство, створене державним органом, виконує роботи, надає послуги, випускає продукцію, що мають суспільний характер, санкціоновані державою), а й прибутки матеріального характеру. Це — сплата податків, обов'язкових платежів нарівні з іншими суб'єктами господарювання та відрахування певних коштів державі як власнику, засновнику.

Державні комерційні підприємства діють у конкурентному середовищі, господарюючи на

внутрішньому ринку України та встановлюючи зв'язки з партнерами за кордоном, нарівні з суб'єктами господарювання, що відносяться до інших форм власності та інших організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності, а також з фізичними особами -підприємцями.

2. Створюючи державні комерційні підприємства, держава деякою мірою «ризикує» частиною свого майна, оскільки останнє в результаті діяльності такого підприємства може бутивилучено у нього в рахунок погашення боргів або в процесі здійснення процедур встановлення платоспроможності або ліквідації. Зумовлюється це закріпленням за державним комерційним підприємством майна на праві господарського відання.

3. Кожне державне комерційне підприємство (далі — підприємство) має власний статутний фонд, розмір якого вказується в статуті підприємства. Це не означає, що статутний фондформується тільки шляхом перерахування на рахунок підприємства грошових коштів. Цеможуть бути, частіше за все, кошти виробництва, а також інші матеріальні та нематеріальніактиви. Розмір статутного фонду підприємства обов'язково відображається в наказі (розпорядженні) державного органу, який створює підприємство. Як зазначалося вище, такимидержавними органами можуть бути міністерства та відомства України, інші суб'єкти, уповноважені на це Кабінетом Міністрів України.

Наказ, інший розпорядчий документ органу державної влади про створення підприємства та про визначення розміру його статутного фонду, передує державній реєстрації. У господарській практиці трапляються випадки, коли створення підприємства та встановлення розміру статутного фонду бувають розірвані у часі, оскільки для цього необхідно проводити ряд організаційних заходів. Але до моменту державної реєстрації повинні бути прийняті рішення (у зазначеній вище формі) про створення підприємства, про затвердження його статуту із закріпленням у ньому розміру статутного фонду. Останній є обов'язковим елементом статуту і може змінюватись в порядку, аналогічному для його первісного встановлення, тобто шляхом видання розпорядчого документа державним органом. При цьому його розмір не повинен бути менше мінімального розміру, встановленого законодавством.

4. Як вбачається з частини 4 коментованої статті, якщо вартість активів підприємства зарезультатами його діяльності за звітний період (як правило, це рік) виявиться меншою, ніжрозмір статутного фонду, державний орган, уповноважений на це, зобов'язаний зменшитирозмір статутного фонду, але не нижче, ніж це встановлено законодавством. Зазначена норма направлена на забезпечення гарантій суб'єктам господарювання, які перебувають у відносинах з підприємствами і мають можливість у встановленому законом порядку компенсувати свої збитки, отримані з вини підприємства, за рахунок його активів.

5. Підприємство самостійно здійснює підприємницьку діяльність у відповідності з принципами, викладеними у статті 44 цього Кодексу, несе відповідальність за прийняті рішеннята результати своєї господарської діяльності. І, відповідно, держава та органи, уповноваженіуправляти підприємством, такої відповідальності не несуть.

Проте самостійність державного комерційного підприємства при здійсненні господарської діяльності не є абсолютною. Воно зобов'язано виконувати розпорядження державного органу, уповноваженого державою на управління ним. Зокрема, у відповідності з постановами Кабінету Міністрів України (наприклад, «Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб на 2003 рік» [94], «Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб на 2002 рік» [93] та ін.) підприємству може бути доведено державне замовлення, відповідне профілю його господарської діяльності.

6. Підприємство зобов'язано виконувати рішення, прийняті державними органами, органами місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції, наприклад, під час стихійнихлих — для усунення їх наслідків, в інших випадках. Як свідчить господарська практика,рішення цих органів, якими на підприємства покладаються обов'язки з виконання окремихробіт, не завжди відповідають вимогам законодавства. У таких випадках за рішенням суду,а в разі визнання акта неконституційним - Конституційного Суду України, збитки, завданіпідприємству, підлягають відшкодуванню. Конкретний розмір збитків у кожному випадкувизначається за рішенням суду.

7. Частина 7 коментованої статті передбачає можливість перетворення державного під-

приємства в державне акціонерне товариство, про що докладно йдеться у коментарях до глави 9 цього Кодексу.

Стаття 75. Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств

1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведенідо нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державнізавдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенніперспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.

2. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належнейому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбаченихзаконом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основнихфондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділівдержавне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, досфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

3. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондівдержавного комерційного підприємства, спрямовуються на інвестування виробничоїдіяльності цього

   підприємства.

   1. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можутьпроводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

   2. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

   амортизаційний фонд;

   фонд розвитку виробництва;

   фонд споживання (оплати праці);

   резервний фонд;

   інші фонди, передбачені статутом підприємства.

   6. Порядок визначення нормативів відрахувань до цільових фондів державних комерційних підприємств, їх граничні розміри, порядок формування і використання цихфондів встановлюються законом.

   7. У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку,

   передбаченому законом.

   1. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційнихпідприємств визначаються законом.

   1. Свою господарську діяльність державне комерційне підприємство (далі — підприємство) здійснює у відповідності з виробничою програмою, розробленою ним самим та затвердженою органом, уповноваженим ним управляти. У програмі обов'язково враховуютьсядержавні замовлення та завдання, про які йшлось у коментарі до статті 74. Підприємства уразі відмови від виконання державного замовлення можуть бути рішенням суду зобов'язанійого виконати в примусовому порядку. На виконання державного замовлення укладаєтьсядоговір (контракт), у якому закріплюються всі умови, притаманні господарському договору.Крім виконання державного замовлення (завдання), підприємство має право укладати договори на виконання замовлень, отриманих відповідно до вимог Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141], що передбачає конкурентні форми отримання замовлення. Тут необхідно зазначити, що пріоритетом за інших рівних умов, користується продукція та послуги вітчизняних виробників.

   2. Майно, закріплене за підприємством на праві господарського відання (див. детальнішекоментар до ст. 136 цього Кодексу), є власністю держави, і, відповідно, підприємство обмежене в праві розпорядження ним, зокрема, в праві безоплатної передачі його юридичним тафізичним особам. Відчуження майна, що є у підприємства на праві повного господарськоговідання, можливе тільки у разі згоди державного органу, уповноваженого управляти підприємством, у порядку, встановленому законодавством. Детальніше процес відчуження

   майна підприємств на користь суб'єктів господарювання недержавної форми власності та фізичних осіб урегульований законами України «Про приватизацію державного майна» [416], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [417]. Предметом відчуження може бути цілісний майновий комплекс підприємства — і в цьому разі воно призупиняє своє існування, або цілісні майнові комплекси структурних підрозділів чи окреме індивідуально відокремлене майно - і в цьому разі господарська діяльність підприємства продовжується. Засоби підприємства відчужуються в порядку, встановленому Положенням про порядок відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 2 грудня 1992 р. [50].

   3. Частина З коментованої статті передбачає захист інтересів підприємства, збереженняйого економічного потенціалу, що дозволяє у випадку продажу майна, закріпленого за підприємством, отримані кошти використовувати на придбання нових засобів виробництва, іншу інвестиційну діяльність, спрямовану на поліпшення виробничої діяльності.

   4. На захист державної власності спрямована і норма частини 4 цієї статті, що встановлюєобов'язковість погодження з міністерством, відомством, іншим державним органом, уповноваженим управляти підприємством, списання з балансу не повністю амортизованих узагальному порядку основних фондів. На зазначених підприємствах, як і на інших підприємствах, за рахунок прибутку (доходу) створюються спеціальні (цільові) фонди, з яких здійснюється перерахування за спеціальним напрямом. Перелік основних фондів зазначений укоментованій статті. Детальний порядок розподілу коштів, що надходять від здійснення підприємницької діяльності підприємства, встановлено законодавством (декрет Кабінету Міністрів України «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій» (із змінами, внесеними згідно із Законом від 23 лютого 1996 р.) [394].

   5. Згаданий декрет, зокрема встановлює, що державне підприємство після сплати обов'язкових платежів провадить відрахування від прибутку, що залишається в його розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва та на поповнення власних оборотних коштів занормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває у державній власності.

   6. Функція контролю держави за ефективністю використання державного майна знайшлавідображення в частині 7 коментованої статті, що встановлює обов'язковість проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства у разі зміни його керівника. Ревізія,на наш погляд, повинна передувати звільненню директора. Наслідком ревізії можуть бутизаходи державного органу, уповноваженого управляти підприємством, щодо відшкодуваннякерівником збитку, завданого підприємству. Акт ревізії передається цьому органу та затверджується ним.

   7. Поняття державного комерційного підприємства є новим для нашого законодавства, іособливості його правового регулювання ще підлягають більш детальній регламентації.

   Стаття 76. Казенне підприємство

   1. Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

   основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

   за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

   переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

   приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

   2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Урішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підпри-

   ємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

   3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

   4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установахдержавного банку, печатку із своїм найменуванням.

   5. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його

   керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

   1. Найменування казенного підприємства повинно містити слова «казенне підприємство».

   1. Із числа державних підприємств цей Кодекс виділяє ще одну групу - казенні підприємства. Законодавець обмежив створення казенних підприємств окремими сферами діяльності, до яких відносяться випадки, коли:

   • законом встановлено монополію держави на виробництво продукції або надання послугтільки підприємствами, що відносяться до державної власності;

   • понад п'ятдесят відсотків продукції, що виробляється підприємством, або послуг, щоним надаються, споживає держава в особі її органів або суб'єктів господарювання;

   • підприємство є суб'єктом природних монополій;

   • продукція, що виробляється підприємством, або послуги, що ним надаються, є суспільно необхідними, але не можуть бути рентабельними (якщо вони становлять понад 50 відсотків виробничої програми підприємства);

   • приватизація майна (цілісних майнових комплексів) заборонена законодавством.

   В Україні певні види господарської діяльності дозволено здійснювати тільки підприємствам державної форми власності. Ці види діяльності не можуть бути передані іншим суб'єктам, і конкуренція в цих сферах неможлива. До таких видів господарської діяльності відносяться виготовлення грошових знаків, цінних паперів, державних нагород, здійснення спеціального (урядового) зв'язку, виробництво армійського озброєння, експлуатація ядерних об'єктів тощо.

   Виходячи з характеру здійснення державними органами та іншими суб'єктами певних функцій держава створює передумови їх існування, замовляючи державним підприємствам продукцію або послуги, які переважно споживають (отримують) зазначені суб'єкти. Такі підприємства також підпадають під статус казенних. Прикладами таких підприємств є суб'єкти підприємницької діяльності державної форми власності, що здійснюють обслуговування органів держави (Державне підприємство «Укрспецюст», Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, підприємства з ремонту військового обладнання (заводи з ремонту бронетанкового озброєння, гелікоптерів, іншої техніки), підприємства, що виробляють комплектуючі деталі подвійного призначення (заводи з випуску оптичних виробів, радіопродукції) та інші).

   Третя категорія казенних підприємств представлена підприємствами, діяльність яких регламентується Законом України «Про природні монополії» [419]. Природною монополією є стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Законодавство про природні монополії складається з Повітряного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України, законів України «Про природні монополії», «Про захист економічної конкуренції» [282], «Про Антимонопольний комітет України» [58], «Про транспорт» [472], «Про телекомунікації» [464], «Про трубопровідний транспорт» [474], «Про залізничний транспорт» [142], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [281],

   «Про електроенергетику» [129], інших законів України, що встановлюють особливості здійс- і нення підприємницької діяльності у сферах природних монополій. Суб'єкти природних монополій діють у таких сферах:

   • транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;

   • транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;

   • транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;

   • передача та розподіл електричної енергії;

   • користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими Іоб'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;

   • управління повітряним рухом;

   • зв'язок загального користування;

   • централізоване водопостачання та водовідведення;

   • центральне постачання теплової енергії;

   • спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який івизначається Кабінетом Міністрів України.

   Перелік суб'єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним ко-1 мітетом України відповідно до його повноважень.

   Четверту групу казенних підприємств становлять підприємства, діяльність яких суспіль-1 но необхідна, але не є рентабельною.

   П'ята група складається з державних підприємств, приватизація яких заборонена законодавством. Це підприємства, які хоч і можуть бути приватизовані, але на сьогодні вони потрібні державі для виконання певних функцій.

   2. Частина друга статті, що коментується, регламентує порядок створення казенного під-приємства, а також його реорганізації та ліквідації.

   Створення казенних підприємств здійснюється шляхом видання постанови Кабінету Мі- і ністрів України. Діючі казенні підприємства створені на базі існуючих державних підпри-ємств у відповідності з постановою Кабінету. Міністрів України «Про перетворення державних підприємств у казенні» від ЗО червня 1998 р. [380] та постановами Кабінету Міністрів України з однаковими назвами — «Про внесення зміни до переліку державних підприємств, які перетворюються у казенні» від 29 січня 1999 р. № 105, від 10 травня 1999 р. № 791, від 13 грудня 1999 р. № 2295, від 15 жовтня 2001 р. № 1344.

   3. Правовий режим майна державних підприємств — право оперативного управління (див.детальніше коментар до ст. 137 цього Кодексу). У кожному окремому випадку створення казенного підприємства в його статуті зазначаються повноваження щодо використання закріпленого за ним майна.

   4. Казенному підприємству притаманні всі ознаки юридичної особи.

   5. Статут казенного підприємства затверджується, а його керівник призначається тим органом, до сфери управління якого входить конкретне підприємство. Цей же орган надає дозвіл на здійснення певних видів діяльності, визначає ті види продукції (робіт, послуг), длявиготовлення (виконання) і реалізації якої створено таке казенне підприємство.

   6. У фірмовому найменуванні казенного підприємства має зазначатися, що воно відноситься до категорії казенних. Відповідно, слова «казенне підприємство» повинні міститися в йогофірмовій символіці: на вивісці, круглій печатці, кутовому штампі, фірмовому бланку.

   Стаття 77. Особливості господарської діяльності казенних підприємств

   1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

   2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленомуКабінетом Міністрів України

   , якщо інше не передбачено законом.

4. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має правовилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

5. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджа

   тися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньоїзгоди органу, до сфери управління якого воно входить.

   1. Джерелами формування майна казенного підприємства є:

   державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства; цільові кошти, виділені з Державного бюджету України; кредити банків; частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом; інші джерела, не заборонені законом.

   6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

   7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в

   особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіар-ну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

6. Порядок розподілу та використання прибутку казенного підприємства визначається його статутом відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів Українивідповідно до закону.

7. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.

1. Напрям господарської діяльності казенного підприємства визначає орган державногоуправління. Підприємство не вільне при виборі сфери своєї діяльності. Адже держава створює казенне підприємство спеціально для виробництва визначеної продукції або наданняпевних послуг. Виробнича програма казенного підприємства складається відповідно до завдань органу, до сфери управління якого воно входить. Завдання доводяться у формі планових актів, які підприємство зобов'язано виконати.

2. Керівник казенного підприємства організує у відповідності з доведеним завданням виробництво продукції або надання послуг. При цьому забезпечення матеріально-технічнимиресурсами може здійснюватись централізовано або децентралізовано. Ціни на продукцію казенного підприємства може встановлювати як Кабінет Міністрів України, так і підприємствосамостійно. Ціна повинна враховувати витрати на виробництво одиниці продукції (на надання послуг). У разі якщо Кабінет Міністрів України встановлює ціну нижчу за собівартість, він компенсує різницю між ціною та собівартістю.

3. Майно казенного підприємства має специфічний правовий режим. Як уже зазначалося,це майно може використовуватись для виробництва продукції, яка відповідно до статті 178Цивільного кодексу України вилучена з цивільного обігу або обмежена в обігу. Частина майна казенного підприємства не може бути відчужена іншим, крім казенних підприємств, суб'єктам господарювання, воно може бути лише списано та утилізовано. Інше майно можевикористовуватись як державними суб'єктами господарювання, так і суб'єктами, що не належать до державної власності.

4. Операції по розпорядженню основними фондами, закріпленими за казенними підприємствами, може здійснювати як державний орган, що управляє казенним підприємством (міністерство, відомство України), так і саме підприємство з дозволу цього органу. Цей же органаналізує ефективність використання державного майна, закріпленого за казенним підприємством, і має право вилучити майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, передати його іншим суб'єктам, що належать до сфери управління цього органу.

5. Частина 5 коментованої статті перелічує джерела формування майна казенного підприємства, з яких особливо виділяються цільові кошти, що надаються з Державного бюджетуУкраїни. Наявність цього джерела підкреслює важливість для держави казенних підприємств.

6. Однією з особливостей, що відрізняє казенне підприємство від інших суб'єктів господарської діяльності, є те, що воно отримує кредити для виконання статутних завдань підгарантію органу, до сфери управління якого входить. Така гарантія, проте, може бути данане під будь-яку господарську операцію, а лише під ту, що виконується на замовлення дер-

жавного органу. Обумовлюється це тим, що деякі казенні підприємства, як зазначалось ви-1 ще, можуть виконувати, крім державних замовлень та завдань, і звичайні господарські дого-1 вори, тобто діяти як підприємці. І звичайно, видавати гарантії під таку діяльність держава і не може. Державний орган може видати гарантію лише у разі, якщо для цього у нього є право і і кошти, заплановані у державному бюджеті на ці цілі.

7. Визнанням важливості для держави казенних підприємств є норма, закріплена у частині 7 цієї статті, яка встановлює субсидіарну відповідальність органу, уповноваженого управляти таким підприємством. Зазначені вище особливості гарантій державного органу у випад- іку із субсидіарною відповідальністю також актуальні. Казенне підприємство є різновидомдержавного підприємства, і на нього у повному обсязі поширюються описані у коментарі до Істатті 75 цього Кодексу правила розподілу прибутку з урахуванням особливостей, передбачених у статуті.

8. Розподіл і використання прибутку підприємства є однією з найважливіших функцій,яка впливає на формування фондів підприємства, матеріальне стимулювання його робітників. Разом з іншими положеннями цей порядок повинен відображатися у статуті підприємства. Останній має довгостроковий характер і повинен забезпечувати оптимальне співвідношення інтересів держави і трудового колективу. Органи, уповноважені на управління казенними підприємствами, при закріпленні у статуті підприємства питань розподілу і вико- ^:ристання прибутку повинні керуватися нормативними актами Кабінету Міністрів Українивідносно цього.

9. Окрім перелічених у коментованій статті особливостей господарської діяльності казенних підприємств, існують норми цього Кодексу, інших законодавчих актів, обов'язкові длявиконання як органами управління, так і підприємствами.

Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевогосамоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальноївласності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншимизаконодавчими актами.

2. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власностіі закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальнекомерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне неко-мерційне підприємство).

3. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, досфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання.Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

4. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфериуправління якого входить дане

   підприємство.

   1. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

   2. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьомуорганові.

   7. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконаннярішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягаютьвідшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

   8. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державнихкомерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

   1. Комунальні унітарні підприємства (далі - комунальне підприємство) складають окрему

   групу підприємств, що відрізняються від підприємств, описаних вище. Власниками комунальних підприємств є територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах або територіальні громади перелічених адміністративно-територіальних одиниць, майно яких перебуває в управлінні районної або обласної ради. Комунальне підприємство у відповідності із статтями 26, 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324] створюється на сесії відповідної ради і оформляється рішенням останньої. У рішенні має бути зазначена назва підприємства, встановлений розмір статутного фонду, орган, уповноважений від імені ради виконувати функції по управлінню підприємством.

   2. Управління комунальними підприємствами здійснюють виконавчі органи рад - виконавчі комітети, відділи, управління, комітети та інші органи сільських, селищних, міських рад.Функції управління комунальними підприємствами обласних та районних рад можуть бутипередані відповідним місцевим державним адміністраціям, що не виключає можливостістворення в структурі апарату відповідної ради спеціального підрозділу. Перелічені органидіють на професійній, постійній засаді і здійснюють повсякденне управління діяльністю комунальних підприємств, виконуючи функції, передані їм радами. Про виконання наданих радами повноважень органи управління комунальними підприємствами звітують перед радамияк представниками власників — територіальних громад.

   3. Коментована стаття передбачає два різновиди комунальних унітарних підприємств:

   • комунальне комерційне підприємство;

   • комунальне некомерційне підприємство.

   Правовий статус комунального комерційного підприємства схожий із статусом державного унітарного комерційного підприємства (див. детальніше коментар до ст. 74, 75 цього Кодексу), а комунального некомерційного - із статусом казенного підприємства. Але є відмінності, які будуть розглянуті нижче.

   4. Комунальне підприємство має статутний фонд, розмір якого визначається радою пристворенні підприємства і може бути змінений за рішенням останньої. Формує статутнийфонд комунального підприємства виконавчий орган ради, що був визначений радою як органуправління підприємством. До статутного фонду комунального підприємства передаєтьсямайно, що перебуває у комунальній власності відповідної територіальної громади, та грошовікошти місцевого бюджету у відповідності з вимогами Бюджетного кодексу України. Реєстрація комунального підприємства здійснюється на загальних засадах, як і підприємств іншихформ власності.

   5. Найменування створюваного комунального унітарного підприємства повинно міститислова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфериуправління якого входить дане підприємство. Наприклад, «Комунальне підприємство «Ав-тодор» Київської міської ради».

   6. Комунальне підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом і не несе відповідальності за зобов'язаннями органів місцевого самоврядування, воно тільки здійснює перерахування частини прибутку у відповідності з вимогами статуту.

   7. Безпосереднє управління діяльністю комунального підприємства здійснює його керівник (директор, начальник), який призначається на посаду органом місцевого самоврядування, уповноваженим на це радою. У відповідності із статтею 52 Закону України «Про місцевесамоврядування в Україні» ці та інші повноваження по управлінню комунальними підприємствами можуть бути перерозподілені між радою, її органами, відповідним головою. З керівником комунального підприємства укладається контракт, у якому визначаються права таобов'язки сторін, умови матеріального, організаційно-технічного, соціально-побутового забезпечення його діяльності, строк його дії, умови розірвання. Умови оплати праці керівникакомунального підприємства повинні відповідати вимогам постанови Кабінету МіністрівУкраїни від 19 травня 1999 р. «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств» [478].Цей документ, поряд із статутом підприємства, визначає правове становище керівника комунального підприємства. Керівник звітує перед органом, уповноваженим радою. Періодичність звітів може бути різною, звичайно це квартал та рік.

   8. Комунальні підприємства зобов'язані, як і інші суб'єкти господарювання, виконуватирішення органів державної влади та місцевого самоврядування. При цьому органи місцево-

   го самоврядування мають більший обсяг повноважень щодо до комунальних підприємств, { оскільки виконують не тільки функції управління, але й функції їх власника. Виконання рішень цих органів може завдати підприємствам збитки, які згідно з частиною 8 коментованої статті мають бути відшкодовані цими органами.

   9. Серед комунальних підприємств є такі, щодо яких місцеві ради приймають рішення про включення їх до переліку суб'єктів, на які не поширюється Закон України «Про відновлення і платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» [71], оскільки процедури бан- j крутства можуть негативно вплинути на життєзабезпечення населеного пункту або їх сукупності. Це, насамперед, містозасновуючі підприємства, природні монополії (підприємства водо-, газо-, енергозабезпечення та ін.).

   Ціноутворення та інші питання діяльності комунальних підприємств розглядаються у відповідних главах цього Кодексу.

   Глава 9 ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА

   Стаття 79. Поняття господарського товариства

   .

   1. Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їхмайна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Увипадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складіодного учасника.

   2. Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб

   'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у статті 2 цього Кодексу, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюютьсяцим Кодексом, іншими законами.

5. Господарські товариства є юридичними особами.

6. Суб'єкти господарювання — юридичні особи, які стали засновниками або учасника

   ми господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

   5. Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

   1. Основна мета господарських товариств - одержання прибутку від реалізації результатів [ власної господарської діяльності. Традиційно господарські товариства вважаються «колективними підприємцями» — організаціями корпоративного типу, що відповідають таким озна-кам: створюються і діють у складі кількох (багатьох) осіб; мають статутний капітал (складкове майно), поділений на частки відповідно до кількості засновників/учасників або на акції рівної номінальної вартості; управління справами товариства здійснюється зазвичай на колегіальних засадах (безпосередньо уповноваженими учасниками товариства або за допомо- | гою системи створених ними органів). Проте протягом останнього століття у світовій тенденції регулювання корпоративних відносин намітилася чітка тенденція - легалізація товариства однієї особи, тобто можливості створення товариства однією особою та/або діяльність товариства у складі одного учасника. Наочним прикладом є державні (національ- і ні) акціонерні товариства (холдингові компанії).

   Хоча подібне товариство не відповідає своєму етимологічному значенню, проте на його користь свідчить низка аргументів: 1) наявність у товариства власного майна, що є значною гарантією майнової стабшьності товариства та захисту інтересів кредиторів товариства; 2) передавши своє майно як вклад товариству, його єдиний засновник (а згодом — учасник), отримує взамін низку зобов'язальних прав, що дозволяє йому вирішувати принципові питання діяльності товариства (формувати виконавчий та контрольні органи, визначати напрями використання майна товариства тощо); 3) легкість поповнення складу учасників (і відповідно - майнової бази товариства за рахунок їх вкладів) без проведення необхідної у такому випадку для унітарного підприємства реорганізації, при цьому для товариства досить внести відповідні зміни до уста-

   новчих документів (статуту) і відомостей державної реєстрації; 4) фактично товариство однієї особи істотно не відрізняється від товариства, в якому контрольний або більший за розміром пакет акцій (відповідна частка у статутному фонді) належить одному учаснику/акціонеру, що забезпечує контроль над товариством з боку такої особи.

   Товариством однієї особи може бути лише господарське товариство, що належить до об'єднань капіталів, оскільки в персональних товариствах розмір частки учасника зазвичай не впливає на його можливості щодо управління справами товариства.

   Легалізація товариства однієї особи обмежена випадками, передбаченими цим Кодексом. Водночас Цивільний кодекс визнає можливість створення такого товариства як загальне правило щодо усіх господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів (ч. 2 ст. 114): акціонерного товариства (ч. 4 ст. 153), товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 1 ст. 140) та товариства з додатковою відповідальністю (ч. 1 ст. 151).

   2. Частина 2 цієї статті окреслює досить значне коло осіб, які можуть бути засновникамита учасниками господарського товариства: суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у статті 2 цього Кодексу (споживачі, органи влади та місцевогосамоврядування, інші організації), а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання.Водночас до суб'єктів господарювання стаття 55 ГК відносить не лише осіб, які традиційнонаділяються засновницькими повноваженнями (господарські організації зі статусом юридичної особи; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснють господарську діяльність і зареєстровані як підприємці), а й філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені для здійсненнягосподарської діяльності. Наділення подібних підрозділів засновницькими повноваженняминавряд чи можна визнати доцільним, оскільки вони не є самостійними суб'єктами права взовнішніх відносинах, а повністю залежать від материнської організації.

   3. Господарський кодекс визнає господарські товариства юридичними особами, хоча усвітовій практиці це питання вирішується неоднозначно. Якщо товариства, які є об'єднаннями капіталів (акціонерне, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю), традиційно визнаються юридичними особами як такі, в яких найбільш повно віддзеркалюються ознаки юридичної особи (зокрема відокремленість майнатовариства від майна його учасників і, відповідно, відповідальність товариства за власнимизобов'язаннями - від відповідальності його учасників за їх зобов'язаннями). Водночас персональні товариства (повне і командитне та їх аналоги за англо-саксонським правом - парт-нершіп та партнершіп з обмеженою відповідальністю) за законодавством низки країн (Німеччини, країн англо-саксонської правової традиції та ін.) не визнаються юридичними особами, що позначається не на рівні їх самостійності, а на характері відповідальності учасниківза зобов'язаннями товариства (кредитори можуть безпосередньо звернутися до учасників звимогою покриття боргу товариства).

   4. Засновники та учасники господарського товариства, у тому числі суб'єкти господарювання, які мають статус юридичної особи, зберігають цей статус, взявши участь у товаристві(його заснуванні).

   5. Господарські товариства визнаються суб'єктами підприємницької господарської діяльності і за загальним правилом можуть здійснювати будь-які види такої діяльності, якщо іншене передбачено законом.

   Проте в коментованій статті не знайшли відбиття винятки, а саме: можливість деяким видам і формам господарських товариств здійснювати некомерційну (непідприємницьку) господарську діяльність (фондові біржі — ст. 360 ГК, господарські об'єднання у формі господарських товариств — холдингових чи фінансових банківських груп - ст. 9, 10 Закону «Про банки і банківську діяльність» [61]) або виконувати деякі функції щодо регулювання гспо-дарської діяльності (Національний депозитарій - Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [333]).

   Примітка. У Цивільному кодексі України господарським товариствам присвячено 49 статей (із 113 по 162 включно). При цьому більш ґрунтовно регулюється правове становище персональних товариств - ПТ і КТ (саме з них починаються спеціальні положення параграфу 1 гл. 8 «Підприємницькі товариства», що відповідає їх історичній першості у становленні інституту господарських товариств і, віповідно, традиції західних Торгових або Ко-

   мерційних кодексів), а також представників об'єднання капіталів - ТОВ (і, відповідно, їх І модифікацій - ТДВ). Акціонерним товариствам присвячено лише 11 статей (152-162) з розра- І хунком на більш ґрунтовне регулювання їх діяльності майбутнім Законом «Про акціонерні то-1 вариства», проекти якого неодноразово подавалися на розгляд до Верховної Ради України, а ■ необхідність розробки нового законопроекту (більш досконалого) передбачається Указом І Президента України від 21 березня 2002 р. «Про заходи щодо розвитку корпоративного І управління в акціонерних товариствах» [290].

   Стаття 80. Види господарських товариств

   1. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з об- Імеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

   2. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, по-1ділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризикзбитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

   3. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має Істатутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з Ідіяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

   1. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статут-1ний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів іяке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі йогонедостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідаль- Іність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладукожного з учасників.

   2. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до |укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товаристваусім своїм майном.

   3. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декількаучасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за йогозобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

   4. Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товаристваможуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

   1. Господарський кодекс закріплює п'ять форм господарських товариств, чотири з яких є найбільш поширеними у світі (акціонерні товариства - AT, товариства з обмеженою відповідальністю - ТОВ, повні товариства - ПТ, командитні товариства - КТ), а також товариства з додатковою відповідальністю — ТДВ, що в багатьох країнах світу розглядаються як модифікація товариства з обмеженою відповідальністю (насамперед, у Німеччині - батьківщині першого у світі Закону «Про товариства з обмеженою відповідальністю», згідно з положеннями якого наявність чи відсутність субсидіарної відповідальності учасників товариства, а також обсяг такої відповідальності визначаються договором про товариство). Проте судбсидіарна (додаткова) відповідальність учасників товариства (згідно з німецьким законодавством) має свої особливості, а саме: вона грунтується на зафіксованому в договорі про товариство обов'язкові учасників товариства щодо сплати основних та додаткових вкладів. Право вимоги щодо сплати таких вкладів мають: а) саме товариство - у разі невиконання учасником свого майнового обов'язку; б) ліквідатор товариства - у разі ліквідації товариства та недостатності майна останнього для покриття заборгованості перед кредиторами; в) призначений судом конкурсний керуючий, який діє під контролем комітету або комісії кредиторів, - у разі відкриття конкурсної процедури в результаті визнання товариства неплатоспроможним.

   Доктринально господарські (або торгові - як їх традиційно називають у країнах з розвине-

   ними ринковими відносинами) товариства поділяються на персональні товариства (особиста участь у них є обов'язковою) та об'єднання капіталів (для участі в яких досить сплатити вклад у грошовій та/або майновій формі). Персональним товариствам (до них відносять повні товариства та командитні товариства) належить історична першість серед господарських (торгових) товариств. Поява об'єднань капіталів (їх найяскравіший представник — AT, а також ТОВ і ТДВ) пов'язана з бурхливим розвитком ринкових відносин, що і забезпечило їм провідну роль серед сучасних суб'єктів господарювання та широке використання в трансформаційних процесах - переході від планово-розподільчої до соціально-ринкової економіки.

   2. Акціонерним товариством (згідно з усталеною традицією) визнається господарське товариство з такими визначальними ознаками: 1) наявність статутного фонду (статутного капіталу), поділеного на певну кількість акцій однакової номінальної вартості; 2) відповідальність товариства за своїми зобов'язаннями виключно за рахунок його власного майном;3) звільнення акціонерів товариства, за загальним правилом, від додаткової відповідальностіза зобов'язаннями товариства, з покладенням на них лише ризику збитків, пов'язаних здіяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

   Акціонер може бути притягнений до субсидіарної (додаткової) відповідальності за зобов'язаннями товариства лише у випадках, визначених законом (у разі заподіяння шкоди товариству акціонером, який здійснює вирішальний вплив на це товариство, — ст. 126 ГК) або статутом товариства (якщо акціонер повністю не виконав свій майновий обов'язок щодо повної оплати усіх акцій, на які підписався; згідно із відповідними положеннями статуту на нього може бути покладений обов'язок додаткової відповідальності у межах не сплачених за акції сум - ч. З ст. 23 Закону «Про господарські товариства» [90]).

   3. Товариство з обмеженою відповідальністю більшістю своїх рис подібне до акціонерного товариства. Зазначена обставина пов'язана з історією виникнення цієї організаційно-правової форми підприємництва, яка є, так би мовити, результатом кабінетної роботи німецькихнауковців: понад сто років тому за ініціативою групи німецьких парламентарів, які представляли інтереси дрібних та середніх підприємців, неспроможних використовувати складну іобтяжливу форму акціонерного товариства, був розроблений і прийнятий перший у світі Закон «Про товариства з обмеженою відповідальністю», що й досі є еталоном зваженого, обгрунтованого з наукової та практичної точок зору ставлення до створення нової організаційно-правової форми підприємництва шляхом оптимального (з огляду на інтереси засновників, учасників, товариства та його кредиторів) поєднання низки рис акціонерного товариства і повного товариства.

   Відтак, товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, якому притаманні такі ознаки: 1) наявність статутного фонду (статутного капіталу), поділеного на частки, розмір яких визначається установчими документами; 2) відповідальність товариства за своїми зобов'язаннями виключно за рахунок його власного майна; 3) звільнення, за загальним правилом, учасників товариства, які повністю сплатили свої вклади, від додаткової відповідальності за зобов'язаннями товариства, з покладенням на них лише ризику збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах їх вкладів.

   Можливість притягнення учасників ТОВ до додаткової відповідальності пов'язана з уже згаданими випадками щодо подібної відповідальності акціонерів.

   4. Товариство з додатковою відповідальністю є модифікацією товариства з обмеженоювідповідальністю з єдиною відмінністю від останнього — наявністю в учасників товаристваобмеженої додаткової відповідальності за зобов'язаннями товариства. Відповідальність учасників обмежується встановленим установчими документами товариства (а щодо довірчихтовариств - ч. 4 ст. 2 декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» від 17 березня 1993 р. [125]) кратним розміром відповідно до вкладу кожного з учасників. На відмінувід положень Закону «Про господарські товариства» (ст. 65), зазначена стаття передбачає,що додаткова відповідальність учасників має бути солідарною, тобто кредитори на власнийвибір можуть звернутися з вимогою покриття боргу товариства (у разі недостатності в останнього майна для цього) до будь-кого з учасників, які повиннні задовольнити вимоги кредиторів, а згодом в порядку регресу вимагати від інших учасників сплати тієї частини боргу, щовідповідає їх частці у статутному фонді.

   5. Повне товариство є класичним персональним товариством, усі учасники якого відпо-

   відно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства, ведуть його справи і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

   6. Командитне товариство, на відміну від повного товариства, мас у своєму складі дві категорії учасників (принаймні по одному від кожної категорії) з відміннім правовим статусом:1) повні учасники, які від імені товариства здійснюють підприємницьку діяльність, ведучийого справи і несучи додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїммайном; 2) вкладники, участь яких у товаристві обмежується сплатою вкладу в грошовійта/або майновій формі без обов'язків персонального характеру та тягаря додаткової відповідальності; ризик збитків за результатами діяльності товариства для вкладника обмежується сплаченим вкладом (у разі негараздів у товаристві вкладник лише ризикує можливістюповернення грошового чи майнового еквівалента своєї частки).

   7. Персональні товариства (повні та командитні) передбачають спільне здійснення їхучасниками (всіма - в ПТ, повними учасниками - в КТ) підприємницької діяльності в межахтовариства. Зазначена обставина зумовлює і спеціальні вимоги до таких учасників, які діютьвід імені товариства і повинні мати спеціальний статус, що надає певні гарантії кредиторамтовариства в їх сумлінності. Випробуваною протягом віків гарантією для кредиторів товариства була (і є) наявність у таких учасників статусу зареєстрованого підприємця (комерсанта), що, у свою чергу, значною мірою свідчить про серйозність його намірів та сумлінність -відповідно до торгових звичаїв — у виконанні обов'язків перед кредиторами. Закріплення вГК положення про обов'язкову наявність статусу зареєстрованого суб'єкта підприємницькоїдіяльності для учасників повного товариства, повних учасників командитного товариства єважливою новацією, що заповнює прогалину Закону «Про господарські товариства»

   Примітка. У відповідних статтях Цивільного кодексу України (ст. 114,119,135) подібна вимога (щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта підприємницької діяльності) до учасників персональних товариств не встановлюється. Це, з одного боку, віддзеркалює положення частини 2 статті 1 Закону України «Про підприємництво» [381] (який, до речі, втратив чинність з 1 січня 2004 p., крім ст. 4, на підставі Господарського кодексу України), відповідно до якої засновництво та володіння корпоративними правами (у тому числі у формі участі в господарських товариствах) не визнається підприємницькою діяльністю, а з іншого боку - суперечить усталеній світовій традиції правового регулювання, яка врахована, зокрема, і Цивільним кодексом Російської Федерації (ч. 4 ст. 66).

   Стаття 81. Акціонерні товариства

   1. Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

   2. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можутьвідчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

   3. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками абосеред заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом

   підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

7. Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провестиустановчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

8. Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим від розміру, визначеного законом.

9. Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначаєпорядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства,відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку,якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченимнотаріально.

10. Засновники

    несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникливідповідно до установчого договору.

    1. Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організовуєтьсязасновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акційна суму не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду і строком не менше двохроків.

    2. Порядок створення акціонерних товариств, в тому числі проведення установчихзборів, визначається законом.

    10. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите в порядку,передбаченому законом.

    11. Особливості створення та діяльності державних акціонерних товариств визначаються цим Кодексом, законом про державні підприємства, іншими законами.

    12. Інші особливості діяльності акціонерних товариств визначаються цим Кодексом,законом про господарські товариства, іншими законами.

    1. У цій статті, як і в Законі України «Про господарські товариства» (ст. 25), закріплюється можливість для засновників вибору виду акціонерного товариства— відкрите чи закрите, атакож визначаються основні відмінності між ними.

    2. Серед таких відмінностей — порядок розміщення та обігу акцій. Акції відкритого акціонерного товариства на етапі заснування товариства та збільшення його статутного фондурозповсюджуються шляхом відкритої підписки, а їх купівля-продаж на вторинному ринкуможе здійснюватися на фондових біржах. Власники акцій на власний розсуд (без згоди інших акціонерів та товариства) вправі вчиняти щодо них будь-які правочини з дотриманнямвимог законодавста (подарувати, продати, обміняти на інші цінності, заповідати тощо).

    3. Обіг акцій закритого акціонерного товариства обмежується як на етапі заснування товариства (акції розподіляються між його засновниками), так і в процесі додаткових емісій (акції розміщуються серед заздалегідь визначеного кола осіб). Крім того, встановлюються обмеження щодо обігу акцій на вторинному ринку шляхом заборони їх купівлі-продажу нафондових біржах, а також надання переважного права акціонерам ЗАТ і самому товариствуна придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

    4. Акціонерне товариство будь-якого виду (відкрите чи закрите) належить до інституцій-них емітентів цінних паперів (акцій), у зв'язку з чим діяльність його засновників та самоготовариства підпорядковується вимогам щодо публічності (в тому числі оприлюднення основних відомостей про товариство). Відтак на засновників акціонерного товариства покладається обов'язок повідомлення про намір створити акціонерне товариство певних параметрів, атакож здійснити інші необхідні для цього кроки: провести відповідно до встановлених вимогпідписку на акції (розмістити акції між засновникми), скликати установчі збори та здійснитидержавну реєстрацію товариства.

    5. Статутний фонд акціонерного товариства — як гарант його майнової самостійності таможливості забезпечення законних інтересів його кредиторів за рахунок цього майна — повинен відповідати певним вимогам: 1) щодо розміру, який не може бути меншим від визначеного законодавством як мінімальний; 2) щодо відповідності розміру статутного фонду акціонерного товариства загальній номінальній вартості випущених акцій — ці величині маютьзбігатися.

    6. Відносини між засновниками акціонерного товариства набувають правового оформлення шляхом укладення між ними договору, який повинен фіксувати: намір зазначених осібстворити акціонерне товариство певних параметрів; порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства та розподіл обов'язків щодо цього між сторонами договору; відповідальність засновників перед особами, які підписалися на акції, ітретіми особами. Форма договору між засновниками — письмова, а в разі якщо серед засновників є громадяни, договір має бути посвідчений нотаріально.

    7. Засновники відповідають за зобов'язаннями, що виникли відповідно до установчого договору, всім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення, при цьому їх відповідальність є солідарною.

    8.3 метою попередження зловживань з боку засновників під час заснування відкритого акціонерного товариства шляхом проведення відкритої підписки (тобто розміщення акцій серед заздалегідь не визначеного кола осіб) вони не лише зобов'язуються організувати відповідно

    до вимог закону проведення такої підписки, а й на них покладається обов'язок бути держате-1 лями акцій на суму, не менту як двадцять п'ять відсотків статутного фонду, протягом певно- і го строку (але не менше двох років), що має підтвердити серйозність їх намірів щодо створен- і ня AT. Проте зазначене положення не підкріплюється встановленням негативних наслідків у І разі порушення згаданих обов'язків засновників у формі відповідних санкцій.

    9. Порядок створення акціонерних товариств, у тому числі проведення установчих зборів, Евизначається нормами глави 1 «Акціонерне товариство» розділу II «Окремі види товариств» ІЗакону України «Про господарські товариства» [90].

    10. Однією з особливостей акціонерного товариства є можливість його перетворення в пе- Іредбаченому законом порядку із закритого на відкрите та навпаки. Останнє (перетворення із відкритого на закрите) вимагає застосування спеціальних правових процедур, спрямованихна захист акціонерів, не згідних з подібним рішенням. У разі якщо усі акції опиняються в руках однієї особи, вирішення цього питання залежить від неї.

    11. Державні акціонерні товариства, попри їх формальну рівність з іншими суб'єктами Ігосподарювання, потребують спеціальної регламентації з огляду на специфіку їх правовогостановища (засновником і зазвичай єдиним учасником такого товариства є держава в особіуповноваженого органу; створення такого товариства пов'язано з публічними інтересами,якими і мають керуватися посадові особи товариства; виконавчий та контрольні органи товариства формуються відповідно до встановленого державою порядку; дивіденди за акціямитакого товариства надходять до державного бюджету тощо). Відтак, особливості створеннята діяльності державних акціонерних товариств визначаються ГК, іншими законами, у томучислі законом про державні підприємства, прийняття якого передбачається цим Кодексом.

    12. Господарський кодекс визначає лише основні засади створення, функціонування та припинення господарських товариств, передбачаючи, що решта питань (включаючи особливостідіяльності акціонерних товариств у певних сферах економіки, щодо певних видів діяльності таін.) регулюється Законом України «Про господарські товариства», іншими законами (зокрема«Про цінні папери і фондову біржу» [494], «Про приватизацію державного майна» [416], «Пробанки і банківську діяльність» [61], «Про страхування» [459], «Про Національну депозитарнусистему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [333], «Про інститутиспільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [297] та ін.).

    Примітка. У Цивільному кодексі України види акціонерних товариств взагалі не згадуються; при цьому закріплюється єдиний порядок створення акціонерних товариств - шляхом розподілу акцій між засновниками — ч. 2 ст. 155 ЦК (що передбачається лише для закритих акціонерних товариств ст. 29 Закону «Про господарські товариства» та ч. З ст. 81 ГК) і водночас не виключається можливість проведення відкритої підписки на акції за умови повної оплати статутного капіталу товариства (ч. 2 ст. 155 ЦК України). Крім того, в ЦК закріплюються основні положення щодо: створення акціонерного товариства — стаття 153, його статуту - стаття 154, статутного капіталу - статті 155-157, обмежень стосовно випуску цінних паперів та виплати дивідендів - стаття 158, органів товариства - статті 159-161; аудиторської перевірки діяльності акціонерного товариства - стаття 162.

    Стаття 82. Установчі документи господарського товариства

    1. Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

    2. Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості провид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад ікомпетенцію органів товариства та порядок

    прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, іншівідомості, передбачені статтею 57 цього Кодексу.

11. Статут акціонерного товариства, крім зазначених у частині другій цієї статті відомостей, повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

12. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у

частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.

5. Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесенняними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад іпорядок внесення ними вкладів.

6. Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування)учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державноївлади чи органів місцевого самоврядування.

7. До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умовдіяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчихдокументах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважаєтьсяствореним на невизначений строк.

8. Установчі документи господарського товариства у передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

9. Порушення встановлених цією статтею вимог щодо змісту установчих документівгосподарського товариства

   є підставою для відмови у його державній реєстрації.

   1. Одна з істотних відмінностей господарських товариств за ознакою домінування в нихособистих (персональні товариства — ПТ і КТ) чи майнових елементів (об'єднання капіталів - AT, ТОВ, ТДВ) полягає в характері їх установчих документів. Об'єднання персональних зусиль (підприємницької діяльності) у повному товаристві та командитному товариствізумовлює оформлення відносин між ними засновниками товариства у формі спеціальногодоговору, що в ГК називається засновницьким (у Законі «Про господарські товариства» [90]цей договір іменується «установчим» — ст. 4). Однак спрямованість цього договору багатопланова - не лише спільна діяльність засновників щодо започаткування нової господарськоїорганізації, а й забезпечення функціонування створеного товариства (у тому числі визначення порядку управління справами та використання прибутку товариства; визначення ступенязакритості товариства і відповідно — можливості чи заборони відступлення частки третімособам).

   Установчим документом господарськимх товариств, що належать до об'єднань капіталів (AT, ТОВ, ТДВ), визнається тільки статут, а договір між засновниками є лише правовим документом, що регулює відносини між цими особами.

   2. Установчі документи господарського товариства повинні відповідати певним вимогам,які можна поділити на загальні (стосуються всіх видів господарських товариств) і спеціальні(відбивають специфіку певного виду господарського товариства).

   Загальні вимоги передбачають включення до установчих документів відомостей про вид товариства; предмет і цілі його діяльності; склад засновників і учасників; склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів; інші відомості, передбачені статтею 57 ГК, щодо установчих документів суб'єктів господарювання.

   Спеціальні вимоги (щодо окремих видів господарських товариств) встановлюються частинами 3-5 цієї статті ГК. Подібним чином визначаються вимоги до установчих документів у Цивільному кодексі: загальні вимоги до змісту установчих документів юридичної особи — стаття 88, спеціальні вимоги до засновницького договору повного товариства — стаття 120 і командитного товариства — стаття 133, а також до статуту товариства з обмеженою відповідальністю - стаття 143, товариства з додатковою відповідальністю - стаття 151, акціонерного товариства — стаття 154.

   3. Специфіка вимог до змісту статуту акціонерного товариства полягає в тому, що, крім

   загальних (зазначених у ч. 2 цієї статті) відомостей, він повинен містити також відомості, що І відбивають специфіку його правового становища, а саме: про види та номінальну вартість І акцій, що випускаються; співвідношення акцій різних видів; кількість акцій, що купуються! засновниками; наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

   4. Спеціальні вимоги до змісту статуту товариства з обмеженою відповідальністю сто-^:суються обов 'язкових (про розмір часток кожного з учасників; розмір, склад і порядок вне-1сення ними вкладів) та факультативних відомостей (про порядок визначення розміру час-1ток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад; про додаткові внески Іучасників).

   Склад спеціальних вимог, що ставляться до статуту товариства з додатковою відповідальністю, більш широкий: крім загальних (щодо всіх видів товариств) та спеціальних (щодо товариств з обмеженою відповідальністю) у статуті мають зазначатися відомості про розмір кратності додаткової відповідальності учасників товариства за зобов'язаннями останнього.

   5. Спеціальні вимоги до засновницького договору повного товариства і командитного товариства стосуються відомостей: про розмір частки кожного з учасників; форму їх участі усправах товариства; розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Додаткові вимоги встановлюються до змісту засновницького договору командитного товариства, в якому повиннізазначатися: сукупний розмір їх часток у майні товариства; розмір, склад і порядок внесенняними вкладів.

   6. Загальні вимоги до найменування господарського товариства передбачають необхідність зазначення в ньому виду товариства, а спеціальні — щодо персональних товариств(повних і командитних) — ще й прізвища (найменування) учасників товариства, які несутьдодаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. У найменуванні можуть бути зазначені інші необхідні відомості, крім тих, що вказують на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

   7. Перелік відомостей установчих документів господарських товариств, визначених цієюстаттею та статтею 57 цього Кодексу не є вичерпним, оскільки до них можуть бути включенітакож відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечатьзакону. Крім того, установчі документи товариств із спеціалізацією на певних видах діяльності (банківській, біржовій, страхуванні, спільному інвестуванні) повинні містити відомості,визначені як обов'язкові відповідними законами («Про цінні папери і фондову біржу»[494] — ст. 34, «Про банки і банківську діяльність» [61] — ст. 23, «Про страхування» [459] -ст. ЗО, «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»[297] - ст. 9).

   За загальним правилом господарське товариство вважається створеним на невизначений строк, крім випадків зазначення в установчих документах строку його діяльності (це може бути календарний строк або період, обумовлений різними обставинами: закінченням строку дії концесійного чи орендного договору; досягненням визначеного установчими документами товариства результату - наприклад, передача замовнику завершеної будівництвом і готової до експлуатації унікальної споруди, для створення якої і започатковувалося товариство у певному складі учасників, фахівців і з певною майновою базою).

   8. У передбачених законом випадках, що визначаються низкою нормативно-правових актів, установчі документи господарського товариства погоджуються з антимонопольними органами. Це стосується випадків контрольованої (тобто такої, що потребує погодження із зазначеними органами) економічної концентрації та узгоджених дій суб'єктів господарювання, що визначаються Законом України «Про захист економічної конкуренції» [282], створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації відповідно до однойменного Указу Президента від 11 травня 1994 р. [491] та в деяких інших випадках.

   9. Порушення встановлених цією статтею вимог (загальних і спеціальних) щодо змістуустановчих документів господарського товариства може спричинити небажані наслідки длязасновників у формі відмови в державній реєстрації товариства (ч. 11 ст. 58 ГК, ч. 1 ст. 27 Закону від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [115]). У разі якщо недоліки можна усунути, дотримавшись усіх встановленихвимог до установчих документів, засновники повинні це зробити, аби успішно завершити

   створення товариства та забезпечити набуття ним статусу суб'єкта господарювання - юридичної особи.

   Примітка. У Цивільному кодексі, так само як й у відповідних положеннях ГК, закріплюються нові положення щодо складу та назви установчих документів господарських товариств, зокрема щодо наявності одного установчого документа, яким для персональних товариств (повного та командитного) є засновницький договір, а для об'єднань капіталів (акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю) — статут (ст. 120, 134, ч. 1 ст. 143, ч. 4 ст. 151, ст. 154 Цивільного кодексу України).

   Стаття 83. Державна реєстрація господарського товариства

   1. Державна реєстрація господарського товариства здійснюється в порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу.

   2. Особливості реєстрації господарських товариств, які здійснюють банківську істрахову діяльність, а також професійну діяльність на ринку цінних паперів, визначаються цим Кодексом та відповідними законами.

   3. Господарське товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державноїреєстрації.

   4. Зміни, які сталися в

   установчих документах господарського товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими ж правилами,що встановлені для державної реєстрації товариства. Господарське товариство зобов'язане у п'ятиденний строк повідомити орган, що здійснив реєстрацію, про зміни вустановчих документах товариства.

   1. Державна реєстрація господарського товариства здійснюється в загальному порядку,основні засади якого визначаються статтею 58 цього Кодексу, а детальна регламентаціядається у Законі України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб тафізичних осіб — підприємців» [115] (набуває чинності з 1 липня 2004 р.) або в спеціальномупорядку, що зумовлено специфікою правового становища господарських товариств, основним або виключним предметом діяльності яких є: 1) види підприємництва, пов'язані із залученням коштів (майна) численних осіб (вкладників, інвесторів, страхувальників); 2) неко-мерційна господарська діяльність на ринку цінних паперів (фондові біржі) чи 3) виконанняокремих повноважень щодо регулювання ринку цінних паперів (Національний депозитарій).

   2. Спеціальні порядки державної реєстрації передбачені щодо господарських товариств,які здійснють такі види діяльності: банківську (ст. 22 Закону України «Про банки і банківську діяльність» [61]), страхування (п. 1 ст. 36 Закону «Про страхування» [459]), спільне інвестування (ч. 2 ст. 11, ч. 2 ст. 13 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [297]) та біржову діяльність на ринку ціннихпаперів (ч. З ст. 33 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» [494]). Корпоративні інвестиційні фонди та страхові компанії реєструються і в загальному, і в спеціальному порядку.

   3. Факт державної реєстрації господарського товариства в загальному або спеціальному(як виключному) порядку свідчить про набуття ним статусу юридичної особи з дня внесеннявизначених законом відомостей до відповідного державного реєстру. У разі якщо закон передбачає дві реєстрації (у загальному і спеціальному порядку), то друга є підставою дляздійснення того виду діяльності, до реєстру суб'єктів якого внесено товариство.

   Порушення встановлених цією статтею ГК та законом вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства може спричинити небажані наслідки для засновників у формі відмови в державній реєстрації товариства (ч. 11 ст. 58 ГК, ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»). Порушення спеціальних вимог може спричинити такі самі наслідки (відмова в реєстрації), якщо спеціальний порядок державної реєстрації є основним (ст. 18 Закону «Про банки і банківську діяльність»), або санкцій у формі зупинення відповідних видів діяльності та застосування інших передбачених законом санкцій, якщо спеціальний порядок державної реєстрації є додатковим (п. 5, 7,14-16 ст. 8 Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» [100]).

   4. Принцип публічності відомостей державної реєстрації, закріплений у частинах 9 і 10 стат-

   ті 58 цього Кодексу, вимагає вчасного (у п'ятиденний строк) повідомлення органу, що здійснив реєстрацію господарського товариства, про зміни в його діяльності і відповідно — у змісті його установчих документів з метою внесення необхідних змін до державного реєстру за правилами, що встановлені для державної реєстрації суб'єктів господарювання зі статусом юридичної особи товариства (ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підпри- . ємців»). У разі порушення товариством зазначеного обов'язку воно може зазнати негативних на- і слідків, зокрема, такі зміни (якщо вони мають бути внесені до Єдиного державного реєстру) не можуть бути використані в спорі з третьою особою (ч. З ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).

   Примітка. У Цивільному кодексі України передбачається обов'язковість державної ре- | єстрації юридичних осіб (ч. 1 ст. 89), однією з організаційно-правових форм яких є товариства (ч. 1,2 ст. 83), в тому числі їх різновид - господарські товариства (ст. 84). Стаття 89 ЦК закріплює також публічність державної реєстрації, підстави для відмови в державній реє-страції (у тому числі — невідповідність установчих документів юридичної особи закону), під- \ стави для набуття чинності змінами до установчих документів для третіх осіб - їх державна реєстрація, а у встановлених законом випадках — повідомлення органу, що здійснює дер- ] жавну реєстрацію, про такі зміни.

   Стаття 84. Наслідки укладення угод до реєстрації господарського товариства

   1. Господарське товариство може відкривати рахунки у банках, а також укладати договори та інші угоди лише після його державної реєстрації. Угоди, укладені засновниками товариства до дня його реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством,тільки за умови їх подальшого схвалення товариством в порядку, визначеному законом та

   установчими документами.

   1. Угоди, укладені засновниками до дня реєстрацГі" товариства і в подальшому не схвалені товариством, тягнуть за собою правові наслідки лише для осіб, які уклали ці угоди.

   1. Господарське товариство діє як юридична особа з дня його державної реєстрації. Томулише після державної реєстрації товариства, тобто після набуття статусу юридичної особи,воно може вступати в господарсько-правові відносини з іншими суб'єктами господарювання, зокрема — відкривати рахунки в банках, укладати договори та інші угоди. У той же часдля забезпечення державної реєстрації господарського товариства виникає потреба здійснити окремі юридичні дії від імені та в інтересах товариства, що створюється, наприклад взятив оренду приміщення для розміщення офісу (потрібно укласти договір оренди від імені та вінтересах товариства), відкрити в банку рахунок для формування статутного фонду (на цейрахунок робляться грошові внески засновником (засновниками) товариства — до державноїреєстрації товариства кожен з його засновників може, а в окремих випадках - повинен, зробити такі внески), приймати майнові внески засновників товариства тощо. Хто це зробить,якщо господарське товариство як юридична особа ще не з'явилось? Відповідь на це запитання дає норма ГК України - від імені та в інтересах товариства до його державної реєстраціїдіють його засновники (або засновник — це питання про повноважного представника (представників) товариства до дня його державної реєстрації можна вирішити на установчих зборах та зафіксувати в протоколі установчих зборів), які можуть укладати потрібні для товариства угоди з обов'язковою умовою — такі угоди визнаються укладеними з товариством тількиза умови їх подальшого схвалення товариством у порядку, визначеному законом та установчими документами.

   У разі якщо угоди засновників у подальшому схвалюються товариством (з дотриманням порядку, визначеного законом та/або установчими документами товариства), вони стають угодами товариства з відповідними наслідками. Отже, відповідальність за невиконання чи неналежне виконання засновниками зобов'язань, передбачених такими угодами, нестиме товариство.

   2. Якщо від імені і в інтересах господарського товариства його засновником (засновниками) були укладені якісь угоди, але в подальшому (після державної реєстрації товариства танабуття ним статусу юридичної особи) вони не були схвалені товариством з будь-яких при-

   чин, такі угоди тягнуть за собою правові наслідки за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань не для господарського товариства, а лише для осіб, які уклали ці угоди, тобто для засновника (засновників) господарського товариства.

   При цьому відповідальність засновників акціонерного товариства (ч. 7 ст. 83 цього Кодексу, ч. З ст. 26 Закону «Про господарські товариства»), повного товариства (ч. 5 ст. 80 цього Кодексу, ст. 66 цього Закону) має бути солідарною.

   Примітка. У Цивільному кодексі України стаття подібного змісту відсутня.

   Стаття 85. Власність господарського товариства

   1. Господарське товариство є власником:

   майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески;

   продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства;

   доходів, одержаних від господарської діяльності товариства;

   іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом.

   1. Господарське товариство як суб'єкт господарювання утворюється на майновій основі, що складається з вкладів засновників у його статутний фонд. Вклади можуть бути у вигляді натурального майна або коштів, а також у вигляді об'єктів інтелектуальної власності — продуктів творчої праці. У процесі функціонування господарського товариства його майно приростає за рахунок продукції, виробленої в результаті його виробничої діяльності, доходів, отриманих від її реалізації, виконаних робіт і наданих на оплатній основі послуг, а також за рахунок іншого майна, придбаного товариством на підставах, не заборонених законом.

   Усе це майно належить самому господарському товариству на підставі права колективної власності. Засновники (учасники) господарського товариства з моменту передачі йому майнових внесків перестають бути його власниками, здобуваючи замість речових зобов'язальні права вимоги до товариства, що полягають у наданих законодавством можливостях брати участь в управлінні товариством, одержувати дивіденди від його діяльності, а в разі ліквідації товариства вимагати передачі у власність залишків наявного майна або коштів, пропорційно своєму вкладу до статутного фонду. Такі права Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» [345] іменуються «корпоративними правами».

   Примітка. У Цивільному кодексі України загальні положення щодо майнової бази господарського товариства закріплені у статті 115 «Майно господарського товариства» (ч. 1) і збігаються з положеннями ст. 85 ГК.

   Стаття 86. Вклади учасників та засновників господарського товариства

   1. Вкладами учасників та засновників господарського товариства

   можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

10. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутномуфонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом.

11. Забороняється використовувати для формування статутного фонду товариствабюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутногофонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бутиперевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників - громадян має бути підтверджений декларацієюпро їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.

1. За загальним правилом, засновники та учасники господарського товариства можуть робити свої вклади у формі майнових об'єктів (будинків, споруд, обладнання тощо), цінних паперів, майнових прав (у тому числі на користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), грошових коштів у національній та/або іноземній валюті. Якщо цією частиною статті 86 ГК визначаються загальні правила щодо вкладів засновників та учасників господарських то-1 вариств, то спеціальні встановлюються законами «Про банки і банківську діяльність» [61] І (ст. 32), «Про страхування» [459] (ч. 4—6 ст. 2), «Про інститути спільного інвестування (пайо-И ві та корпоративні інвестиційні фонди)» [297] (ч. 1 ст. 10) та ін.

2. Оцінка вкладу засновника/учасника в гривнях рівнозначна його частці у статутному Іфонді товариства і відповідно — у пов'язаних з цим можливостях (участі в розподілі прибутку Ітовариства, його майна у разі ліквідації, але насамперед - можливості впливу на товариство Ішляхом участі в управлінні його справами). Якщо в персональних товариствах (повному та Ікомандитному) можливості щодо управління справами товариства в учасників, які несуть Іповну додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства, рівні та не залежать від роз-1міру їх часток, то в об'єднаннях капіталів (акціонерному товаристві, товаристві з обмеженою Івідповідальністю і товаристві з додатковою відповідальністю) це питання вирішується інак-1ше. Формально всі учасники (за винятком власників привілейованих акцій) мають право бра-1ти участь в управлінні справами товариства шляхом участі в загальних зборах учасників това-1риства, рішення на яких приймаються простою чи кваліфікованою більшістю голосів. Однак Ікількість голосів учасника, якими він може оперувати на загальних зборах (у тому числі при Іобранні складу виконавчого та контрольного органів), прямо пропорційна його частці у ста-1тутному фонді (тобто залежить від грошової оцінки його вкладу). Відтак, грошова оцінкавкладу, зробленого у формі майна, цінних паперів, майнових прав, стає вирішальною у визна-1ченні розміру частки учасника, який використав таку форму вкладу. Зрозумілим у зв'язку з Іцим є прагнення таких осіб завищити подібну оцінку, що призводить до негативних наслідків ідля решти учасників - відповідного зменшення їх часток. Для попередження подібних зло-1вживань встановлюються правові механізми оцінки вкладів, зроблених у негрошовій формі. ІГосподарський кодекс відносить вирішення цього питання на локальний рівень. Отже, поря- Ідок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо Іінше не передбачено законом (п. «є» ст. 36 Закону «Про господарські товариства» - щодо ак- Іціонерних товариств; ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну Ідіяльність в Україні» [371] - щодо державних та комунальних часток у господарських това- Іриствах за участю держави чи територіальної громади).

3. З метою захисту інтересів кредиторів товариства забороняється використовувати для Іформування його статутного фонду кошти, що підлягають поверненню або мають цільовепризначення, зокрема: бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит і під заставу. Запобіганнюзловживанням з боку засновників має сприяти перевірка або підтвердження їх фінансовогостану. Спроможність засновників - юридичних осіб здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства підлягає (згідно з установленим порядком) перевірці інезалежним аудитором (аудиторською організацією) у передбачених законом випадках (зокрема, щодо засновників відкритих акціонерних товариств - ч. 4 ст. 13 Закону «Про господарські товариства»). Майновий стан засновників — громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.

Підтвердження майнового стану засновників особливого значення набуває для кредиторів персональних товариств, оскільки відповідно до закону кредитори, претендуючи на повне покриття боргу товариства, можуть розраховувати не лише на майно товариства, а й на сукупність майна, що належить на праві власності його учасникам з повною відповідальністю.

Цієї статтею визначаються загальні правила щодо вкладів засновників та учасників господарських товариств, а спеціальні правила встановлюються законами «Про банки і банківську діяльність» (ст. 32), «Про страхування» (ч. 4-6 ст. 2), «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (ч. 1 ст. 10) та ін.

Випадки обов'язкової аудиторської перевірки майнового стану засновників певних видів господарських організацій (комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, відкритих акціонерних товариств, холдингових компаній, довірчих товариств, інвестиційних фондів, інших фінансових посередників, а також державних підприємств у процесі їх корпоратизації та приватизації тощо) визначаються пунктами 2 і 4 статті 10 Закону України від 22 квітня 1993 р. «Про аудиторську діяльність» та іншими законами.

Примітка. У Цивільному кодексі питанню вкладів присвячена частина 2 статті 115, яка

передбачає форми вкладу (гроші, цінні папери, інші речі та майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом) та порядок оцінки вкладів - за згодою учасників товариства (як загальне правило), а у визначених законом випадках - обов'язковість незалежної експертної їх перевірки.

Стаття 87. Фонди господарського товариства

1. Сума вкладів засновників та учасників господарського товариства становить статутний фонд товариства.

2. Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутногофонду в порядку, встановленому цим Кодексом та законом, прийнятим відповідно донього.

3. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з днявнесення цих змін до державного реєстру.

4. У господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі,встановленому установчими документами, але не менш як двадцять п'ять відсотківстатутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншимп'яти відсотків суми прибутку товариства.

5. Прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витратна оплату праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрями його використання відповідно до установчихдокументів товариства.

1. За рахунок вкладів засновників (учасників) формується його статутний фонд, а отже,розмір останнього визначається як сума вкладів засновників та учасників господарського товариства.

2. Розмір статутного фонду товариства є номінальною величиною, що фіксується в йогоустановчому документі (статуті чи засновницькому договорі) і є постійною до моменту їїзміни в установленому порядку. За загальним правилом, товариство має право змінювати(збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду відповідно до вимог закону, якщопри цьому дотримуються приписи щодо мінімального його розміру (встановлюються для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковоювідповідальністю, довірчих товариств, комерційних банків, страхових компаній, фондовихбірж, корпоративних інвестиційних фондів та ін.).

3. Процедура зміни розміру статутного фонду визначається законом (щодо об'єднань капіталів вона передбачає прийняття відповідного рішення загальними зборами товариства кваліфікованою більшістю голосів, а в межах третини статутного фонду - за рішенням виконавчого органу, якщо це передбачено статутом товариства) та установчими документами товариства (засновницький договір персональних товариств має визначати порядок ведення справ товариства,утому числі й прийняття подібних рішень). Рішення про зміну статутного фонду товариства потребує внесення відомостей про це до державного реєстру в установленому порядку (у тому числі з дотриманням вимог щодо гарантування інтересів кредиторів та учасників товариства) і набуває чинності з дня внесення таких відомостей до державного реєстру.

4. Якщо статутний фонд господарського товариства виконує сукупність функцій (стартову - щодо започаткування діяльності товариства; стабілізаційну - щодо пітримання йогоплатоспроможності перед кредиторами та потенційними контрагентами; гарантійну — щодогарантування інтересів кредиторів), то вимоги щодо обов'язковості резервного (страхового)фонду зумовлені необхідністю створення резервів, спрямованих на покриття непередбачених витрат, у тому числі боргів. Розмір такого фонду передбачається установчими документами товариства, але не може бути меншим від встановленої законом межі - двадцять п'ятьвідсотків статутного фонду. Формується резервний (страховий) фонд з чистого прибутку то-

вариства. При цьому розмір щорічних відрахувань до нього визначається установчими доку-1 ментами з дотриманням вимоги закону щодо мінімального розміру — не менше п'яти від-1 сотків суми прибутку товариства. Крім обов'язкових (статутного та резервного), господар-1 ське товариство може створювати інші фонди, передбачені законодавством України або І установчими документами товариства. У передбачених спеціальними законами випадках І створюються інші обов'язкові фонди, резерви, запаси платоспроможності, а щодо корпора- ■ тивних інвестиційних фондів встановлюється особливе правило, яке полягає в забороні І створювати будь-які резервні фонди (ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування І (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [297]), що пов'язано з необхідністю першо-І чергового захисту інтересів акціонерів - інвесторів, які не були засновниками інвестицій- і ного фонду.

Обов'зок створювати спеціальні фонди та резерви передбачається щодо господарських товариств, які здійснюють банківську діяльність (ст. ЗО Закону «Про банки і банківську І діяльність»), страхових компаній (ст. 30—32 Закону «Про страхування»). Проте корпоративні І інвестиційні фонди, як зазначалося вище, позбавлені права створювати будь-які резервні фонди (ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні ін- І вестиційні фонди»), що законодавець передбачив з метою в першу чергу захистити інтереси і акціонерів-інвесторів, які не були засновниками інвестиційного фонду.

5. Господарське товариство створюється і діє зазвичай з метою отримання прибутку, який утворюється після здійснення спеціальної бухгалтерської операції: покриття з надходжень І від його господарської діяльності (доходів товариства) видатків товариства (матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці). За рахунок отриманих у результаті цього сум, що називаються балансовим (економічним) прибутком товариства, сплачуються передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків (так званий чистий прибуток), залишається у розпорядженні товариства, яке, однак, визначаючи напрями використання цих сум, мусить враховувати не лише відповідні положення своїх установчих документів, а й вимоги закону (зокрема щодо спрямування частини прибутку на формування/ і поповнення страхового/резервного фонду).

Примітка. На відміну від положень цієї статті ГК, що передбачає обов'язкову наявність у господарському товаристві статутного та резервного фонду, Цивільний кодекс, по-перше, оперує поняттям статутного капіталу - щодо майнової основи об'єднань капіталів (товариства з обмеженою відповідальністю — ст. 144, товариства з додатковою відповідальністю-ст. 151, 144, акціонерного товариства — ст. 155—157) і поняттям складеного капіталу - щодо персональних товариств (повного товариства - ч. 2 ст. 120, ст. 127, командитного товариства - ч. 2 ст. 134, п. З ч. 2 ст. 137); по-друге, не передбачає обов'язковості резервного фонду ні в персональних товариствах, ні в об'єднаннях капіталів. Цивільний кодекс містить також положення, які встановлюють обмеження щодо випуску цінних паперів та виплати дивідендів в акціонерному товаристві (ст. 158).

Стаття 88. Права і обов'язки учасників господарського товариства

1. Учасники господарського товариства мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами;

брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди);

одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо;

вийти в передбаченому установчими документами порядку зі складу товариства.

2. Учасники товариства мають також інші права, передбачені цим Кодексом, іншимизаконами та установчими документами товариства.

3. Учасники господарського товариства зобов'язані:

   додержуватися вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів управління;

   вносити вклади (оплачувати акції") у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами, відповідно до цього Кодексу та закону про господарські товариства;

   нести інші обов'язки, передбачені цим Кодексом, іншими законами та установчими документами товариства.

   1. Статус учасника господарського товариства гарантує наявність у нього низки прав таобов'язків майнового і немайнового характеру.

   До найбільш важливих майнових належать такі права: брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); одержати від товариства грошовий чи майновий еквівалент вкладу в разі виходу з товариства (акціонери, як правило, грошову компенсацію за вихід з товариства отримують не від нього, а від особи, якій передається право власності на акцію товариства); відступити свою частку (продати акцію) іншій особі в передбаченому законом та/або установчими документами порядку; брати участь у розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

   Основними правами немайнового характеру є такі: брати участь в управлінні справами товариства в установленому порядку (якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами); одержувати інформацію про діяльність товариства (зокрема, ознайомлюватися з даними, що містяться в річних балансах, звітах про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколах ревізійної комісії, протоколах зборів органів товариства, тощо). Право на вихід з товариства, як правило, пов'язане з майновим — на отримання компенсації від такого кроку.

   2. Крім зазначених вище, учасники товариства мають також інші права, передбачені цимКодексом, іншими законами та установчими документами товариства. Так, Законом «Прогосподарські товариства» передбачені додаткові права (як майнового, так і немайнового характеру) для учасників окремих видів товариств, зокрема, щодо акціонерів: а) права майнового характеру: право на отримання акцій (сертифікатів акцій) після повної їх оплати (ч. 2ст. 27); переважне право на придбання акцій додаткових емісій (ч. З ст. 38); реалізація прававласності на акції відповідно до законодавства України (ч. З ст. 28); право отримати відакціонерного товариства відшкодування збитків, пов'язаних зі зміною статутного фонду товариства (ч. 4 ст. 39); б) права немайнового характеру: право брати участь у загальних зборахтовариства (ч. 1 ст. 41); право передавати свої повноваження щодо участі в таких зборах іншій особі на підставі довіреності (ч. З ст. 41); право бути повідомленим про скликання та порядок денний загальних зборів (ч. 1 ст. 43); право вносити в установленому порядку пропозиції щодо порядку денного (ч. 2 ст. 43); право ознайомлення до скликання загальних зборівз документами, пов'язаними з порядком денним цих зборів (ч. З ст. 43); право при голосуванні на загальних зборах мати кількість голосів, що є пропорційною кількості належних акціонеру простих акцій (ч. 1 ст. 44); право бути обраним в органи акціонерного товариства (ч. 1ст. 46, ст. 48, ч. 1 ст. 49) та ін. (включаючи й права кваліфікованої меншості).

   Учасники всіх інших видів товариств (товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства та командитні товариства) мають право на відступлення частки (її частини) з дотриманням вимог закону та установчих документів товариства, а також право на переважне придбання такої частки чи її частини (ст. 53,69, 77 Закону). •

   Спеціальними законами можуть передбачатися і спеціальні права, притаманні учасникам господарських товариств зі спеціальним видом діяльності. Наприклад, Законом «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» передбачено переважне право акціонера — учасника корпоративного інвестиційного фонду, який не входить до складу засновників, на першочергову оплату належних йому акцій у разі ліквідації цього фонду (ч. 2-3 ст. 21).

   3. Обов'язки учасників господарського товариства встановлюються на користь товариства, що є своєрідною компенсацією тих вигод, які дає участь у товаристві. До найтиповішихобов'язків належать майнові (вносити вклади чи оплачувати акції у розмірі, формі та порядку, передбачених установчими документами, відповідно до законодавства) та немайнові(додержуватися вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів). Окрім названих, учасники товариства можуть нести інші обов'язки, зумовлені певним

   видом товариства (наприклад, на учасників повного товариства покладається низка додатко-1 вих обов'язків: не конкурувати з товариством; заздалегідь - щонайменше за три місяці - по-1 передити про вихід з товариства; нести додаткову повну відповідальність за зобов'язаннями товариства) або характером його основної чи виключної діяльності (так, акціонер - член І фондової біржі зобов'язаний дотримуватися правил фондової біржі, у тому числі щодо ве- І дення обліку та інформації). Отже, обов'язки учасників товариства передбачаються цим Ко-1 дексом, іншими законами (загальним і спеціальними) та установчими документами това-1 риства.

   Примітка. Цивільний кодекс містить норми про загальні права (ст. 116) та обов'язки І (ст. 117) учасників господарських товариств, а в спеціальних положеннях (щодо певних ви-1 дів господарських товариств) - про права та обов'язки, притаманні учасникам конкретного І виду товариства (в основному, вони враховують відповідні положення Закону «Про госпо- І дарські товариства»).

   Стаття 89. Управління господарським товариством

   1. Управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно відвиду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.

   2. Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) - голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

   3. Посадовими особами господарського товариства не можуть бути особи, службовуабо іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду.

   4. Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству,в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства.

   1. Характер управління справами господарського товариства залежить від того, чи належить воно до об'єднань осіб чи воно є об'єднанням капіталів. У перших (персональних -повному та командитному — товариствах) управління справами здійснюють учасники, які несуть обов'язок додаткової повної відповідальності за зобов'язаннями товариства. В об'єднаннях капіталів (в акціонерному товаристві, товаристві з обмеженою відповідальністю і товаристві з додатковою відповідальністю) управління здійснюється за допомогою системиорганів (загальних зборів учасників, виконавчого та контрольних органів) і посадових осіб.

   2. Посадовими особами органів товариства за загальним правилом визнаються голова тачлени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товариства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Спеціальним законом до категоріїпосадових можуть бути віднесені інші особи.

   З метою забезпечення корпоративного характеру управління і запобігання зосередженню управлінських повноважень в руках однієї особи забороняється одній особі об'єднувати зазначені посади, а у випадках, визначених законом (зокрема Законом України «Про захист економічної конкуренції» [282]) та установчими документами товариства, - обмежується можливість обіймання однією особою посад у виконавчому органі та спостережній раді кількох товариств.

   3. Наявність у посадових осіб господарського товариства значних можливостей, що можуть бути використані не в інтересах товариства та його учасників, а в особистих і груповихінтересах посадових та пов'язаних з ними осіб, зумовлює покладення на них значних обмежень на користь товариства (не використовувати можливості товариства у власних інтересах; діяти сумлінно, керуючись у своїй діяльності інтересами товариства, тощо). Хоча цізагальновідомі стандарти корпоративного управління знайшли відображення в прийнятихостанніми роками спеціальних законах або в нових редакціях чинних законів (зокрема «Пробанки і банківську діяльність» [61]), підзаконних актах рекомендаційного характеру (наприклад Рекомендації з найкращої практики корпоративного управління для акціонерних това-

   риств в Україні від 2 червня 2002 р. [386]), проте ні Закон «Про господарські товариства» [90], ні цей Кодекс їх не згадує, приділяючи увагу іншим питанням. Це стосується, зокрема, випадків з елементами конфлікту приватних і публічних інтересів (особи, які мають повноваження на виконання окремих/певних функцій держави, можуть використати свої можливості на користь приватних осіб - товариства, в якому вони обіймають керівні посади). Тому згідно з положеннями цієї статті та низки законів (зокрема «Про боротьбу з корупцією» [63]) не можуть бути обрані/призначені посадовими особами товариства особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з перебуванням на цих посадах. З метою захисту інтересів господарських товариств, їх учасників, кредиторів, працівників, споживачів встановлюється подібна заборона і щодо осіб, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду.

   4. Крім вищезгаданих обмежень, на посадових осіб покладається обов'язок відповідальності за шкоду, заподіяну ними господарському товариству. Така відповідальність має наставати в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства. Проте чинне законодавство не передбачає уніфікованих підходів до майнової відповідальності зазначених осіб. Якщо посадова особа є найманим працівником, то матеріальна відповідальність за заподіяну товариству шкоду наставатиме відповідно до трудового законодавства, яке передбачає особливий порядок притягнення до відповідальності та правила визначення шкоди (відшкодуванню підлягає лише пряма дійсна шкода, тобто не враховується втрачена вигода). Відсутність у посадової особи статусу найманого працівника (наприклад, членом спостережної ради акціонерного товариства може бути лише його акціонер) дає підстави для застосування до неї положень цивільного законодавства, які передбачають відшкодування за рахунок винної особи збитків у повному обсязі, включаючи й втрачену вигоду.

   Особливості управління (щодо складу та компетенції органів, вимог до посадових осіб/керівників) встановлюються спеціальними законами: «Про банки і банківську діяльність» (ст. 37^46), «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (ст. 14-19, які передбачають склад органів управління корпоративним інвестиційним фондом - загальні збори та спостережна рада, а ст. 29—33 містять положення щодо компанії з управління активами корпоративного інвестиційного фонду, яка на договірних засадах здійснює функції виконавчого органу).

   Примітка. Цивільний кодекс не містить загальних (для всіх видів товариств) положень щодо управління товариством, а визначає порядок ведення справ у персональних товариствах (ст. 122, ч. 1 ст. 136) та органи товариства, що здійснюють управління в об'єднаннях капіталів (ст. 145, ч. 4 ст. 151, ст. 159—161). Питання визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу в об'єднаннях капіталів (крім акціонерного товариства) віднесено на локальний рівень, якщо закон не встановлює іншого (ст. 146). В акціонерному товаристві цю функцію виконує наглядова рада (ст. 160), а у випадках, передбачених законом, а також на вимогу кваліфікованої меншості (акціонерів, які разом володіють не менш як 10 % акцій) ця функція покладається на зовнішній аудит (ст. 162).

   Стаття 90. Облік і звітність господарського товариства

   1. Облік і звітність господарських товариств здійснюються відповідно до вимог статті 19 цього Кодексу та інших нормативно-правових актів.

   2. Перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються державними податковими органами, іншими органами державної влади у межах визначених законом повноважень, ревізійною комісією (ревізором) господарського товариства та/або аудиторами.

   3. Достовірність та повнота річного балансу і звітності господарського товариства увипадках, визначених законом, повинні бути підтверджені аудитором (аудиторськоюорганізацією).

   1. Господарське товариство як суб'єкт господарювання зобов'язане вести облік і звітністьвідповідно до вимог статті 19 цього Кодексу, Закону України «Про бухгалтерський облік тафінансову звітність в Україні» [64], Положень (стандартів) бухгалтерського обліку, затверджених Міністерством фінансів України, та інших нормативно-правових актів.

   2. Дотримання господарськими товариствами встановленого державою на підставі Кон-

   ституції України порядку («правил гри») у сфері господарювання забезпечується шляхом проведення перевірок (зовнішніх і внутрішніх) фінансово-господарської діяльності товариства. Проведення зовнішніх перевірок покладається на уповноважені державні органи (у то-1 му числі податкові), які повинні діяти у межах встановленої законом компетенції та виявляти факти порушення публічних інтересів. Внутрішні перевірки здійснюються ревізійною комісією (ревізором) господарського товариства та/або аудитором, що діє на підставі укла-1 деного з товариством договору, і мають на меті виявлення фактів порушень інтересів това-1 риства та встановленого порядку у сфері господарювання, а також вжиття заходів (вироблення пропозицій) щодо їх усунення та недопущення в майбутньому.

   3. Основними документами, що фіксують результати фінансово-господарської діяльності І товариства, є річні баланси та звіти. У зв'язку з цим саме ступінь їх повноти та достовірності І визначається під час проведення перевірок службою внутрішнього контролю (ревізійною І комісією, ревізором), а у визначених законом (зокрема, ст. 10 Закону «Про аудиторську І діяльність») та установчими документами товариства випадках вони ще мають бути підтверджені аудитором (аудиторською організацією).

   Особливості ведення бухгалтерського обліку та звітності, перевірки їх достовірності та повноти, оприлюднення, внутрішнього аудиту регулюються також спеціальними законами: «Про банки і банківську діяльність» (ст. 45,68-71), «Про страхування» (статті 33,34) та ін.

   Примітка. У Цивільному кодексі спеціальних положень щодо ведення обліку та звітності господарських товариств немає, крім норм про порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 4,5 ст. 146), товариства з додатковою відповідальністю (ч. 4 ст. 151), акціонерного товариства (ст. 162).

   Стаття 91. Припинення діяльності господарського товариства

   1. Припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно до статті 59 цього Кодексу.

   2. Ліквідація господарського товариства провадиться ліквідаційною комісією, при- ізначеною його вищим органом, а у разі припинення діяльності товариства за рішеннямсуду - ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до рішення суду.

   3. З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управ-лінню справами господарського товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк змоменту її утворення публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства іздійснює інші дії відповідно до вимог статей 58-61 цього Кодексу та інших законів.

   4. Розрахунки з кредиторами у разі ліквідації господарського товариства здійснюю- |ться відповідно до статті 61 цього Кодексу з урахуванням таких особливостей:

   кошти, що належать господарському товариству, у тому числі від продажу його майна у разі ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених цим Кодексом, законом про господарські товариства та установчими документами товариства, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію;

   майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості.

   5. Ліквідація господарського товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.

   1. Припинення діяльності господарського товариства як суб'єкта господарювання зі стату-том юридичної особи відбувається шляхом ліквідації або реорганізації відповідно до вимог статті 59 цього Кодексу та інших законів, що визначають специфіку правового становища і

   товариств з виключним предметом діяльності (банківська, біржова, спільне інвестування, страхування).

   2. Процедура ліквідації господарського товариства передбачає прийняття відповідногорішення (про ліквідацію товариства та призначення ліквідаційної комісії) вищим органомтовариства (добровільна ліквідація) або судом (примусова ліквідація).

   3. Прийняття зазначених рішень тягне за собою важливі правові наслідки: повноваженняпо управлінню справами господарського товариства переходять до ліквідаційної комісії, якаповинна виконати певні дії (у триденний строк з моменту її утворення опублікувати інформацію про ліквідацію господарського товариства; здійснити дії, передбачені ст. 58-61 цьогоКодексу та інших законів, що визначають специфіку правового становища господарськихтовариств з певним видом діяльності (банківської, спільного інвестування та ін.).

   4. Основне завдання ліквідаційної комісії — здійснити акумуляцію коштів товариства, утому числі шляхом продажу його майна, провести розрахунки з кредиторами (відповідно дост. 61 цього Кодексу) та учасниками товариства. За загальним правилом, перевагу передучасниками товариства щодо задоволення своїх вимог за рахунок майна товариства маютькредитори товариства, наймані працівники (по оплаті їх праці), держава (щодо виконання зобов'язань перед бюджетом), банки, власники облігацій, випущених товариством, та іншікредитори. Лише після задоволення вимог зазначених осіб кошти, що залишилися після цього, розподіляються між учасниками товариства у шестимісячний строк після опублікуванняінформації про його ліквідацію, з дотриманням порядку та умов, передбачених цим Кодексом, законом про господарські товариства та установчими документами товариства. Протерозподіл коштів між учасниками товариства повинен бути затриманий у разі виникненняспорів щодо виплати заборгованості товариства. Лише вирішення судом цього спору абоодержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості дає підстави ліквідаційній комісії здійснити розрахунки з учасниками товариства. При цьому майно, переданетовариству його засновниками або учасниками у користування, повертається у натуральнійформі без винагороди.

   Особливий порядок, відмінний від згаданого, передбачається Законом «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [297], у статті 21 якого закріплюється переважне право акціонерів корпоративного інвестиційного фонду, які не були у складі його засновників, на оплату вартості їх акцій до погашення заборгованості товариства перед бюджетом та задоволення вимог інших кредиторів.

   5. Припинення товариства як суб'єкта господарювання пов'язується з проведенням ліквідаційною комісією усієї сукупності дій відповідно до встановлених вимог, що дає підставидля внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру — як завершального етапуліквідації товариства.

   У разі припинення господарського товариства мають враховуватися також загальні вимоги щодо припинення суб'єктів господарювання (ст. 58—61 цього Кодексу), а також спеціальні -щодо особливостей припинення командитного товариства (ст. 83 Закону «Про господарські товариства» [90]), товариств, що здійснюють банківську діяльність (ст. 87-98 Закону «Про банки і банківську діяльність» [61]), страхування (ст. 43 Закону «Про страхування» [459]), спільне інвестування (ст. 20,21 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», біржову діяльність (ст. 36 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» [494]).

   Порядок виключення господарського товариства з державного реєстру регулюється частиною 15 статті 58 цього Кодексу, а також статтями 33-41 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [115].

   Примітка. У Цивільному кодексі положення щодо припинення господарських товариств (незалежно від виду) відсутні. Крім загальних для юридичних осіб засад та порядку припинення (ст. 104—112), передбачаються спеціальні положення щодо певного виду господарських товариств: повного товариства (ч. 1 ст. 132 передбачає додаткову підставу ліквідації - якщо в товаристві залишився один учасник), командитного товариства (ст. 139 передбачає як вищезгадану підставу, так і ту, що зафіксована у ст. 83 Закону «Про господарські товариства» - якщо вибули всі учасники з повною відповідальністю), товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю (ст. 150 і 151 закріплю-

   ють можливість: а) ліквідації товариства за рішенням загальних зборів або за рішенням суд/, б) перетворення в акціонерне товариство чи виробничий кооператив). Закріплюється додаткова підстава для ліквідації товариств, що належать до об'єднань капіталів: зменшення вартості його чистих активів нижче мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом (ч. 4 ст. 144 — щодо товариства з обмеженою відповідальністю; ч. 4 ст. 151 - щоді товариства з додатковою відповідальністю; ч. З ст. 155 - щодо акціонерного товариства). ]

   Стаття 92. Законодавство про господарські товариства

   1. Порядок створення та порядок діяльності окремих видів господарських товариств регулюються цим Кодексом, Цивільним кодексом України та іншими законами.

   Правове становище господарських товариств в Україні визначається цілою системою нормативно-правових актів: цим Кодексом, Цивільним кодексом, законами України (загаль-ї ним - «Про господарські товариства» [90]); спеціальними, що визначають: 1) особливості правового статусу господарських товариств з виключним видом діяльності - біржової («Про цінні папери і фондову біржу» [494]), банківської («Про банки і банківську діяльність» [61]щ страхової («Про страхування» [459]), спільного інвестування («Про інститути спільного ін-І вестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [297]), Національного депозитарію! («Про Національну депозитарну систему ту особливості електронного обігу цінних паперівв І Україні» [333]), а також 2) певні процеси у сфері економіки - приватизацію майна державних! підприємств («Про приватизацію державного майна» [416], «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» [359], «Про Державну програму приватизації» [113] та ін.), економічну концентрацію («Про захист економічної конкуренції» [282]).

   Примітка. У Цивільному кодексі стаття аналогічного змісту відсутня, оскільки загальне регулювання питань, пов'язаних зі створенням, функціонуванням та припиненням господарських товариств (крім акціонерного), передбачається саме ЦК. У зв'язку зі складністю акціонерних відносин відповідні положення ЦК (зокрема ч. 5 ст. 153, ч. 2 ст. 154, ч. 2 і ЗІ ст. 155, ч. З ст. 158, ч. З і 5 ст. 159, ч. 2 ст. 160, ч. 1 ст. 161, ч. 2 ст. 162) передбачають їх регу-І лювання також законом (не лише вищезгаданими спеціальними, а й загальним — «Про акціо-j нерні товариства», про необхідність прийняття якого зазначається в Указі Президента Укра-1 їни від 21 березня 2002 р. «Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціо-ї нерних товариствах» [290]).

   Глава 10 ПІДПРИЄМСТВА КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ

   Стаття 93. Поняття підприємства колективної власності

   1. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

   2. Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємстваспоживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

   3. Підприємство колективної власності є однією з організаційно-правових форм підприємств, кваліфікуючою ознакою якої є визначена форма власності, на якій засноване і діє таке підприємство.

   1. Підприємство колективної власності є однією з організаційно-правових форм підприємств, кваліфікуючою ознакою якої є визначена форма власності, на якій засноване і діє таке підприємство.

   Підприємство колективної власності має усі конститутивні ознаки підприємства, перелічені у статті 62 ГК. Особливості правового статусу підприємств колективної власності обумовлені притаманною їм сукупністю майнових та організаційних ознак: порядком формування майнової бази їх господарювання; порядком володіння, користування та розпоря-

   дження належним їм майном; порядком розподілу результатів від його використання; його структурою; порядком звернення стягнення на зазначене майно; порядком створення таких підприємств; структурою та компетенцією їх органів управління; взаємодією засновників (членів) та інших осіб; відповідальністю засновників (членів).

   Виникнення підприємств колективної власності пов'язано з добровільним об'єднанням майна їх засновниками для досягнення тих чи інших соціально-господарських цілей. Підприємства колективної власності виступають суб'єктами права колективної власності на об'єднане майно (ст. 20 Закону України «Про власність» [74]).

   Організаційні відмінності підприємств колективної власності від інших підприємств виявляються у внутрішній конструкції управління їх справами.

   Вступ у господарський оборот підприємства колективної власності відбувається за волею усіх його членів, яка виражається зовні через відповідні органи, що формуються у процесі створення такого підприємства згідно з його статутом.

   У підприємстві колективної власності його члени взаємодіють як учасники колективу, зберігаючи право вільного виходу з такого підприємства із заздалегідь визначеною часткою майна. А якщо таке підприємство створено на базі колективної власності, обсяг повноважень його визначає власник майна.

   Підприємство колективної власності відрізняється від інших підприємств за конструкцією його відповідальності перед третіми особами, а також відповідальності засновників (членів) і створеного ними підприємства.

   До числа корпоративних належить підприємство колективної власності, утворене двома або більше засновниками за їх спільним рішенням, яке діє на основі об'єднання майна і трудової діяльності засновників (учасників) та їх спільного управління справами, на підставі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, за умови участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків (ч. 5 ст. 63 ГК).

   Підприємство колективної власності, створене одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства, відноситься до унітарних підприємств (ч. 4 ст. 63 ГК).

   2. Частина друга коментованої статті містить перелік видів підприємств колективної власності, що дає можливість визначити правовий статус кожного з різновидів таких підприємств.

   На відміну від статті 20 Закону України «Про власність», коментована норма звужує коло підприємств - суб'єктів права колективної власності. До них, зокрема, відносяться виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, а також інші підприємства, передбачені законом. Зокрема, в Україні діють підприємства колективної власності, створені шляхом передачі всього майна державного підприємства у власність його трудового колективу. Особливостями такого підприємства є те, що в його майні визначаються вклади його працівників. До складу такого вкладу включається сума вкладу працівника в майно державного підприємства, на базі якого створено колективне підприємство, а також вклад працівника у приріст майна цього підприємства після його створення. При цьому розмір вкладу працівника у приріст майна визначається виходячи з його трудової участі в діяльності підприємства. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються та сплачуються проценти, розмір яких визначає трудовий колектив за результатами господарської діяльності підприємства.

   Працівнику, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника сплачується вартість вкладу. При ліквідації колективного підприємства вартість вкладу сплачується працівникам (їх спадкоємцям) із майна, що залишилось після розрахунків з кредиторами.

   Стаття 94. Господарська діяльність кооперативів

   1. Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних

   галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів ре< гулюється законом.

   2. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.

   З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).

   1. Кооперативи - це родове поняття, що містить ознаки, притаманні усім передбаченійчинним законодавством України видам кооперативів. Загальними ознаками, що дозволяютьвіднести кооперативи до особливої організаційно-правової форми, є те, що вони створюються шляхом добровільного об'єднання громадян і мають на меті вирішення економічнимсоціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

   Крім положень глави 10 ГК та параграфа 2 глави 8 Цивільного кодексу України, що регламенв тують правовий статус виробничого кооперативу в Україні, існує низка законів, присвячений правовому регулюванню окремих видів кооперативів. Це закони України «Про сільськогоспо-В дарську кооперацію» [446], «Про споживчу кооперацію» [452], «Про кредитні спілки» [316]. І

   Уже після завершення роботи над коментарем глави 10 даного Кодексу, 10 липня 2003 рж був прийнятий Закон України «Про кооперацію» [313], в якому окреме коло питань стосовно» правового статусу кооперативу та його членів регламентовано інакше. З урахуванням того,» що цей Закон прийнятий пізніше Господарського кодексу, користуватися коментарем до цієї» і наступних статей Кодексу треба в частині, що не суперечить нормам нового Закону.

   2. Кооперативи самостійно визначають основні види та напрями своєї господарськоїдіяльності. Вони можуть створюватися і діяти у галузі промисловості, будівництва, на транс-шпорті, в торгівлі й громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні, медицині та інших 1галузях господарської діяльності.

   Господарський кодекс містить лише основні положення про виробничий кооператив (ко-оперативне підприємство). Детальне регулювання його правового становища здійснюється! спеціальним Законом України «Про кооперацію».

   Частина 2 статті 6 цього Закону виділяє три типи кооперативів відповідно до їх завдань та: характеру діяльності: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

   Стаття 95. Виробничий кооператив

   1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що Ібазується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків,участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

   2. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

   3. Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

   4. Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова «виробничий кооператив» або «кооперативне підприємство».

   1. Виробничий кооператив є корпоративним підприємством, створеним з метою здійснення спільної господарської комерційної діяльності. Створення виробничого кооперативу і припинення його діяльності засновані на добровільно вираженій згоді засновників (членів).

   Кооператив як добровільне об'єднання громадян засновується на основі добровільної згоди декількох громадян, які приймають взаємні зобов'язання щодо ведення спільної виробничої або господарської діяльності на умовах, визначених статутом.

   Виробничий кооператив являє собою об'єднання праці і капіталу: всі члени кооперативу зобов'язані брати особисту трудову участь в його діяльності та внести майновий пайовий внесок. Особистий елемент у виробничому кооперативі відіграє провідну роль: особиста трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу є обов'язковою. Щодо виробничого кооперативу законодавець робить акцент на безпосередню трудову участь, що обумовлює

   включення членів виробничого кооперативу до складу його трудового колективу. З цією ознакою пов'язана також обов'язковість участі членів в управлінні справами виробничого кооперативу та повна рівність у такому управлінні кожного члена кооперативу. У кожного члена кооперативу є право лише одного голосу при вирішенні усіх питань його діяльності.

   З вищенаведеного випливає й наступна ознака - розподіл отриманого доходу між членами виробничого кооперативу відбувається виключно з урахуванням їх участі в його виробничій діяльності.

   2. Підприємницька діяльність виробничого кооперативу, її основні види та напрями визначаються кожним кооперативом самостійно, але у рамках законодавчих приписів.

   Виробничі кооперативи можуть здійснювати в різних галузях господарської діяльності виробництво товарів, продукції, виконання робіт, надання послуг, а саме: заготівлю, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції, виробів виробничо-технічного призначення, виготовлення товарів народного споживання, збирання і переробку вторинної сировини і ділових відходів виробництва, ремонт і обслуговування техніки, виробничого, шляхового і житлового будівництва, роздрібну торгівлю і громадське харчування, побутове обслуговування, організацію культурного дозвілля, медичної допомоги, надання правових, транспортно-експедиційних, науково-дослідних, проектних, конструкторських, впроваджуваль-них, спортивно-оздоровчих та інших послуг, а також діяти у сферах рибальства, рибництва і виробництва рибної продукції, заготівлі деревини, видобутку корисних копалин, інших природних ресурсів тощо.

   З огляду на те, що виробничий кооператив може здійснювати не лише виробничу, а й будь-яку іншу підприємницьку діяльність, сьогодні віднесення цього виду кооперативів до виробничих — лише данина традиції, що історично склалася. У законодавстві деяких зарубіжних країн цей вид кооперативу визначається як підприємницький.

   3. Виробничий кооператив набуває властивості мати права юридичної особи з моментуйого державної реєстрації. Визначення юридичної особи міститься у статті 80 ЦК.

   Наявність у виробничого кооперативу статусу юридичної особи - це певний правовий режим, що характеризує передусім виникнення у такого кооперативу як суб'єкта господарювання прав та обов'язків стосовно самостійно здійснюваних ним юридично значущих дій. Визнання виробничого кооперативу юридичною особою означає його право самостійно, від свого імені брати участь у господарському обороті, набувати права та нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем у судових органах.

   Норма коментованої статті встановлює, що виробничий кооператив діє на підставі статуту, затверджуваного власниками майна - засновниками кооперативу.

   Статут виробничого кооперативу являє собою локальний нормативний акт, що регулює найважливіші питання організації та діяльності кооперативу.

   Крім загальнообов'язкових для всіх суб'єктів господарювання відомостей, передбачених частиною 4 статті 57 ГК, у статуті виробничого кооперативу мають бути визначені: умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього, права і обов'язки членів та асоційованих членів кооперативу, порядок встановлення розміру сплати пайових та інших внесків і відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати, порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу, порядок розподілу його доходу та покриття збитків, характер і порядок трудової участі членів кооперативу в його діяльності, а також інші відомості, що передбачені у частині 2 статті 164 ЦК та частині 2 статті 8 Закону України «Про кооперацію».

   4. Виробничий кооператив виступає в господарському обороті від свого імені. Найменування виробничого кооперативу індивідуалізує його серед інших суб'єктів і міститься в йогостатуті. Складовою найменування виробничого кооперативу обов'язково є вказівка на йогоорганізаційно-правову форму — «виробничий кооператив» або «кооперативне підприємство» - та назву. Загальні норми стосовно найменування юридичних осіб містяться у частині 4 статті 90 ЦК, а положення щодо резервування найменування юридичних осіб передбачено статтею 23 Закону України від 25 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичнихосіб та фізичних осіб - підприємців» [115].

   Стаття 96. Принципи діяльності виробничого кооперативу

   1. Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами:

   добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

   особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

   відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у йогг діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

   демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

   розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

   контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

   
   

   1. Принципи діяльності кооперативів — це закріплені у правових нормах положення, що івизначають основні відмінності кооперативу від інших організаційно-правових форм госпо-1дарювання. Вони були сформульовані одночасно з виникненням кооперативів у їх сучасно-1му вигляді.

   2. У статті, що коментується, наведена система принципів діяльності виробничого коопе- [ративу. Ця система включає в себе такі принципи:

   — добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід із нього. Виробничий Ікооператив - це добровільна організація, відкрита для усіх громадян, членство у виробничо-1му кооперативі має бути добровільним. Членам кооперативу належить безумовне право ви-1ходу з його складу. Забороняється будь-яке штучне обмеження права виходу з кооперативу; j

   - особиста трудова участь членів кооперативу в діяльності підприємства. Цей принципкореспондує одній з найголовніших ознак виробничого кооперативу: для цієї організацій-1но-правової форми господарювання обов'язково передбачена особиста трудова участь чле-1нів кооперативу в його діяльності;

   — відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає бра-1ти участь у його діяльності на умовах, визначених статутом. Членство у виробничому коопе-1ративі має бути відкритим та доступним без штучних обмежень чи будь-якої дискримінації Іза соціальними, політичними, расовими, релігійними та іншими ознаками для усіх громадян, [які бажають вступити до нього і згодні нести відповідальність, пов'язану з таким членством, ІЦей принцип передбачає рівний статус старих та нових членів кооперативу;

   • демократичний характер управління кооперативом, рівні права його членів при прий-1нятті рішень. Наявність у кожного члена виробничого кооперативу лише одного голосу І(один член - один голос) при вирішенні усіх загальних питань визначає рівноправний статусусіх членів кооперативу в управлінні спільними справами. Виробничі кооперативи — це демократичні організації. їх діяльністю мають керувати особи, вибрані чи призначені членамивиробничого кооперативу та підзвітні їм. Управління виробничим кооперативом здійснюється на демократичних засадах, у формі безпосередньої участі членів (загальні збори)або через виборні виконавчі органи та органи контролю, що періодично змінюються. Рішення приймаються більшістю голосів членів кооперативу. Члени виробничого кооперативу повинні мати рівні права голосу та участі у прийнятті рішень стосовно діяльності їх кооперативу, а також рівні обов'язки;

   • розподіл доходу між членами кооперативу відбувається відповідно до їх трудової тамайнової участі у його діяльності. Економічні результати, здобуті в процесі господарськоїдіяльності кооперативу, належать його членам та мають справедливо розподілятися між ними. Доходи виробничого кооперативу розподіляються між його членами пропорційно участіу господарській діяльності кооперативу за працею та матеріальною участю у формі грошових внесків тощо;

   — контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом. Виробничий кооператив - це демократична організація, що контролюється своїми членами шляхом прямої чи непрямої участі усіх членів у контролі над кооперативом. Члени кооперативуберуть участь у розробленні стратегії та напрямів діяльності кооперативу. Кооперативом керують особи, обрані чи призначені членами кооперативу та підзвітні їм.

   Стаття 97. Загальні умови створення виробничого кооперативу

   1. Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не може бути меншою, ніж три особи.

   2. Рішення про створення виробничого кооперативу приймається його установчимизборами.

   3. Виробничий кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації відповідно до вимог цього Кодексу.

   1. Частина 1 коментованої статті передбачає обов'язковий мінімум засновників та членіввиробничого кооперативу — не менш як три особи.

   Максимум членів виробничого кооперативу законодавчо не встановлений, тому навряд чи є підстави вводити такі обмеження в статуті конкретного кооперативу. Виробничий кооператив сам визначає обсяги своєї діяльності, звідси питання про чисельність його членів має вирішуватись поряд з іншими управлінськими питаннями загальними зборами кооперативу.

   Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути тільки фізичні особи* (ст. 24 ЦК). Це — особи, які набули громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України (ст. 1 Закону України «Про громадянство України» [92]); поряд з громадянами України засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути особи, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянинами (ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [415]) та особи, які не перебувають у громадянстві України і є громадянами (підданими) іншої держави або держав (ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

   2. Створення виробничого кооперативу, як і будь-якого іншого підприємства, належитьдо юридичних актів. У результаті цього акта виникає виробничий кооператив як суб'єкт господарювання.

   При створенні виробничого кооперативу проводяться установчі збори. На них приймаються рішення про створення виробничого кооперативу, про затвердження його статуту, призначаються органи управління кооперативу тощо.

   3. Реєстрація виробничого кооперативу і набуття ним статусу юридичної особи відбуваються відповідно до положень ГК та Закону України «Про державну реєстрацію юридичнихосіб та фізичних осіб - підприємців».

   Для реєстрації виробничого кооперативу, крім статуту та заяви про реєстрацію, а також інших документів, передбачених статтею 24 згаданого Закону, обов'язково додається акт про заснування кооперативу. Таким актом може бути установчий договір або ж протокол установчих зборів засновників та їх рішення про створення кооперативу. У протоколі установчих зборів засновників зазначаються час і місце їх проведення, кількість засновників, мета, принципи і предмет діяльності кооперативу, порядок створення і компетенція органів управління, формування і використання майна та майнових фондів, розподілу доходів, припинення діяльності кооперативу.

   Стаття 98. Членство у виробничому кооперативі

   1. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річноговіку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу.

   2. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а такожчленами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).

   3. Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про

   _I

   прийняття у члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу. І

   4. Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:добровільного виходу з кооперативу;

   припинення трудової участі в діяльності кооперативу; виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених статутом; незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу; смерті члена кооперативу.

   5. Порядок і майнові наслідки припинення членства у виробничому кооперативі визначаються цим Кодексом та статутом кооперативу.

   6. Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена кооперативу з коопе-ративного підприємства) може бути оскаржено до суду.

   1. Формування особового складу виробничого кооперативу як самоврядного підприєм-1ства має дуже велике значення. Частина 1 коментованої статті вказує на загальні умови на-1буття прав членства у таких кооперативах, що забезпечує право громадян брати участь у їхдіяльності.

   Право на членство у виробничих кооперативах мають усі громадяни України, іноземні І громадяни, а також особи без громадянства, що проживають на території України та досягли § 16-річного віку і здатні своєю працею брати участь у здійсненні цілей та завдань виробничо-1 го кооперативу, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову І участь у діяльності виробничого кооперативу та згодні нести відповідальність, встановлену І статутом.

   Визнання статуту виробничого кооперативу означає, що особа, яка бажає вступити до та-1 кого кооперативу, згодна взяти на себе взаємні зобов'язання, пов'язані з членством, і пого-Я джується на порядок здійснення спільної діяльності, передбаченої статутом.

   Досягнення 16-річного віку, необхідного для вступу до виробничого кооперативу, визна- і чається коментованою статтею з урахуванням віку виникнення трудової працездатності.

   На практиці може постатти питання про право на членство у виробничому кооперативі І осіб, яких визнано недієздатними і які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу і не здатні усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними (ч. 1 ст. 39 ЦК). Вчинення І такими особами вольових дій не тягне для них ніяких юридичних наслідків. Тому особи, ви- і знані недієздатними, не можуть бути членами виробничого кооперативу.

   2. Обов'язковість особистої трудової участі у виробничому кооперативі виключає для Ічлена кооперативу можливість одночасного членства у двох або декількох виробничих ко-1оперативах. Поряд з цим частина 2 статті 98 ГК передбачає право членів виробничого ко- їоперативу бути членами кооперативів інших типів: садівничих, споживчих, дачно-будівель-1них, житлових, житлово-будівельних, гаражних тощо.

   3. Частина 3 коментованої статті встановлює загальні умови набуття права членства у ви-1робничому кооперативі.

   Виробничий кооператив являє собою добровільне об'єднання громадян, що має на меті спільну господарську діяльність, тому його засновникам (членам) належить право встанов-1 лювати за взаємною згодою особливі умови набуття права членства у кооперативі, які відпо-£ відали б його цілям та завданням.

   Можливості виробничого кооперативу щодо визначення умов прийняття до свого складу | нових членів не є необмеженими. Кооператив може в будь-який момент свого існування по-повнитися новими членами, тому неприпустимо встановлювати в статуті такі умови для І вступу нових членів, що обмежували б кількість членів або заздалегідь визначали за якимись І індивідуальними ознаками осіб, які мають право вступати до виробничого кооперативу.

   Членство у виробничому кооперативі набувається шляхом вступу до нього. Особа, яка має бажання вступити до кооперативу і бути його членом, подає на ім'я правління (голови) заяву. Вільне волевиявлення бажання стати членом виробничого кооперативу — необхідна передумова добровільного членства у ньому.

   Діяльність виробничого кооперативу за своїм змістом є господарською, що вимагає для її І

   здійснення певних матеріальних ресурсів. Саме тому члени кооперативу, об'єднуючись у ньому для трудової участі, в той же час взаємно зобов'язуються брати майнову участь у справах кооперативу.

   Особи, які вступають до кооперативу, зобов'язані зробити вступний та пайовий внески, розміри та порядок внесення яких визначаються статутом кооперативу, до якого вони вступають.

   Прийом нових членів до виробничого кооперативу покладається на правління (голову) та оформляється відповідним рішенням. Право членства у кооперативі виникає з моменту затвердження загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття у члени кооперативу. Статут кожного конкретного виробничого кооперативу має містити порядок прийняття та затвердження такого рішення.

   Набуття членства у виробничому кооперативі можливе лише шляхом взаємного волевиявлення громадянина, який бажає бути його членом, з одного боку, і загальних зборів кооперативу- з другого. Коли ці волевиявлення не співпадають, загальні збори мають право не затверджувати рішення правління (голови) про прийняття особи до виробничого кооперативу. Підставою для такого рішення може бути, наприклад, членство громадянина в іншому виробничому кооперативі.

   4. У частині 4 статті, що коментується, міститься вичерпний перелік підстав припиненнячленства у виробничому кооперативі.

   Члену виробничого кооперативу належить безумовне право виходу з його складу. Не існує жодної правової підстави, яка передбачала б можливість відмовити члену кооперативу в його проханні про вихід з нього. Це право базується на такому принципі діяльності виробничого кооперативу, як «добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього» (див. коментар до ч. 1 ст. 96 ГК).

   Для виходу із складу членів виробничого кооперативу не потребується оголошення та мотивації причин такого кроку. Кожний член кооперативу може вийти з його складу на підставі письмової заяви на ім'я правління (голови) кооперативу. Заява являє собою відмову члена кооперативу від особистої майнової та трудової участі у справах кооперативу.

   Питання про вихід з виробничого кооперативу належить до компетенції загальних зборів. Правління (голова) кооперативу виносить на затвердження загальних зборів рішення про припинення членства.

   Припинення трудової участі в діяльності виробничого кооперативу відповідає законодавчо визначеним підставам припинення членства у ньому і обумовлене дією принципу особистої трудової участі членів кооперативу в його діяльності (див. коментар до ч. 1 ст. 96 ГК).

   Член виробничого кооперативу, який не додержує без достатньо поважних причин свої зобов'язання перед ним, порушує його статут, не виконує законних вимог органів управління кооперативу або діє на шкоду його інтересам, може бути виключений з його складу за рішенням загальних зборів.

   Виключення з членів кооперативу є примусовим припиненням членства і являє собою санкцію за неналежне виконання членом своїх обов'язків перед кооперативом. Виключення відбувається в порядку і випадках, визначених статутом.

   Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі смерті члена кооперативу. У відповідності з положеннями глави 84, а також з нормою частини 4 статті 166 ЦК у цьому випадку може мати місце перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, що померла, до її спадкоємців. Спадкоємці отримують право на одержання паю, а також інших належних померлому виплат у порядку та строки, визначені статутом кооперативу.

   Спадкоємці померлого можуть бути прийняті до виробничого кооперативу. У разі набуття спадкоємцями членства у виробничому кооперативі вони позбавляються права на одержання паю, а також інших виплат.

   5. За загальним правилом, припинення членства у кооперативі відбувається за рішеннямправління (голови) виробничого кооперативу. Рішення про припинення членства у кооперативі підлягає затвердженню загальними зборами. Припинення членства у виробничомукооперативі обов'язково тягне за собою майнові наслідки, до яких відноситься право членакооперативу на одержання паю та інших виплат, пов'язаних з трудовою участю у господарській діяльності кооперативу (заробітна плата, премії, доплати тощо). Порядок та строки

   припинення членства і порядок та строки одержання паю та інших виплат визначаються ста-Я тутом кожного конкретного виробничого кооперативу.

   6. Колишньому члену виробничого кооперативу надано право судового захисту в тому І випадку, коли він вважає своє виключення з кооперативу незаконним. Він може оскаржити вЯ суді законність рішення загальних зборів з точки зору дотримання вимог закону та статутуЯ виробничого кооперативу, що визначають умови, за наявності яких загальні збори вважаюЯ ться правомочними, стосовно відповідності закону та статуту виробничого кооперативу по-Я рядку розгляду питання про виключення з виробничого кооперативу, стосовно відповідностіЯ закону та статуту підстав виключення з кооперативу тощо.

   Стаття 99. Права та обов'язки членів виробничого кооперативу

   1. Основними правами членів виробничого кооперативу є:

   участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;

   користування послугами кооперативу;

   одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;

   одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;

   одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його статутом. І

   2. Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є дотримання статуту тавиконання рішень органів управління кооперативу.

   3. Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися також інші права таобов'язки членів кооперативу.

   1. Члени виробничого кооперативу мають рівні права та обов'язки. Права членів виробничого кооперативу поділяються на майнові та немайнові.

   Немайнові права членів виробничого кооперативу безпосередньо або побічно пов'язані з'' можливістю брати участь в управлінні справами виробничого кооперативу, що обумовлено ■ його природою як самоврядного утворення.

   Серед немайнових прав найважливішим є право на особисту участь в управлінні справами виробничого кооперативу. Здійснюється це право на загальних зборах членів виробничого І кооперативу, які є вищим органом управління кооперативу.

   Кожний член виробничого кооперативу може висловлювати на загальних зборах свою думку з питань, що відносяться до статутної діяльності кооперативу, а також вимагати по-1 становки (шляхом включення до порядку денного загальних зборів) того чи іншого питання на розгляд загальних зборів. Порядок включення питань до порядку денного визначається І статутом кооперативу.

   Член виробничого кооперативу наділений правом участі у голосуванні при вирішенні пи-тань на загальних зборах. Він має при прийнятті рішень на загальних зборах завжди лише один голос (незалежно від розміру паю та трудової участі), який не може бути нікому переданий. Таким чином, член виробничого кооперативу реалізує це право особисто.

   До немайнових (особистих) прав належить право члена виробничого кооперативу бути обраним в органи управління кооперативу. Він може також пропонувати кандидатури для! обрання до органів управління кооперативу, а також обирати їх.

   Член виробничого кооперативу має право на отримання достовірної та повної інформації про діяльність кооперативу. Він може знайомитись з бухгалтерськими звітами та балансами кооперативу, договорами, укладеними кооперативом, іншими документами щодо його фі- ї нансово-господарської діяльності.

   Кожний член виробничого кооперативу користується комплексом майнових прав.

   Найважливіше майнове право члена виробничого кооперативу - право отримувати коопе- і ративні виплати та частку доходу на пай.

   Члени виробничого кооперативу мають право користуватися тими послугами кооперативу які він може надати за родом його діяльності.

   Одержання паю в разі виходу з кооперативу становить самостійне право члена кооперати-1 ву, що також може бути віднесене до числа його основних майнових прав. Порядок та строки

   одержання паю членом виробничого кооперативу в разі його виходу або виключення з кооперативу визначаються виключно статутом конкретного кооперативу.

   2. До основних обов'язків членів виробничого кооперативу частина 2 статті 99 ГК відносить особисті обов'язки. Якщо, з одного боку, члену кооперативу належить право участі вуправлінні його справами, то, з іншого, на нього покладений обов'язок підпорядковуватисяположенням статуту кооперативу та волі більшості його членів, що висловлена загальнимизборами, а так само — і всім законним рішенням органів управління кооперативом.

   3. Крім названих у коментованій статті прав та обов'язків членів виробничого кооперативу, його статутом можуть передбачатися також інші права та обов'язки. Так, статутом можебути передбачено право члена виробничого кооперативу на захист своїх інтересів, порушених рішеннями органу управління кооперативу, яке полягає у тому, що член кооперативуможе оскаржити до суду рішення, прийняте загальними зборами з порушенням вимог законодавства та статуту кооперативу, у випадках, коли він не брав участі у загальних зборах абоголосував проти прийняття рішення, яким порушені його права та законні інтереси. Статутом також може бути передбачено право на передачу паю, частки паю як іншим членам виробничого кооперативу, так і третім особам тощо.

   Члени кооперативу можуть нести, крім зазначених, й інші обов'язки, передбачені його статутом, наприклад обов'язок нерозголошення інформації, що є комерційною таємницею кооперативу, тощо.

   Стаття 100. Майно виробничого кооперативу

   1. Майно виробничого кооперативу становить колективну власність кооперативу.Виробничий кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів,виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

   2. Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою у порядку, визначеному земельним законодавством. Заземельну ділянку, передану виробничому кооперативу в користування, з кооперативу може справлятися плата у розмірах, визначених загальними зборами членів кооперативу.

   3. Для здійснення господарської та іншої діяльності виробничий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні фонди.

   4. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесківі майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до ньогоне включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюютьсястатутом.

   5. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах та/абопропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.

   6. Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за рахунок доходу відреалізації продукції (робіт, послуг), пайових та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших надходжень, не заборонених законодавством.

   1. Виробничий кооператив як суб'єкт господарювання бере участь у різноманітних господарських правовідносинах. Майнову основу цих правовідносин становить право колективної власності кооперативу на належне йому майно. Саме це право дозволяє визначати виробничий кооператив як підприємство колективної власності.

   Суб'єктом колективної власності є виробничий кооператив у цілому як певним чином організований колектив, що здійснює свою діяльність у статусі юридичної особи. Кожний виробничий кооператив виступає самостійним і виключним власником належного йому майна. Виробничий кооператив належить до таких утворень, щодо яких його члени мають зобов'язальні права, що набуваються ними взамін окремих речових прав. Для цієї форми власності характерним є управління нею через виборні органи, а також право виходу члена кооперативу з його складу з майновим паєм.

   Об'єктами права власності кооперативу є засоби виробництва та інше майно, що нале-

   жить йому та необхідне для здійснення статутних завдань, зокрема будівлі, споруди, мали* ни, устаткування, транспортні засоби, виготовлена продукція, товари, доходи, одержані віці їх реалізації та іншої діяльності виробничого кооперативу, передбаченої його статутом, мам нові внески його членів, інше майно відповідно до цілей діяльності виробничого коопера» ву, що придбане на підставах, не заборонених законом.

   2. У частині 2 коментованої статті зазначено, що пайовим внеском члена кооперативу може виступати право користування належною йому земельною ділянкою. Така передача від-§бувається у відповідності з нормами земельного законодавства України. Загальні збори ви-|робничого кооперативу можуть визначати розмір плати з кооперативу, що справляється зіпередану земельну ділянку.

   3. Залежно від економічного змісту все майно, належне виробничому кооперативу у гро-Ішовій та натуральній формі, поділяється на певні складові частини. Ці відокремлені частиннімайна, що мають притаманний їм правовий режим, називають фондами. Метою поділу май-1на виробничого кооперативу на фонди є створення стійкої матеріальної бази діяльності ко-Іоперативу, найбільш доцільного з економічної точки зору розподілу доходів та задоволенапотреб членів виробничого кооперативу.

   4. У виробничому кооперативі обов'язково мають бути створені пайовий та неподільнийфонди.

   Пайовий фонд є одним з найважливіших джерел фінансування виробничо-господарсьш потреб кооперативу. Він формується за рахунок пайових внесків членів кооперативу, сплаті яких є однією з форм матеріальної участі громадян, що вступають до виробничого кооперативу. В цьому фонді визначена індивідуальна частка кожного члена кооперативу. Пайовий фонд відноситься до подільних фондів. Кошти цього фонду підлягають поверненню членам виробничого кооперативу, які їх внесли. Право на повернення пайових внесків виникає у члена кооперативу або його правонаступника при настанні певних, передбачених законодавством і статутом кооперативу умов. На внески членів виробничого кооперативу до пайового фонду нараховуються проценти (кооперативні виплати) в розмірах, що визначаються вищим органом управління кооперативом.

   У неподільному фонді індивідуальна частка кожного члена кооперативу не виділена. Цей фонд утворюється за рахунок майна кооперативу, за винятком землі і вступних внесків членів кооперативу. Вступні внески сплачуються лише у грошовій формі одноразово при вступі до виробничого кооперативу і при виході з нього не підлягають поверненню за будь-яких обставин. Вступні внески відносяться до неподільних коштів виробничого кооперативу.

   Стаття 20 Закону України «Про кооперацію» передбачає також формування резервного та спеціального фондів.

   Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено створення, крім названих, і інших майнових фондів.

   5. Майно виробничого кооперативу початково формується з пайових внесків його членів.Ці внески, поряд з іншими надходженнями, складають обігові кошти виробничого кооперативу. Вони можуть сплачуватися у грошовій або матеріальній формі і використовуються наздійснення виробничим кооперативом його статутної діяльності.

   Обов'язкові пайові внески, передбачені частиною 5 статті 100 ГК, є умовою членства у виробничому кооперативі.

   Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено кілька варіантів визначення розмірів пайових внесків: пропорційно очікуваній участі членів кооперативу в його діяльності, а також встановлення їх у рівних частках.

   Крім обов'язкових пайових внесків, статутом виробничого кооперативу може бути передбачено внесення додаткових пайових внесків, що сплачуються за бажанням члена кооперативу і повертаються на встановлених у кооперативі умовах. Порядок та строки внесення пайових внесків визначаються частиною 2 статті 165 ЦК та статутом виробничого кооперативу.

   6. Частина 6 коментованої статті визначає лише примірний перелік джерел формуванняфінансових ресурсів кооперативу. Тому будь-яке законне надходження грошових або іншихцінностей може слугувати джерелом фінансових ресурсів кооперативу (див. коментар до ч. 1ст. 140 ГК).

   Внески членів виробничого кооперативу є одним з найголовніших джерел формування

   фінансових ресурсів кооперативу. Крім того, до таких джерел можна також віднести доход, отриманий кооперативом від реалізації продукції (робіт, послуг), кредити, безоплатні та благодійні внески тощо.

   Стаття 101. Управління виробничим кооперативом

   1. Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі самоврядування,гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу.

   2. Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія (ревізор) кооперативу.

   3. Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено спостережну раду кооперативу. Члени ревізійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами йогоправління (головою кооперативу) чи спостережної ради.

   1. Основу побудови органів виробничого кооперативу та їх діяльності становить кооперативна демократія, головним принципом якої є принцип самоврядування, що полягає у рівному праві кожного члена кооперативу на участь в управлінні його справами, у вирішенні всіхнайважливіших питань його діяльності, у здійсненні управління виробничим кооперативомдемократично обраними органами, у додержанні вимог гласності при обговоренні та прийнятті рішень з питань діяльності кооперативу.

   2. Структура органів управління виробничого кооперативу визначається його корпоративною природою.

   Система органів управління кооперативу складається із загальних зборів його членів - вищого органу управління кооперативом, виконавчих органів — правління та/або голови. У кожному виробничому кооперативі обирається контрольно-ревізійний орган - ревізійна комісія або ревізор.

   3. Частина 3 коментованої статті допускає, якщо це передбачено статутом виробничого кооперативу, можливість створення у ньому особливого органу нагляду та контролю - спостережної ради. Створення спостережної ради має на меті погодження діяльності виконавчих органів виробничого кооперативу - правління (голови) з інтересами членів кооперативу.

   Якщо у виробничому кооперативі передбачається заснування спостережної ради, то його статут повинен містити норми, що визначають порядок обрання такої ради та її голови, порядок прийняття рішень цим органом, його права та обов'язки, причому, крім загального контролю за діяльністю виконавчих органів виробничого кооперативу, він може вирішувати й інші питання, віднесені статутом до його виключної компетенції.

   Спостережна рада обирається на загальних зборах виробничого кооперативу з членів кооперативу. Загальні збори вирішують питання про кількість членів цього органу та строки його повноважень.

   Члени спостережної ради не можуть бути членами правління, головою кооперативу чи членами ревізійної комісії (ревізором). У свою чергу, обрані члени ревізійної комісії (ревізор) виробничого кооперативу не можуть бути членами спостережної ради, правління чи головою кооперативу.

   Стаття 102. Загальні збори членів виробничого кооперативу

   1. Загальні збори:

   вносять зміни до статуту кооперативу;

   обирають шляхом прямого таємного голосування голову кооперативу, членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради кооперативу;

   затверджують напрями розвитку кооперативу;

   заслуховують звіти органів управління кооперативу про їх діяльність;

   визначають види і розміри фондів кооперативу, порядок їх формування та використання;

   затверджують правила внутрішнього розпорядку кооперативного підприємства, річ-

   ний звіт і баланс кооперативу, порядок формування і розподілу доходу кооперативу, рішення правління (голови) кооперативу про прийняття нових членів;

   вирішують питання про входження кооперативного підприємства до об'єднань підприємств (кооперативів), участь кооперативу у заснуванні інших суб'єктів господарю' вання;

   приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.

   2. Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов'язані зі статутною діяльністю виробничого кооперативу.

   3. Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно після закінчення фінам-сового року. Вони можуть скликатися також у будь-який час за рішенням правління І(голови) кооперативу чи з ініціативи не менш як третини членів кооперативу, якщо інше Іне передбачено статутом.

   4. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них присутні більше поло- Евини членів виробничого кооперативу. Рішення з питань, зазначених у частині першійцієї статті, приймаються більшістю голосів загальної кількості членів кооперативу.

   1. Загальні збори - вищий орган управління виробничого кооперативу, тому до компетен-1ції цього органу відноситься вирішення лише найважливіших питань діяльності кооперативу, І

   Загальні збори мають виключну компетенцію, що встановлена нормою, яка коментується.

   2. Перелік питань, віднесених до компетенції загальних зборів, що визначені частиною 1статті 102 ГК, може бути розширений статутом конкретного кооперативу. Так, до компетен-1ції загальних зборів статутом можуть бути віднесені питання про створення та ліквідацію Іфілій та представництв кооперативу і затвердження положень про них тощо.

   3. У частині 3 статті 102 ГК передбачені два види загальних зборів виробничого коопера-1тиву - річні та інші, окрім річних, збори членів кооперативу, які вважаються позачерговими. І

   Норма, що коментується, пов'язує даний поділ загальних зборів з такими відмінностями. І

   По-перше, з підставами проведення загальних зборів. Річні збори виробничий кооператив І зобов'язаний проводити щорічно. Позачергові загальні збори проводяться за рішенням І правління (голови кооперативу) чи з ініціативи не менш як третини членів кооперативу, як- [ що інше не передбачено статутом, або на вимогу спостережної ради чи ревізійної комісії (ре- І візора).

   По-друге, відмінність між річними та позачерговими загальними зборами пов'язана із І строками їх проведення. Річні загальні збори виробничого кооперативу можуть бути прове- І дені не раніше закінчення фінансового року. Строки їх проведення визначаються статутом кооперативу. Позачергові загальні збори можуть скликатися у будь-який час за рішенням органів чи осіб, зазначених вище.

   По-третє, порядок денний позачергових загальних зборів визначається особами чи органами, за рішенням яких вони проводяться.

   4. Загальні збори визнаються правомочними, якщо на них присутні більше половини членів кооперативу. Кворум загальних зборів або правомочність їх проведення для винесенняпитань порядку денного на голосування членів виробничого кооперативу для прийняття зборами рішення має значення для забезпечення максимально можливої участі членів кооперативу у вирішенні питань, пов'язаних з управлінням його діяльністю.

   У разі відсутності кворуму загальні збори визнаються такими, що не відбулися.

   Кваліфікована більшість голосів для прийняття рішення - більшість голосів загальної кількості членів виробничого кооперативу — передбачена для вирішення питань, віднесених до виключної компетенції загальних зборів, визначеної частиною 1 статті, що коментується.

   Стаття 103. Правління виробничого кооперативу

   1. Правління виробничого кооперативу створюється у кооперативі, до складу якоговходить не менше десяти членів.

   2. Правління кооперативу:

   розробляє і вносить на затвердження загальних зборів напрями розвитку кооперативу;

   скликає загальні збори членів кооперативу і контролює виконання прийнятих ними рішень;

   вносить на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства;

   забезпечує збереження майна кооперативу;

   організовує проведення незалежних аудиторських перевірок діяльності кооперативу;

   вирішує питання навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними організаціями;

   делегує виконавчому директору кооперативу право на прийняття відповідних рішень з питань компетенції правління, якщо це передбачено статутом кооперативу;

   вирішує інші питання діяльності кооперативу.

   3. Правління очолює голова кооперативу, який обирається загальними зборами членів виробничого кооперативу. Функції голови кооперативу і порядок його відкликаннявизначаються статутом кооперативу.

   4. Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника голови та секретаряправління відповідно до статуту кооперативу.

   5. Члени правління кооперативу працюють переважно на громадських засадах. Устатуті кооперативу може бути передбачено винагороду за роботу членів правління.

   6. Періодичність проведення засідань правління кооперативу визначається статутом кооперативу. Рішення приймається більшістю голосів за наявності на засіданніне менше двох третин членів правління кооперативу.

   7. У разі якщо до складу виробничого кооперативу входить менше десяти членів,функції та повноваження правління здійснюють загальні збори та голова кооперативувідповідно до статуту.

   1. Для організації виконання рішень загальних зборів та керівництва повсякденною роботою виробничого кооперативу, до складу якого входять не менше десяти членів, обов'язковообирається виконавчий колегіальний орган — правління виробничого кооперативу.

   Правління у своїй діяльності підзвітне загальним зборам, які заслуховують інформацію про його роботу в цілому або про роботу окремих членів правління, приймають рішення про дострокові перевибори всього правління або його окремих членів.

   Правління веде усі справи виробничого кооперативу та представляє його інтереси у взаємовідносинах з третіми особами.

   2. Частина 2 коментованої статті визначає компетенцію правління виробничого кооперативу, до якої входить вирішення усіх питань, не віднесених до виключної компетенції загальнихзборів, а при наявності спостережної ради - до її компетенції. Правомочності правління виробничого кооперативу конкретизуються в статуті кожного конкретного кооперативу.

   3. Правління кооперативу очолює голова кооперативу. Як голова правління він займаєпровідне становище серед посадових осіб виробничого кооперативу.

   Обрання голови є виключною компетенцією загальних зборів кооперативу. Загальні збори обирають голову шляхом прямого таємного голосування. Порядок і підстави відкликання голови визначаються статутом конкретного виробничого кооперативу.

   Голова правління виробничого кооперативу здійснює загальне керівництво його діяльністю та забезпечує виконання рішень загальних зборів та правління. Як свідчить практика, голова правління наділений досить широкими повноваженнями, обсяг яких зазначається у статуті кооперативу. Ці повноваження можуть міститися у положенні, що визначає правовий статус голови правління.

   У процесі повсякденного керівництва роботою виробничого кооперативу голова правління направляє та контролює діяльність посадових осіб кооперативу, представляє кооператив перед усіма третіми особами як законний представник кооперативу, виступає від імені та в інтересах кооперативу, підписує усі види документів, пов'язаних з обігом матеріальних цінностей, укладає договори, здійснює прийом та звільнення найманих працівників тощо, несе відповідальність за результати господарської та фінансової діяльності кооперативу.

   4. У виробничому кооперативі, якщо це передбачено його статутом, можуть обиратися ізскладу членів правління заступник голови правління та секретар правління.

   Зазвичай заступник голови правління керує якоюсь певною ділянкою роботи та виконує

   різноманітні доручення за вказівкою голови правління. Під час відсутності голови правління І (відрядження, хвороба тощо) заступник голови правління виконує його функції.

   Секретар правління у тих виробничих кооперативах, де така посада передбачена, веде діловодство. Він зберігає протоколи зборів та засідань правління і несе відповідальність за 1 достовірність відомостей, що містяться у протоколах та журналах обліку.

   5. Члени правління керують окремими ділянками діяльності кооперативу і відповідають (за їх роботу. Як правило, члени правління працюють на громадських засадах, але установ-1чим документом конкретного виробничого кооперативу може бути передбачена можливість Іотримання винагороди за їх роботу.

   6. Частина 6 статті, що коментується, передбачає визначення періодичності проведенім Ізасідань правління статутом виробничого кооперативу.

   Правління правомочне приймати рішення, якщо на його засіданні присутні не менше І 2/3 його членів.

   Рішення приймається більшістю голосів членів правління.

   Кожне рішення правління оформлюється протоколом, в якому фіксуються: дані про при-1 сутніх; питання, що обговорюються; виступи; прийняття рішення та результати голосування. І

   7. Правління у виробничому кооперативі не створюється, якщо кількість його членів мен-!ше десяти. У такому разі функції та повноваження цього органу здійснюють загальні збори Іта голова кооперативу у відповідності до положень статуту конкретного кооперативу.

   Стаття 104. Виконавчий директор виробничого кооперативу

   1. Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для іоперативного управління діяльністю підприємства. Виконавчий директор не може бути Ічленом кооперативу.

   2. Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах контракту, який укла-

   дає з ним правління кооперативу, та виконує функції відповідно до статуту.

   1. Виконавчий директор несе відповідальність за свою діяльність перед кооперативом. |

   2. У разі відсутності у виробничому кооперативі посади виконавчого директора роботою кооперативного підприємства керує голова кооперативу.

   1. Виконавчий директор з числа спеціалістів - не членів кооперативу може бути найнятийправлінням кооперативу для здійснення оперативного управління виробничим кооперативом.

   2. Правління повинно укласти з виконавчим директором трудовий договір (контракт),яким визначаються його трудові права, обов'язки, відповідальність, оплата праці, гарантії, атакож регулюються інші трудові відносини, що виникають між виконавчим директором якнайманим працівником та виробничим кооперативом, який виступає роботодавцем.

   Функції виконавчого директора мають визначатися статутом виробничого кооперативу.

   3. Виконавчий директор особисто несе матеріальну та дисциплінарну відповідальністьперед виробничим кооперативом згідно з чинним законодавством України, статутом виробничого кооперативу, іншими внутрішніми нормативними актами кооперативу та укладенимз ним трудовим контрактом.

   4. Статутом виробничого кооперативу може бути не передбачена посада виконавчого директора. У такому разі роботою кооперативу керує його голова.

   Стаття 105. Спостережна рада виробничого кооперативу

   1. У разі якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п'ятдесят осіб, у кооперативі може утворюватися спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого директора кооперативного підприємства.

   2. Спостережна рада обирається загальними зборами з числа членів кооперативу ускладі трьох-п'яти осіб. Член спостережної ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії.

   3. Порядок обрання спостережної ради та її голови, а також порядок діяльності спостережної ради встановлюються статутом кооперативу.

   4. Великі виробничі кооперативи з кількістю членів понад 50 осіб мають право створювати такий постійно діючий орган управління, як спостережна рада. Метою цього органу є нагляд та контроль за діяльністю виконавчого директора кооперативу.

   5. Спостережна рада є колегіальним органом, до складу якого можуть входити від трьохдо п'яти членів кооперативу.

   Члени спостережної ради обираються загальними зборами виробничого кооперативу шляхом прямого таємного голосування.

   Обрані до спостережної ради члени виробничого кооперативу не можуть одночасно бути членами його правління чи ревізійної комісії.

   3. Якщо у виробничому кооперативі засновується спостережна рада, то в його статуті повинні міститися норми, що визначають порядок створення спостережної ради та обрання їїголови, компетенцію спостережної ради, порядок її діяльності, підстави та порядок припинення повноважень її членів. Правове становище спостережної ради та її членів може також регламентуватися положенням про неї, затвердженим керівним органом виробничогокооперативу.

   Стаття 106. Ревізійна комісія (ревізор) виробничого кооперативу

   1.3 метою контролю за фінансово-господарською діяльністю виробничого кооперативу обирається ревізійна комісія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, - ревізор.

   2. Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами з числа членів кооперативу відповідно до його статуту. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління чи спостережної ради виробничого кооперативу.

   3. Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів виробничого кооперативу.

   1. У кожному виробничому кооперативі повинен обиратися контролюючий орган. Норма,що коментується, вказує на те, в яких випадках виробничий кооператив повинен обирати колегіальний орган контролю - ревізійну комісію, а в яких одноособовий - ревізора.

   Ревізійна комісія створюється у виробничому кооперативі, чисельність членів якого більше десяти, якщо ж кооператив налічує меншу кількість членів, у ньому обирається ревізор.

   Основу компетенції ревізійної комісії (ревізора) виробничого кооперативу становить контроль за його фінансово-господарською діяльністю. Статутом кооперативу можуть бути передбачені інші питання компетенції ревізійної комісії (ревізора), але ці питання повинні відповідати основній функції - функції контролю за фінансово-господарською діяльністю, що здійснюється цим органом. До повноважень (функцій) ревізійної комісії (ревізора) відносяться: а) перевірка законності та доцільності здійснення фінансових операцій виробничого кооперативу, використання його майна, б) перевірка ведення різного роду звітності та обліку матеріальних цінностей, розрахунків з членами кооперативу тощо.

   2. У відповідності з частиною 1 статті 102 цього Кодексу обрання членів ревізійної комісії(ревізора) віднесено до виключної компетенції загальних зборів членів виробничого кооперативу.

   Порядок обрання, організаційні питання діяльності цього органу, положення, пов'язані з безпосереднім здійсненням ревізійною комісією (ревізором) функції контролю за фінансово-господарською діяльністю виробничого кооперативу тощо, мають бути передбачені у статуті кооперативу й можуть конкретизуватися нормами внутрішніх документів кооперативу.

   Члени ревізійної комісії (ревізор) не можуть одночасно бути членами правління чи спостережної ради.

   3. Ревізійна комісія (ревізор) виконує свої функції у формі ревізій та перевірок, результатияких, залежно від їх важливості, можуть бути винесені на обговорення загальних зборів.

   Коментована норма встановлює, що ревізійна комісія (ревізор) у своїй діяльності підзвітна (підзвітний) загальним зборам членів виробничого кооперативу.

   Стаття 107. Господарська діяльність виробничого кооперативу

   1. Виробничий кооператив відповідно до його статуту самостійно визначає основнінапрями господарської діяльності, здійснює її планування та організацію.

   2. Виробничий кооператив реалізує свою продукцію, надає послуги за цінами і тарифами, які встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавством, — за державними цінами і тарифами.

   3. Відносини виробничого кооперативу з іншими підприємствами, установами, організаціями та громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на Іоснові договорів.

   4. Доход виробничого кооперативу формується з надходжень від господарськоїдіяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманого персоналу. Доход спрямовується на сплату податків та інших обов'язкових платежів, на погашення кредитів, покриття збитків, проведення відрахуваньу фонди кооперативу, кооперативні виплати, виплату часток доходу на паї тощо.

   5. Кооперативні виплати - частина доходу виробничого кооперативу, що розподіляється між членами кооперативу з урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу. Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за підсумками фінансового року з доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу їїурахуванням необхідності формування його фондів. За рішенням загальних зборівчленів кооперативу виплата часток доходу на паї може здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами тощо.

   6. Порядок використання доходу виробничого кооперативу визначається статутом ікооперативу відповідно до закону.

   7. Виробничий кооператив самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльністьвідповідно до закону. Порядок використання коштів кооперативу в іноземній валютівстановлюється законом та статутом кооперативу.

   8. Майнові відносини члена виробничого кооперативу з кооперативом у разі припи-нення членства в кооперативі та щодо переходу паю регулюються цивільним зако-1нодавством.

   1. Виходячи з положень свого статуту кожний кооператив самостійно визначає основні Інапрями, завдання та види своєї виробничо-господарської діяльності з метою досягнення Іекономічних та соціальних результатів і отримання доходу.

   Виробничий кооператив самостійно організує та планує свою господарську діяльність. І Основна мета планування виробничо-господарської діяльності кооперативу - задоволення І попиту на виготовлену продукцію та роботи (послуги), що виконуються (надаються) коопе-1 ративом, забезпечення виробничого та соціального розвитку кооперативу, підвищення осо-1 бистих доходів його членів.

   Виробничий кооператив самостійно розробляє і затверджує плани своєї виробничо-фі- І нансової діяльності. Затвердження цих планів віднесено до виключної компетенції загаль- І них зборів кооперативу (ч. 1 ст. 102 ГК).

   Визначальним фактором при розробці планів виробничого кооперативу є кон'юнктура І ринку - рівень платоспроможності попиту на товари (роботи, послуги) та можливість отри- І мання доходу, необхідного для виробничого та соціального розвитку кооперативу, оплати праці тощо.

   Основу плану виробничого кооперативу складають договори, що укладаються із спожи- І вачами продукції (робіт, послуг) та постачальниками кооперативу.

   2. З метою забезпечення гнучкості цін виробничий кооператив реалізує свою продукцію, Іздійснює роботи та надає послуги за цінами і тарифами, що встановлюються кооперативом 1самостійно або на договірній основі (див. коментар до ч. 2 ст. 189 ГК).

   У випадках, передбачених законодавчими актами України, застосовуються державні ціни І і тарифи, що встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний І рівень і динаміку цін, на товари та послуги, що мають вирішальне соціальне значення, тощо І (п. 1 ст. 9 Закону України «Про ціни і ціноутворення» [493].

   3. Правовою формою господарських відносин виробничого кооперативу з підприємства- І

   ми, установами, організаціями та громадянами - споживачами його продукції (робіт, послуг), постачальниками є господарський договір. Договір є єдиним правовим документом, що регулює виробничо-господарські відносини кооперативу.

   Укладення договорів, визначення їх умов, вибір контрагентів за договорами є виключною компетенцією виробничого кооперативу. У здійснення між кооперативами та іншими особами договірних відносин не допускається втручання державних органів, органів місцевого самоврядування і службових осіб.

   4. У майні виробничого кооперативу важливе місце належить його доходам (див. коментар до ч. 1 ст. 142 ГК). Доход виробничого кооперативу - це грошові кошти, отримані як підсумок багатопланової діяльності виробничого кооперативу, - діяльності по реалізації продукції, виконанню робіт, наданню послуг та іншої господарської діяльності, від якої кооператив отримує законні надходження.

   Порядок формування доходу виробничого кооперативу визначений частиною, що коментується.

   Доход як фінансовий результат діяльності виробничого кооперативу є джерелом задоволення його власних потреб. З нього відшкодовуються матеріальні витрати кооперативу на здійснення своєї господарської діяльності, здійснюються відрахування у фонди кооперативу, кооперативні виплати, виплата часток на паї, він спрямовується на розширення виробництва, оплату праці, на здійснення соціально-культурного розвитку тощо.

   Встановлена законодавством частина доходу виробничого кооперативу спрямовується на здійснення розрахунків з бюджетом шляхом сплати податків та інших обов'язкових платежів.

   За рахунок доходу виробничого кооперативу відбувається погашення зобов'язань кооперативу перед третіми особами. Наприклад, за рахунок доходу вносяться проценти за кредит, сплачується орендна плата.

   5. Частину доходу виробничого кооперативу становлять кооперативні виплати. Кооперативні виплати розподіляються за результатами господарської діяльності за підсумкамифінансового року між членами кооперативу відповідно до їх пайових внесків і залежно відтрудової та іншої участі в діяльності кооперативу.

   Загальні збори членів виробничого кооперативу визначають форми виплати часток доходу на паї.

   6. Частина 6 коментованої статті відносить питання про використання доходу до компетенції виробничого кооперативу. У відповідності з ч. З ст. 142 ГК частину доходу, що залишилася у виробничого кооперативу після сплати податків та інших обов'язкових платежів,кооператив використовує самостійно. Порядок використання доходу виробничого кооперативу визначається його статутом.

   7. Виробничий кооператив є суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності і може здійснювати будь-які не заборонені законодавством України види зовнішньоекономічної діяльностіта укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, що прямо та вичерпнозаборонені законодавством України (див. коментар до ст. 68 ГК).

   Нормою, що коментується, встановлено, що виробничий кооператив здійснює зовнішньоекономічну діяльність відповідно до закону. Основним законодавчим актом, що регламентує цю сферу діяльності, крім ГК (розділ VII), є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293].

   Виробничий кооператив має право самостійно, але в рамках положень статуту та норм чинного законодавства використовувати кошти в іноземній валюті, отримані ним у результаті здійснення зовнішньоекономічної діяльності, а також як кредити від своїх зарубіжних партнерів.

   8. Норма частини 8 коментованої статті щодо майнових відносин члена виробничого кооперативу з кооперативом у разі припинення членства у ньому та щодо переходу паю носитьвідсилочний характер. Зазначені відносини врегульовані статтею 166 ЦК, відповідно до якоїу випадках, передбачених частиною 4 статті 98 ГК, члену кооперативу, що припинив членство у ньому, виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне розміру йогопаю, а також здійснюються інші виплати, встановлені статутом кооперативу та законом (ч. 1ст. 166 ЦК). У разі смерті члена кооперативу, за умови, що спадкоємці не згодні вступити до

   кооперативу або кооператив проти такого вступу, спадкоємці мають право на компенсації) вартості паю (ч. 4 ст. 166 ЦК).

   Якщо інше не встановлено законом або статутом виробничого кооперативу, член коопе-І ративу має право передати свій пай або його частину іншому члену кооперативу (ч. З ст. Щ ЦК). Статутом виробничого кооперативу може бути встановлена заборона на відчуженні паю (його частки) іншим членам кооперативу.

   У зв'язку з тим, що відчуження паю третім особам тягне за собою обов'язок прийняття їх до кооперативу та особисту трудову участь у його діяльності, частина 3 статті 166 ЦК обмежує цю можливість вимогою обов'язкової згоди виробничого кооперативу на прийняття нового членаи переважним правом інших членів кооперативу на купівлю такого паю (його частки).

   Порядок відчуження паю (його частки) встановлюється законом та конкретизується статутом виробничого кооперативу (ч. З ст. 166 ЦК).

   .

   Стаття 108. Майнова відповідальність виробничого кооперативу

   1. Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йомумайном. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу суб-сидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайовоговнеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом!кооперативу. Виробничий кооператив не несе відповідальності за зобов'язаннями члв'Інів кооперативу.

   2. Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і майнові права за рішеніням загальних зборів членів кооперативу, якщо інший порядок не встановлено законом, 1

   1. Виробничий кооператив як юридична особа (ч. З ст. 95 ГК) несе відповідальність за сво-1їми зобов'язаннями усім своїм майном (ч. 2 ст. 96 ЦК).

   Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну матеріальну відповідальність за зо- j бов'язаннями кооперативу. Ця відповідальність, як правило, є обмеженою. Частина 1 комен-В тованої статті передбачає, що відповідальність членів виробничого кооперативу не може бу-і ти меншою за розмір їх пайового внеску.

   Спеціальним законом або статутом може бути передбачено більший розмір відповідаль-1 ності, наприклад, додаткова відповідальність у розмірі, кратному розміру обов'язкового паю І члена виробничого кооперативу, або розмір відповідальності може бути відображений част-В ковою величиною додатково до розміру паю (1/4 чи 1/2 паю тощо).

   Необмежена відповідальність членів виробничого кооперативу за його зобов'язаннями в теперішній час практично не застосовується. Якщо ж цей вид відповідальності передбачений і статутом виробничого кооперативу, то його члени у разі недостатності власного майна ко-1 оперативу для погашення його зобов'язань несуть відповідальність за зобов'язаннями ко-В оперативу своїм особистим майном.

   За зобов'язаннями своїх членів виробничий кооператив відповідальності не несе.

   2. За рішенням загальних зборів членів виробничого кооперативу, якщо інший порядок іне встановлений законом, кооператив з метою забезпечення стійкого фінансового стану та Івідшкодування можливих збитків, що можуть виникнути у результаті певних непередбаче- іних обставин, які не залежать від його волі, має право застрахувати своє майно та майнові Іправа у відповідності з нормами Закону України «Про страхування» [459] та інших законе-1давчих актів України у цій сфері діяльності.

   Страхування здійснюється добровільно за рішенням загальних зборів кооперативу, якщо І інший порядок не встановлений законодавством України.

   Стаття 109. Припинення діяльності виробничого кооперативу

   1. Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів кооперативу може Ібути реорганізований у підприємства інших форм господарювання в порядку, визначеному статутом кооперативу відповідно до вимог цього Кодексу.

   2. Виробничий кооператив ліквідується в загальному порядку ліквідації суб'єкта roc-1подарювання, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням такого:

   ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у разі його ліквідації за рішенням суду - ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до цього рішення;

   розпорядження землею виробничого кооперативу, що ліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством. Майно кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.

   1. Реорганізація є способом як припинення діяльності виробничого кооперативу як юридичної особи, так і виникнення нових організаційно-правових форм суб'єктів господарювання. Частина 1 коментованої статті присвячена регламентації лише добровільної реорганізаціївиробничого кооперативу за рішенням його загальних зборів і містить загальну норму, відповідно до якої форми реорганізації, її підстави та порядок визначаються статутом виробничого кооперативу з урахуванням положень статті 59 ГК.

   2. Як і всі інші підприємства, виробничий кооператив може припинити своє існуванняшляхом ліквідації. Ліквідація виробничого кооперативу відбувається на підставах і в порядку, передбачених нормами статей 59-61 ГК з урахуванням особливостей, викладених участині 2 статті, що коментується.

   При добровільній ліквідації виробничого кооперативу ліквідаційна комісія призначається загальними зборами кооперативу; якщо ж ліквідація не є добровільною, ліквідаційна комісія формується згідно з рішенням суду.

   Правова доля землі виробничого кооперативу у випадках його ліквідації визначається за нормами земельного законодавства України.

   Якщо у виробничого кооперативу після розрахунків з кредиторами залишилося майно, то воно розподіляється між його членами пропорційно вартості їх паю.

   Стаття 110. Інші питання діяльності виробничого кооперативу

   1. Інші питання діяльності виробничого кооперативу регулюються цим Кодексом, іншими законами.

   Положення коментованої статті носять відсилочний характер. Питання діяльності виробничого кооперативу, що не врегульовані нормами статей 93—100 ГК, регламентуються іншими його положеннями, а також іншими законодавчими актами України.

   Стаття 111. Споживча кооперація. Підприємства споживчої кооперації

   1. Споживча кооперація в Україні - система самоврядних організацій громадян(споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху.

   2. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективногоорганізованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний членспоживчого товариства має свою частку в його майні.

   3. Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.

   4. Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднання, передбачені законом, єдину спілку споживчих товариств Українита мають право вільного виходу з них.

   5. Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств,спілок (об'єднань) та їх спільної власності і є однією з форм колективної власності. Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюютьїї органи відповідно до установчих документів товариств, спілок (об'єднань).

   Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об'єднань). їх частка у власності визначається договором.

   6. Правові засади організації та діяльності споживчої кооперації визначаються законом.

   7. Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для здійсненнясвоїх статутних цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

   8. Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднаніням) споживчих товариств відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчихактів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань).

   1. Споживча кооперація в Україні визначається як система самоврядних організацій, за-}снована на добровільному об'єднанні громадян для спільного ведення некомерційної госпо-ідарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану.

   Система споживчої кооперації включає споживчі товариства, спілки різних ланок, коопе-| ративні об'єднання, підприємства та установи названих організацій.

   Споживча кооперація здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність,! не заборонену законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села,! народних промислів і ремесел, бере участь у міжнародному кооперативному русі.

   Діяльність споживчої кооперації будується відповідно до Закону України «Про споживчу кооперацію» [452].

   2. До первинної ланки споживчої кооперації відносяться споживчі товариства.Споживчим товариством визнається самостійна, самоврядна організація громадян, якії

   об'єднуються на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги. Ме-І тою такого об'єднання є забезпечення економічних та соціальних інтересів громадян - чле-і нів споживчого товариства.

   Споживче товариство, на відміну від виробничого кооперативу, належить до некомерцій-1 них організацій і може об'єднувати на засадах членства громадян (індивідуальних членів) таї комерційні й некомерційні організації (колективних членів).

   Кожен член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається роз-І мірами обов'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів. І

   3. Споживче товариство з дня його державної реєстрації набуває статусу юридичної особи. |Єдиним установчим документом споживчого товариства є його статут, що приймається

   загальними зборами членів товариства.

   Статут споживчого товариства повинен відповідати загальним вимогам, що ставляться до установчих документів суб'єктів господарювання і встановлені частиною 4 статті 57 ГК. У статуті також обов'язково повинні міститися відомості, передбачені частиною 2 статті 105 Закону І України «Про споживчу кооперацію», а саме: порядок вступу до споживчого товариства, по-1 рядок виходу з нього, права та обов'язки членів споживчого товариства, інші відомості.

   4. Споживчі товариства з метою забезпечення економічних, соціальних та інших інтересів Ісвоїх членів можуть створювати (об'єднуватися) в районні, обласні спілки споживчих това-|риств, Кримспоживспілку, центральну спілку споживчих товариств України (Укоопспілку). І

   Взаємовідносини між споживчими товариствами та їх спілками будуються на засадах | членства та договорів.

   Об'єднання споживчих товариств різних рівнів утворюються на договірних засадах.

   Споживчі товариства - члени об'єднань можуть делегувати їм частину своїх повноважень на виконання окремих функцій.

   Об'єднання споживчих товариств набувають статусу юридичної особи з дня державної реєстрації. Як юридичні особи вони можуть здійснювати господарську та іншу, не заборонену чинним законодавством України, діяльність.

   Об'єднання споживчих товариств діє на основі статуту, який приймає вищий орган управління спілки (з'їзд або конференція).

   Вищий орган спілки обирає органи управління та контролю спілки, вирішує інші питання її діяльності.

   Функції та компетенція спілок споживчих товариств встановлені Законом України «Про споживчу кооперацію» і конкретизуються їх статутами.

   Споживчі товариства мають право вільного виходу із спілки, об'єднання споживчих товариств. Вихід із об'єднання споживчих товариств здійснюється шляхом розірвання договору.

   5. Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, їх об'єднань, підпорядкованих ним підприємств та організацій та їх спільної власності.

   Повноваження власника здійснюють органи споживчої кооперації відповідно до їх компетенції, що визначена статутом споживчого товариства, спілки (об'єднання).

   Частина 5 статті 111 ГК, статті 23,24,41 Закону України «Про власність» [74] визначають об'єкти права власності споживчої кооперації. Ці об'єкти можуть перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об'єднань). Усі співвласники спільно володіють належними їм об'єктами на договірних засадах. Договором визначена і частка співвласників у спільній власності.

   6. Основні питання організації та діяльності споживчої кооперації, окрім статті, що коментується, регламентуються іншими положеннями ГК, нормами Закону України «Про споживчу кооперацію» та іншими законами і підзаконними нормативно-правовими актами України.

   7. У відповідності з частиною 7 статті, що коментується, частиною 2 статті 11 ЗаконуУкраїни «Про споживчу кооперацію» та частиною 3 статті 6 Закону України «Про власність»споживчі товариства, спілки (об'єднання) наділені широкими правами щодо створення (реорганізації, ліквідації) будь-яких суб'єктів господарювання для здійснення своїх статутнихцілей відповідно до вимог ГК та інших законодавчих актів України.

   8. Підприємства споживчої кооперації залежно від способу їх утворення (заснування) таспособу формування статутного фонду поділяються на унітарні та корпоративні (див. коментар до ч. 3-6 ст. 62 ГК).

   Стаття 112. Підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій

   1. Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичноїпартії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності зметою виконання їх статутних завдань.

   2. Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.

   3. Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичнимпартіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів,виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.

   4. Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі,реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні длязабезпечення діяльності цих організацій.

   5. Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і єюридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управлінняабо господарського відання відповідно до вимог цього Кодексу.

   6. Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднаннягромадян, релігійної організації встановлюються законами.

   1. Згідно з організаційно-установчими повноваженнями, передбаченими частиною 1 коментованої статті, статтею 135 ГК, а також згідно з положеннями статей 20,24 Закону України «Про об'єднання громадян» [339], статтею 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [443], громадські організації, політичні партії та релігійні організації яквласники свого майна мають право на його основі створювати для здійснення господарськоїдіяльності з метою виконання статутних завдань унітарні підприємства.

   2. Реалізація права власності здійснюється в об'єднаннях громадян їх вищими статутнимиорганами управління, до яких відносяться загальні збори, конференції, з'їзди тощо у порядку, передбаченому їх статутними документами відповідно до законодавства України.

   Вищий статутний орган управління об'єднання громадян може покласти окремі функції щодо господарського управління майном на створені ним органи, місцеві осередки або пере-1 дати їх спілкам об'єднань громадян.

   Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджуються майном, яке належить \ їм на праві власності. Реалізація права власності релігійних організацій покладається на їх І органи управління відповідно до положень розділу III Закону України «Про свободу совісті І та релігійні організації».

   3. До прав зареєстрованих громадських організацій, політичних партій, а також об'єднані(спілок) громадських організацій, якщо це передбачено їх статутом, відноситься право засновувати підприємства.

   Коментованою нормою, а також нормою статті 24 Закону України «Про об'єднання громадян» встановлені спеціальні обмеження на здійснення господарської діяльності політичних партій та юридичних осіб, що ними створюються. Це пов'язано з цільовим характером їх діяльності, яка вимагає суворої відповідності між вказаними в установчих документах завданнями та характером участі у господарському обороті.

   4. Релігійні організації мають право використовувати належне їм на праві власності майнолише для досягнення цілей, передбачених їх установчими документами, тому засновницькіправа релігійних організацій щодо створення підприємств додатково обмежені законодавчими приписами даної норми та статті 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

   5. Релігійні організації як власники належного їм майна можуть при заснуванні ними підприємств закріплювати за такими підприємствами майно на праві господарського віданняз метою здійснення підприємницької діяльності або на праві оперативного управління дляздійснення некомерційної діяльності (див. коментар до ч. 2 ст. 135 ГК).

   Згідно з положеннями частини 5 коментованої статті, а також у відповідності з частинами 3, 4 статті 62 ГК підприємства, засновані релігійними організаціями, є юридичними особами, мають відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатки із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом і діють на основі статуту.

   Згідно з положеннями даної частини коментованої статті, а також у відповідності з частинами 3, 4 статті 62 ГК підприємства, засновані релігійними організаціями, є юридичними особами, мають відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатки із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом і діють на основі статуту.

   6. Частинами 3, 4 коментованої статті, положеннями статей 28, 29 Закону України «Провласність», статей 20, 24 Закону України «Про об'єднання громадян», статтею 19 ЗаконуУкраїни «Про свободу совісті та релігійні організації», а також нормами інших законодавчихактів України встановлені обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднань громадян та релігійних організацій.

   Гл а в а 11 ПРИВАТНІ ПІДПРИЄМСТВА. ІНШІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ

   Стаття 113. Приватні підприємства

   1. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватноївласності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його fix)праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє наоснові приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

   2. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

   1. Перехід вітчизняної економіки до ринку не міг не викликати відродження приватної власності, яка в Радянському Союзі не визнавалась, індивідуальна власність мала лише споживчий характер. Конституція України проголосила право приватної власності непорушним, об'єктом приватної власності може бути майно як споживчого, так і виробничого призначення, і це відкрило простір для здійснення господарської та підприємницької діяльності

   приватним власником. Отже, держава не тільки дозволяє, а й заохочує господарську діяльність приватних підприємств.

   На відміну від Закону України «Про підприємства в Україні» [382], чинність якого припинено з 1 січня 2004 p., у статті 113 ГК дано легальне обгрунтоване визначення приватного підприємства, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним визнається і підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи.

   Згідно із статтею, що коментується, та статтею 5 Закону України «Про власність» [74] приватне підприємство має можливість використовувати найману працю шляхом укладення трудового договору чи контракту (особливої форми трудового договору) з працівником, який зобов'язується виконувати певну роботу, підпорядковуючись внутрішньому трудовому розпорядку підприємства, а підприємство зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати йому необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21—49 КЗпП України).

   На трудові відносини працівників з приватними підприємствами повністю поширюється законодавство про працю (КЗпП та інші нормативно-правові акти).

   Наймані працівники не є членами трудового колективу приватного підприємства. їх кількість, правомочності, створення своїх органів самоуправління (загальних зборів, ради трудового колективу) не впливають на вид власності підприємства. Вона запишається приватною.

   Господарським кодексом (ст. 62, 63, статтею, що коментується) визначено, що приватне підприємство є господарюючим суб'єктом. Воно як юридична особа несе відповідальність у випадках, передбачених законодавством, не всім належним йому майном, як підприємці -фізичні особи (які несуть відповідальність усім належним їм на праві власності майном), а, на відміну від них, тільки відособленим майном, призначеним для здійснення господарської діяльності, а засновник - своїм вкладом.

   Це дає привід не погодитись з існуючою думкою відносно того, що на практиці цей вид підприємств за системою їх оподаткування програє порівняно з громадянами, які можуть зареєструватись як підприємці без створення юридичної особи і уникнути оподаткування, якому підлягають юридичні особи.

   Характерною рисою приватних підприємств, на відміну від інших підприємств, є необов'язковість формування статутного фонду, а також відсутність будь-яких обмежень щодо його розмірів у випадках, коли засновники визнали за необхідність створити такий фонд. Це значно здешевлює реєстрацію приватного підприємства.

   Приватне підприємство вдало поєднує окремі риси складних організаційно-правових форм господарської діяльності і приватного бізнесу. Як уже зазначалось вище, воно є повноцінною, рівноправною з іншими юридичними особами, формою господарювання з притаманним йому керівництвом, посадовими особами, які відповідають за його діяльність, поточними та іншими рахунками, печаткою, бухгалтерським обліком, правами на договірні зв'язки та відносини з банківськими та іншими установами тощо. З іншого боку - це унітарна організація, яка повністю підпорядкована тільки своєму власнику.

   Управління приватним підприємством здійснюється засновником або найманою особою одноособово, що виключає розбіжності та протиріччя між засновниками (на відміну від тих випадків, коли таких засновників декілька) - отже, відсутня можливість блокування рішень.

   2. Засновниками приватного підприємства, за загальним правилом, можуть виступати лише власники - як громадяни України, так і іноземці та особи без громадянства, які самостійно розпоряджаються своїм майном шляхом відокремлення його для здійснення господарської діяльності підприємством.

   Частина 3 статті 6 Закону України «Про власність» прямо вказує на можливість власника засобів виробництва та іншого майна створювати в установленому порядку підприємство. При цьому рішення власника (власників) має бути належним чином оформлено. Так, наприклад, якщо власників двоє чи більше, таким рішенням може бути установчий договір.

   Державна реєстрація приватного підприємства регламентована «Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності», затвердженим постановою Кабі-

   нету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396] (з наступнимим змінами та доповнений ми). Процес реєстрації мало чим відрізняється від процедури державної реєстрації приватної го підприємця без створення юридичної особи.

   Державна реєстрація приватного підприємства здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або ж в районній, районній міст Києва і Севастополя державі ній адміністрації за місцезнаходженням чи місцем проживання засновника(ів), якщо інші| не передбачене законом.

   Процедура реєстрації приватного підприємства здійснюється таким чином.

   До органу місцевого самоврядування засновник (чи засновники) для одержання свідоцтві! про державну реєстрацію і реєстрації підприємства має (мають) подати такі документи: І

   а) нотаріально посвідчений (у трьох примірниках) статут підприємства;

   б) якщо засновників декілька — установчий договір, а також протокол установчих збори]про створення приватного підприємства;

   в) реєстраційну картку юридичної особи, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;

   г) докази, якими підтверджується плата за реєстрацію;

   д) договір оренди приміщення (або договір про безоплатне користування ним), в яком)буде розташоване підприємство. Можлива реєстрація підприємства і за адресою проз»вання засновника (одного з них).

   Приватне підприємство повинно бути внесене до Єдиного державного реєстру підгірні ємств та організацій України, а тому для одержання довідки про включення підприємства її ЄДРПОУ до органу Державного комітету статистики України необхідно подати такі доку-| менти:

   а) заповнену облікову картку;

   б) оригінал статуту приватного підприємства (для відмітки Держкомітету статистикикопію статуту;

   в) оригінал і копію свідоцтва про державну реєстрацію;

   г) докази оплати за включення приватного підприємства до ЄРДПОУ.

   Для взяття приватного підприємства на облік у податковому органі до органу державної податкової служби необхідно подати такі документи:

   а) заяву;

   б) нотаріально посвідчений примірник статуту;

   
   

   в) посвідчену нотаріально чи печаткою органу реєстрації копію свідоцтва про держреє-страцію;

   г) посвідчену нотаріально чи печаткою органу Держкомстату копію довідки про включення підприємства до ЄРДПОУ.

   Щоб одержати дозвіл органу внутрішніх справ на оформлення замовлення на виготовлення печаток і штампів, засновник має подати такі документи:

   а) заяву;

   б) нотаріально посвідчену копію (і оригінал для звірки) свідоцтва про держреєстрацію;

   в) два примірники ескізів печаток і штампів, затверджених посадовою особою підприємства (директором);

   г) докази оплати за одержання дозволу, а також за послуги дозвільної системи;

   д) документ про призначення відповідального за одержання дозволу.

   Будь-яке підприємство, у тому числі й приватне, не зможе функціонувати без відкрита банківських рахунків, а тому до банківської установи (банку, його відділення) необхідно подати:

   а) документи, які є підтвердженням того, що підприємством дотримані всі необхідні етапи процедури реєстрації;

   б) заява, підписана керівником підприємства і головним бухгалтером;

   в) банківські картки з нотаріально посвідченими підписами осіб, які мають право розпоряджатись коштами на банківському рахунку приватного підприємства.

   Крім того, до органів пенсійного фонду та фонду соціального страхування необхідно подати заяву, нотаріально посвідчену копію свідоцтва про держреєстрацію, нотаріально посвідчену копію довідки Держкомстату про включення підприємства до ЄРДПОУ.

   Приватне підприємство набуває права юридичної особи з моменту (дня) його державної реєстрації і внесення до ЄРДПОУ.

   3. На всіх без винятку підприємствах, у тому числі й приватних, узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (дохід).

   Порядок використання прибутку (доходу) встановлює власник приватного підприємства. Він сам визначає розмір фонду оплати праці, обирає системи і розміри її оплати, планує діяльність, а також намічає перспективи розвитку свого підприємства. Господарські відносини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами приватні підприємства здійснюють на договірній основі. Вони вільні у виборі предмета своєї діяльності і договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, які не суперечать чинному законодавству.

   Підприємство має право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка в цілях економічної, технологічної, екологічної і соціальної безпеки контролюється державними органами.

   Свою продукцію, майно приватне підприємство реалізує за цінами і тарифами, які встановлює самостійно або ж на договірній основі, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - у відповідності з установленими ним цінами і тарифами.

   Підприємство зобов'язане забезпечувати для всіх робітників безпечні і нешкідливі для здоров'я умови праці, здійснювати їх медичне соціальне страхування. Воно несе відповідальність за шкоду, заподіяну здоров'ю працівників, у відповідності з чинним законодавством.

   Приватне підприємство повинно здійснювати оперативну і бухгалтерську звітність, вести статистичну звітність.

   За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції, інших правил здійснення господарської діяльності приватне підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України.

   4. У відповідності з чинним законодавством України, зокрема «Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності» [396] (із змінами та доповненнями), таіз своїм статутом приватне підприємство може бути ліквідоване або реорганізоване. У такому разі орган державної реєстрації анулює державну реєстрацію приватного підприємства заумови дотримання ним усіх ліквідаційних процедур і надання органам реєстрації необхіднихдокументів, які підтверджують, що підприємство зняте з обліку і повною мірою розрахувалось з державою, кредиторами, закрило рахунок у банку, здало печатку органам внутрішніхсправ, а документи в архів.

   Для ліквідації підприємства власником або уповноваженим ним органом створюється ліквідаційна комісія, у зв'язку з чим приймається рішення про призначення голови комісії та її членів.

   Ліквідаційна комісія розміщує в друкованих засобах масової інформації об'яву про ліквідацію приватного підприємства із зазначенням порядку і строків пред'явлення заяв і претензій кредиторами, а також виявляє кредиторів, враховуючи дебіторську і кредиторську заборгованість, складає перший ліквідаційний баланс, направляє до податкового органу заяву про зняття платника з обліку, а до банку (банківської установи) заяву і рішення власника про ліквідацію підприємства, а також нотаріально посвідчену картку із зразками підписів ліквідатора та відбитками печатки підприємства.

   Одночасно подається заява з доданням розпорядчих документів про ліквідацію і виписки з відповідних рахунків до фонду соціального страхування і пенсійного фонду.

   Складається другий ліквідаційний баланс, який після перевірки його аудитором (у разі такої необхідності) подається разом з пакетом документів до органу реєстрації. До органу внутрішніх справ подається заява про прийняття печатки і штампів у зв'язку з ліквідацією підприємства.

   Орган державної реєстрації в 10-денний строк приймає рішення про скасування реєстрації за наявності таких документів:

   • заяви і рішення власника або уповноваженого ним органу про ліквідацію;

   • акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим органом, який призначив ліквідаційну комісію;

   • довідки аудитора (якщо це необхідно для перевірки ліквідаційного балансу);

   • довідки установи банку про закриття рахунка;

   • довідки органу податкової служби про зняття з обліку;

   • доказів про опублікування об'яви про ліквідацію підприємства;

   • довідки з архіву про прийняття документів на довгострокове зберігання;

   • оригіналів установчих документів;

   • свідоцтва про державну реєстрацію;

   • довідки органу внутрішніх справ про прийняття печатки і штампів.

   У відповідності з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або І визнання його банкрутом» [71] приватне підприємство може бути ліквідовано у разі визнай-1 ня його банкрутом.

   Скасування державної реєстрації приватного підприємства є підставою для виключення І його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

   Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство

   1. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

   2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

   3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються, цим Кодексом, а також законом про селянське (фермерське)господарство, іншими законами.

   1. Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. [488] визначає фер-1мерське господарство (далі - ФГ) як форму підприємницької діяльності із створенням юри-1дичної особи громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську про-1дукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних Іділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до Закону.

   Цей Закон, виданий після прийняття ГК, вже не містить такої ознаки як «селянське» roc-1 подарство. Під селянським господарством закон розуміє особисте господарство громадян. І

   Відмітною рисою фермерського господарства є те, що воно створюється для ведення під- і приємницької діяльності.

   Фермерське господарство є добровільним об'єднанням громадян.

   Таким об'єднанням є окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (які до-1 сягли 14-річного віку) та інші члени сім'ї та родичі.

   Це сімейне утворення має на меті виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції та сировини.

   Воно є формою підприємства з обов'язковою особистою участю його членів у діяльності господарства.

   Його члени мають рівні права на участь в управлінні, на оплату праці, на укладення договору про спільну діяльність.

   Право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річно- і го віку, виявив відповідне бажання та пройшов професійний відбір на право створення фер-1 мерського господарства.

   Першочергове право на створення такого господарства належить громадянам, які прожи-1 вають у сільській місцевості і мають досвід роботи в сільському господарстві або необхідну І кваліфікацію в галузі тваринництва.

   Обов'язковою умовою для особи, яка виявила бажання створити ФГ, є необхідність пройти професійний відбір у професійній комісії, яка формується районною чи міською радою. До її складу включаються представники органів державної влади, місцевого самоврядування, у тому числі представники управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів місцевої державної адміністрації, Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій. Отже, особа, яка бажає створити ФГ, повинна мати не тільки загальну дієздатність, а й спеціальну.

   2. Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у відповідності зі

   статтею 22 Земельного кодексу України та статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» передається у власність чи надається в користування на правах оренди особі, яка виявила бажання створити ФГ і пройшла професійний відбір. Вона і є головою ФГ.

   Головою ФГ не може бути іноземна особа, оскільки право на його створення має тільки громадянин України.

   Відповідно до земельного законодавства фермерському господарству видається Державний акт на право приватної власності на землю. Державний акт видається голові ФГ. З ним також укладається договір на тимчасове користування землею на умовах оренди.

   Виходячи з аналізу земельно-процесуальних норм можна дійти висновку, що право на земельну ділянку для ведення ФГ виникає на підставі семи юридичних фактів:

   1. подання громадянином до районної, міської (в адміністративному підпорядкуванніякої є район) ради або державної адміністрації заяви з проханням надати земельну ділянку ззазначенням у ній бажаних розмірів і місця розташування ділянки, кількості членів ФГ тощо;

   2. проходження претендентами на створення ФГ професійного відбору з метою підтвердження професійної придатності для заняття сільським господарством;

   3. погодження заяви з сільською (селищною) радою за місцем розташування земельноїділянки;

   4. розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки (за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств);

   5. прийняття відповідною радою на найближчій сесії рішення щодо передачі чи наданняземельних ділянок громадянам для ведення ФГ;

   6. відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості);

   7. одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на тимчасове користування землею на умовах оренди.

   Передача земельних ділянок у приватну власність або надання їх у користування здійснюється із земель запасу, а також із земель, вилучених (викуплених) у встановленому порядку.

   Безплатно земельні ділянки передаються у приватну власність для ведення ФГ у межах середньої земельної частки, про що робиться відмітка в паспорті громадянина або в документі, який його заміняє.

   За плату передаються у приватну власність громадян для ведення ФГ земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.

   Для ведення ФГ можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Якщо ж громадянин одержав земельну частку (пай) за раніше чинним законодавством (до 50 га ріллі і 100 га усіх земель, а в місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, — 100 га ріллі), то при створенні фермерського господарства він має переважне право на придбання (викуп) цих земель з розстрочкою платежу до 20 років.

   Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на умовах оренди ФГ підлягає державній реєстрації органом державної реєстрації протягом п'яти робочих днів.

   Після одержання Державного акта на землю і відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) ФГ набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням, відкриває відповідні рахунки - поточні та вкладні (депозитні) в банківських установах і веде свою господарську діяльність.

   Суб'єктом майнових відносин є ФГ як юридична особа.

   Рухоме і нерухоме майно ФГ належить його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

   Земельні ділянки громадян, які ведуть ФГ, поділу не підлягають.

   У разі смерті одного з членів ФГ його земельна частка повинна успадковуватися у рівних частках усіма членами ФГ. Земельним кодексом України та іншими чинними законодавчими актами для забезпечення цілісності земельної ділянки заборонено її поділ.

   Майнові спори між членами ФГ, спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань подальшого ведення ФГ вирішуються в судовому порядку.

   3. Як суб'єкт підприємництва ФГ самостійно визначає цілі, завдання та напрями своєїдіяльності з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, щоеіосновним видом його діяльності. Воно вільне у виборі партнерів з економічних зв'язків, у Ітому числі й іноземних держав, з додержанням вимог законодавства, яке регулює зовніш-Іньоекономічну діяльність.

   Доходи, одержані ФГ як результат господарської діяльності, використовуються членами господарювання на власний розсуд.

   4. Законом України «Про фермерське господарство» передбачені випадки припиненнягосподарством своєї діяльності у разі реорганізації, ліквідації, визнання неплатоспромож-Іним (банкрутом) або, якщо не залишається жодного члена господарства або спадкоємця,!який бажає продовжити його діяльність.

   5. Складний та сезонний характер сільськогосподарської праці часто потребує застосу-вання додаткової робочої сили. Тоді, згідно з законом про фермерство, дозволяється уклада-1ти трудові договори (контракти, угоди) з іншими особами, які не стають членами ФГ. Вони!не можуть брати участь в управлінні ФГ, не мають права на його майно. Наймані працівники Іможуть брати певну участь у розподілі доходів ФГ лише за умови, коли на це є спільна за-1гальна згода всіх членів господарства і коли це спеціально передбачено окремою угодою.

   6. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю ФГ, регулюються: Господарським Ікодексом, Земельним кодексом, Цивільним кодексом, законами України «Про фермерське Ігосподарство», «Про оренду землі» [348], указами Президента України «Про невідкладні Ізаходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробницт-1ва» [335], «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогоспо-1дарським підприємствам і організаціям» [401], «Про захист прав власників земельних часток!(паїв)» [285], «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора Іекономіки» [336] та іншими законодавчими і підзаконними актами.

   Стаття 115. Орендне підприємство

   1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної;одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

   2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

   3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, маєпереважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.

   4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевимирадами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або єу комунальній власності.

   5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основіяких не можуть створюватися орендні підприємства.

   6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.

   7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.

   8. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановленому законом.

   9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створенняі діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.

   1. Становлення і розвиток орендних підприємств у нашій країні, відповідно, і їх правовий статус за новітнім законодавством, порівняно з організаційно-правовими формами суб'єктів господарювання інших видів, характеризується нестабільністю.

   Орендне підприємство — підприємство, створене орендарем на основі майна державного або комунального підприємства чи організації, отриманого ним від орендодавця за договором оренди. Після передачі майна в оренду воно не перестає бути державним. У той же час, відповідно до Закону України «Про власність» [74], орендарю належить право власності на виготовлену продукцію та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна, а також на здобуте орендарем відповідно до законодавства інше майно. Тому орендне підприємство є суб'єктом господарювання змішаної форми власності, чим і обумовлюються особливості його правового статусу, порядку створення та припинення.

   Легальною основою появи орендних підприємств в Україні стали Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду [41], що вперше дозволили оренду в усіх галузях народного господарства стосовно майна усіх форм та видів власності. В оренду стало можливим передавати підприємства (об'єднання), організації, структурні одиниці об'єднань, виробництва, цехи, інші підрозділи підприємств, організацій «як єдині майнові комплекси виробничих фондів та інших цінностей» (ст. З Основ).

   Згаданий законодавчий акт передбачив також можливість часткового або повного викупу орендованого майна у власність на умовах, узгоджених у договорі оренди, чим, по суті, й було започатковано роздержавлення та приватизацію державного майна. Після викупу орендованого майна орендного підприємства воно за рішенням його трудового колективу підлягає перетворенню на колективне підприємство, кооператив, господарське товариство або інший вид підприємства, який діє на засадах колективної власності.

   Створені за союзним законодавством орендні підприємства, викуп яких договором оренди не був передбачений або з різних причин не відбувся, продовжують функціонувати в Україні й дотепер. Проте з прийняттям у 1992 році Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» [349] раніше укладені договори оренди було приведено у відповідність з національним законодавством.

   Можливість створення орендних підприємств в Україні зберігалася протягом усього періоду чинності Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» аж до 14 березня 1995 p., коли він був змінений та одержав назву «Про оренду державного майна» [349]. Легальною базою створення орендних підприємств стали статті 15 та 27 Закону про оренду майна (у початковій редакції), відповідно до яких орендар набув права самостійно обирати організаційну форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна, затверджувати статут створюваного ним підприємства та наділяти останнє правом повного господарського відання на закріплене, орендоване та інше майно.

   Орендне підприємство діє на підставі статуту та договору оренди до припинення строку дії останнього і є правонаступником державного або комунального підприємства, організації, на базі яких воно створене, або у частині прав та обов'язків, пов'язаних з діяльністю переданого в оренду структурного підрозділу.

   Після припинення або розірвання договору оренди цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій майно підлягає поверненню орендодавцю на умовах, передбачених спеціальним нормативним актом. Фондом Держмайна України у 1997 році затверджено «Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [241], яким регулюється здійснення комплексу заходів та процедур, пов'язаних з поверненням орендодавцю орендованого державного майна: інвентаризація та оцінка майна орендних підприємств, визначення часток держави й орендаря у цьому майні, врахування заборгованості орендарів по орендних платежах, приймання-передача майна, вибір організаційно-правової форми підприємства, заснованого на поверненому після оренди державному майні і (за необхідності та за згодою орендаря) майні орендаря.

   Вибір організаційно-правової форми підприємства, створюваного на майні колишнього орендного підприємства, здійснює Фонд державного майна України за погодженням з органом управління відповідним державним майном, а в разі наявності в майні орендного підприємства частки майна орендаря — також за погодженням з колишнім орендарем.

   2.3 самого початку, у відповідності зі статтею 6 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» (1992) [349], у ролі пріоритетного ініціатора створення орендного підприємства передбачалася «організація орендарів».

   Організація орендарів - різновид орендаря, тобто сторона в договорі про строкове оплат-} не володіння і користування майном, переданим їй орендодавцем для здійснення підприем-І ницької й іншої господарської діяльності. Організації створювалися членами трудового ко-1 лективу державного підприємства, організації або структурних підрозділів з їх ініціативи, | Підставою для створення такої організації слугувало рішення трудового колективу держав-1 ного підприємства, організації про оренду майна державного підприємства, організації. Для І цього було потрібно більше половини голосів його членів.

   У разі прийняття членами трудового колективу рішення про укладення договору оренди і особи, які бажали стати орендарями, створювали організацію орендарів. Загальні збори або І збори уповноважених організації орендарів обирали її керівні органи, затверджували поло-1 ження про організацію орендарів, що підлягала державній реєстрації в органах виконавчої і влади за місцезнаходженням об'єкта оренди. Положення про організацію орендарів малої містити такі дані: найменування організації, її місцезнаходження, мета діяльності, порядок! вступу до організації і виходу з неї, права й обов'язки членів організації, її органи управлін-1 ня, порядок розподілу доходу (прибутку), умови припинення діяльності.

   З дня державної реєстрації організація орендарів набувала права юридичної особи і, тим самим, можливість укласти договір оренди державного майна. Створена трудовим колективом організація орендарів мала переважне, перед іншими фізичними та юридичними особами, право на укладення договору оренди майна того державного підприємства, організації, де вона створена.

   Після укладення з власником (уповноваженим ним органом) договору оренди організація орендарів самостійно обирала організаційно-правову форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна і як засновник затверджувала статут новоствореного суб'єкта, призначала його керівника. У статуті не мали бути положення, що суперечать договору оренди.

   Підприємства, організації, структурні підрозділи підприємства, організації, цілісні майнові комплекси яких передані в оренду, припиняли свою діяльність як державні з моменту реєстрації в установленому порядку статуту створеної організації орендарів — нового суб'єкта господарювання.

   Згідно із статтею 28 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» організація орендарів мала право на укладення договорів оренди з викупом орендованого майна не пізніше трьох років з дня укладення (приведення у відповідність з цим зако-1 ном) договору оренди, якщо орендоване майно не було віднесене до об'єктів, приватизація яких заборонена законодавчими актами України, і якщо це не суперечило Державній програмі приватизації.

   У подібних випадках організація орендарів могла існувати протягом усього строку дії такого договору або доти, поки не завершиться достроковий викуп орендованого майна на передбачених договором умовах. З настанням такого моменту організація орендарів повинна ліквідуватися, а якщо нею раніше створювалося орендне підприємство, то воно підлягало припиненню способом, обраним самим власником - організацією орендарів: шляхом ліквідації або реорганізації. В останньому випадку - з відповідним правонаступництвом.

   З прийняттям нових редакцій цього Закону, який спершу одержав назву «Про оренду державного майна» (від 14 березня 1995 p.), а потім - «Про оренду державного та комунального майна» (від 23 грудня 1997 р.) [80] організація орендарів у числі можливих орендарів більше не згадується, її роль покликані виконувати господарські товариства, створювані членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу. Не передбачено цим Законом тепер і укладення договорів оренди майна державних і комунальних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів з правом викупу. У зв'язку з виключенням зі зміненого Закону статті 31 [79] викуп орендарем (у тому числі організацією орендарів) об'єкта оренди на умовах раніше укладених договорів оренди з правом викупу більш не передбачав¹ ся. Згідно із статтею 25 цього Закону приватизація об'єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства.

   3. Пріоритет при укладенні договорів оренди цілісних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), оформлення яких є необхідним для створення орендного підприємства, вищезгаданий Закон

   надає трудовим колективам зазначених суб'єктів господарювання державної форми власності. Для укладення договору оренди цілісного майнового комплексу раніше передбачалося створення організації орендарів з числа членів трудового колективу, яка в установленому порядку реєструвалася як юридична особа для виконання ролі сторони за договором оренди цілісного майнового комплексу, що укладався з уповноваженим органом ФДМ України. Зараз таку роль, як згадувалося вище, повинна виконувати «організація членів трудового колективу» у формі господарського товариства.

   Після укладення такого договору орендар вправі за погодженням з ФДМ затвердити статут створюваного орендного підприємства та зареєструвати його як такий у встановленому порядку.

   4. Орендодавцями цілісних майнових комплексів, на базі яких створюються орендні підприємства, є уповноважені на це спеціально створені власниками майна органи. Щодо майнадержавної (чи, як часто говорять і пишуть, — загальнодержавної) власності — це Фонддержавного майна України і його регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, вобластях, містах Києві і Севастополі. Стосовно комунальної власності в адміністративно-територіальних утвореннях країни з початку 90-х років і донедавна існували відповідні міські,районні фонди комунального майна. Рішенням Донецької міської Ради народних депутатів,наприклад, 30 березня 1993 р. було створено Фонд комунального майна Донецької міськоїради народних депутатів і затверджено Положення про нього.

   Згодом подібні органи приватизації комунального майна були передані до структури регіональних відділень ФДМ України в областях, стали структурними підрозділами цих органів, власне кажучи, подвійного підпорядкування, оскільки мають делеговані повноваження з компетенції відповідних власників - територіальних громад адміністративно-територіальних утворень. Разом з тим останнім часом, з метою підвищення ефективності управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що знаходяться в управлінні обласних рад, у відповідності зі статтями 43, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324] у структурі виконавчих апаратів обласних рад утворюються спеціальні управління з питань майна комунальної власності. Донецька обласна рада, наприклад, створила таке управління 4 березня 2003 р. Подібні управління і відділи створюються й радами інших рівнів.

   5. На сьогодні об'єкти державної і комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства, визначені Переліком майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допускається, затвердженим Декретом Кабінету Міністрів України № 26-92 від31 грудня 1992 р. [378] До них відносяться: радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти,що становлять загальнодержавну систему зв'язку, а також об'єкти, що забезпечують зв'язком органи законодавчої та виконавчої влади; магістральні лінії електропередачі, магістральні трубопроводи; магістральні залізниці, автомобільні шляхи державного значення,метрополітени; водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди; об'єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України; гідро- і атомні електростанції;протирадіаційні споруди; майнові комплекси, що забезпечують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів; пенітенціарні установи; кладовища,крематорії. Щодо подібних переліків об'єктів комунальної власності слід довідуватися у відповідних органах влади, місцевого і регіонального самоврядування.

   6. Вище вже зазначалося, що, будучи переданим в оренду (кому б то не було), державне чи комунальне майно не набуває іншої форми власності. Воно так і залишається державним чи комунальним. Саме тому з волі орендаря (який не є власником) воно не може бути передане в суборенду. Можна було б припустити, що за згодою орендодавця (власника) таке можливо. Однак,якщо врахувати імперативний характер норми, що коментується, то слід зробити остаточнийнегативний висновок: суборенда цілісних майнових комплексів законом не дозволена.

   7. Положення частини 7 коментованої статті має загальноправовий характер з погляду належного ставлення до отриманого у володіння і користування майна. Воно (майно), будучипереданим (отриманим у найм, оренду), має бути збереженим у цілості і справності і повернено орендодавцю в первісному вигляді з урахуванням природного зносу.

   Збитки, заподіяні користувачем (орендарем), мають бути відшкодовані орендодавцю в повному обсязі: прямий збиток і неодержаний прибуток.

   8. Процедура банкрутства суб'єктів господарювання - учасників підприємницьких відносин урегульована спеціальним Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

   9. До «інших законів» (якщо вести мову саме про закони), що регулюють порядок укладення договору оренди майнового комплексу й інші питання створення і діяльності орендногопідприємства, відноситься Закон України «Про оренду державного та комунального майна» [347]. У числі підзаконних актів слід назвати, зокрема: постанови Кабінету МіністрівУкраїни «Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства» [240], «Про затвердження Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, якепередається в оренду» [183], «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди,Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредиторендареві грошових коштів та цінних паперів» [167], «Про Методику розрахунку і порядоквикористання плати за оренду державного майна» [320], «Про затвердження Положення пропорядок і умови надання пільг щодо орендної плати орендарям майна державних підприємств» [195], накази ФДМУ «Про затвердження договорів оренди» [149], «Про затвердженняПереліку документів, які подаються орендодавцеві» [173], «Про затвердження Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [241], «Щодо роз'яснень і рекомендацій до Методикирозрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна» [517], наказ ФДМУ,Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України «Про затвердження Порядку надання Фондом державного майна, його регіональними відділеннями та представництвами дозволів державним підприємствам, організаціям на передачу в оренду цілісних майнових Ікомплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна» [236], опубліковані у відгамівідних офіційних виданнях.

   Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями

   1. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді |якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іно-1земними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

   2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами воб'єкти інвестиційної діяльності відповідно до Законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

   3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не забороненозаконами України.

   4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з ідодержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

   5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в якихвстановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, наяких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

   6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

   1. У статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. [438] (з наступними змінами і доповненнями) знайшло відображення таке визначення підприємства з іноземними інвестиціями: це господарюючий суб'єкт - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, незалежно від форми власності, - створений у відповідності з вимогами законодавства України, іноземна інвестиція в статутному

   фонді якого (за його наявності) становить не менше 10 відсотків. Такий господарюючий суб'єкт набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

   Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включно і внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, який визначається Національним банком України.

   На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах, передбачених законодавством України.

   Установчі документи підприємств з іноземними інвестиціями повинні містити відомості, передбачені законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, а також відомості про державну належність їх засновників (учасників).

   Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396], передбачені особливості реєстрації інвестиційних підприємств в Україні. Пункт 5 цього Положення встановлює, що іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг з торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ має бути посвідченій згідно із законодавством країни, яка його видала, перекладений українською мовою і легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Цей документ може бути також посвідчений у посольстві відповідної держави в Україні і легалізований в МЗС.

   Підприємство з іноземними інвестиціями - це окремий самостійно господарюючий суб'єкт, і воно само визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), ціну тощо, якщо інше не передбачено законодавством України.

   Для здійснення своєї діяльності воно має право залучати на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів.

   За рішенням підприємства право володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результати їх здійснення можуть бути на основі договору передані громадянам і юридичним особам в порядку, встановленому законодавством.

   Майно підприємства може бути використане ним для забезпечення зобов'язань. Це майно у разі порушення зобов'язання може бути реалізовано у відповідності з чинним законодавством.

   Для державних підприємств, які виступають інвесторами за межами України і яким відкритий іпотечний кредит, встановлюються гарантії за цими інвестиціями у відповідності з законодавством України.

   Підприємства з іноземними інвестиціями зобов'язані:

   • додержуватись державних норм і стандартів, встановлених законодавством України;

   • виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, які пред'являються в межах їхкомпетенції;

   • в установленому порядку надавати бухгалтерську і статистичну звітність;

   • не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги антимонопольного законодавства;

   • виплачувати податки й інші платежі з дотриманням Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» від 17 лютого 2000 р. [482];

   • у необхідних випадках одержати ліцензію відповідно до Порядку прийняття та розглядуМіністерством економіки та з питань європейської інтеграції України документів для отримання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України, затвердженого наказом Мінекономіки України від 7 листопада 2000 р. [287],та Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 16 березня1999 р. [151].

   Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між підприємством з іноземними інвестиціями та іншими суб'єктами, є договір, який повинен, в необхідних випадках, відповідати Положенню про порядок державної реєстрації договорів (контрактів)

   про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від ЗО січня 1997 р. [193]

   Продукція підприємств з іноземними інвестиціями не підлягає ліцензуванню та квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

   Підприємства з іноземними інвестиціями виплачують податки в загальному порядку відповідно до вимог податкового законодавства України.

   Охорона і здійснення прав інтелектуальної власності підприємств з іноземними інвестиціями забезпечується відповідно до законодавства України. Вони самостійно приймають рішення про патентування (реєстрацію в Україні та за кордоном) винаходів, промислових І зразків, товарних знаків та інших, які їм належать, об'єктів інтелектуальної власності відпо-І відно до законодавства України.

   2. Згідно із статтею 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» [295] інвестиціями євсі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємниць-кої та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягаєть-'ся соціальний ефект.

   Інвестиціями можуть бути такі цінності:

   • грошові кошти у національній або іноземній валюті, цільові банківські вклади, паї, акції,а також інші цінні папери (акції, облігації тощо);

   • рухоме і нерухоме майно (споруди, будинки, обладнання та інші матеріальні цінності); j

   • майнові права, що випливають з авторських прав, досліджень та інших інтелектуальнихцінностей;

   • сукупність технічних технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду; необхідних для організації того чи Ііншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);

   • права на користування землею, водою, природними ресурсами, спорудами, будівлями, іобладнанням, а також інші майнові права;

   • інші цінності.

   Інвестиції у відновлення основних фондів і на приріст матеріально-технічних запасів! здійснюються у формі капітальних вкладень.

   3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено зако-нами України.

   Об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й обігові кошти в усіх галузях і сферах народного господарства, цінні папери, цільові гро- і шові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, ініііі об'єкти власності,а І також майнові права.

   4. Підприємства з іноземними інвестиціями у відповідності з чинним законодавством України, зокрема законами України «Про власність» [74], «Про господарські товариства» [90], «Проінвестиційну діяльність» [295], «Про режим іноземного інвестування» [438], а також з Положен-1ням про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, за-1твердженим Указом Президента України від 11 травня 1994 р. [491] та Господарським кодексом І(ст. 126), мають право бути засновниками дочірніх підприємств.

   Дочірнє підприємство - суб'єкт господарювання, який створюється материнською, холдинговою компанією - юридичною особою шляхом надання йому частки свого майна. Це-юридична особа, що діє на підставі статуту, затвердженого засновником. Останній призначає керівника дочірнього підприємства і здійснює щодо нього інші права, передбачені законодавством, а також статутом (статутом про підприємство з іноземними інвестиціями).

   Дочірнє підприємство обов'язково вказується у статуті засновника, якій визначає мету, предмет діяльності і межі його спеціальної статутної правосуб'єктності.

   Між засновником - холдинговою компанією - та її дочірнім підприємством встановлюються відносини контролю-підпорядкування.

   Засновник відповідає за борги дочірнього підприємства у тих випадках, коли банкрутство (неспроможність) останнього була викликана неправомірною поведінкою засновника.

   Реєстрація і ліцензування дочірнього підприємства відбуваються на загальних умовах з

   додержанням законодавства України та законодавства відповідних держав. (Детальніше див. коментар до ст. 126 цього Кодексу.)

   Підприємства з іноземними інвестиціями мають право створювати філії та представництва у відповідності з названими вище нормативно-правовими актами, а також згідно з Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні [157], розробленою на основі статті 5 Закону УРСР «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] в цілях упорядкування механізму реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, та Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. [396] (із змінами та доповненнями).

   Як визначає Класифікатор організаційно-правових форм господарювання, затверджений наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р. [14], філії та представництва - це відокремлені підрозділи підприємств з іноземними інвестиціями, що розташовані поза місцем їх знаходження. Вони не є юридичними особами.

   Філія виконує таку саму діяльність (виробничу, наукову тощо) або частину цієї діяльності, що й підприємство з іноземними інвестиціями, але не в місці знаходження керівного органу юридичної особи, а поза його межами.

   Представництво — теж структурно відокремлена частина юридичної особи, але, на відміну від філії, здійснює лише представницьку діяльність та захист інтересів підприємства. Воно не може виконувати виробничу, наукову та іншу діяльність.

   Філії та представництва створюються підприємствами з іноземними інвестиціями з метою розширення своєї територіальної сфери діяльності, наділяються майном підприємства, що їх створило, і діють на підставі затвердженого ним положення.

   Підприємство призначає керівників філій та представництв, які діють на підставі виданої ним довіреності.

   Філії та інші відокремлені підрозділи іноземних юридичних осіб, зокрема представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно із статтею 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

   Інструкцією «Про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні», затвердженою наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України від 18 січня 1996 р. [157], передбачено порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні.

   У відповідності з чинним законодавством підприємство з іноземними інвестиціями повинно повідомити реєструючий орган про створення філії чи представництва шляхом внесення додаткової реєстрації до своєї реєстраційної картки.

   Законодавством інших держав передбачені деякі відмінності від законодавства України щодо створення та реєстрації філій і представництв.

   5. Від обсягів, якості інвестицій, ефективності інвестиційного процесу і належного здійснення своїх прав і обов'язків суб'єктами інвестиційної діяльності значною мірою залежить розвиток вітчизняної економіки.

   Відповідно, українське інвестиційне законодавство формується і виконує функцію щодо вигідного і належного розміщення в країні іноземного капіталу.

   Формування правових режимів іноземного інвестування в Україні характеризується наявністю для іноземних інвесторів системи пільг, гарантій, механізмів правового захисту, конкретних засобів державної підтримки інвестиційної діяльності тощо (ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

   Проте в окремих випадках виникає необхідність встановлення деяких обмежень, а то й заборони здійснення іноземного інвестування. Законом можуть бути визначені галузі господарювання або території, де встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, і території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Так, згідно з частиною 1 статті 2 Закону України «Про страхування» [459] страхова діяльність в Україні може здійснюватися тільки страховиками — резидентами України.

   Відповідно до статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає санітарно-гігієнічним, радіаційним, екологічним, архітектурним та іншим нормам, встановленим законодавством

   України, а також порушують права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Окрім¹ цього, якщо є відомості про те, що інші держави, митні союзи або економічні угруповання обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України на своїй території, в тому числі пов'язаних із здійсненням ними інвестиційної діяльності, органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Верховна Pa-1 да України, Кабінет Міністрів України, Міністерство економіки та з питань європейської ін- і теґрації України) згідно з їх компетенцією мають право застосувати адекватні заходи у від-1 повідь на ці дії.

   Такими діями можуть бути: застосування повної чи часткової заборони (повного чи част-1 кового ембарго) на торгівлю; позбавлення режиму повного сприяння чи пільгового спеці- [ ального режиму; запровадження спеціального мита; запровадження режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій; запровадження індикативних цін щодо | імпорту або експорту товарів тощо.

   6. Правовий статус (права та обов'язки) і порядок діяльності підприємств з іноземними ін-вестиціями визначаються цим Кодексом, законами України: «Про інвестиційну діяльність», | «Про режим іноземного інвестування» та іншими законодавчими актами.

   Стаття 117. Іноземне підприємство

   1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене зазаконодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземнихюридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

   2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що Імають стратегічне значення для безпеки держави.

   3. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств,утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відпо-відно до законодавства України.

   4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підпри- Іємств визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування, іншими законами.

   1. Стаття 3 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. І (із змінами і доповненнями) передбачає можливість створення за законодавством України унітарного або корпоративного підприємства, яке діє виключно на власності іноземців -1 фізичних або юридичних осіб. Таке підприємство є іноземним підприємством. Ним є також І діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Статусу іноземного діюче під-1 приємство України набуває після придбання його повністю у свою власність іноземцем І або іноземною юридичною особою. При цьому основною вимогою законодавства є повне, а і не часткове придбання у власність іноземцем(ями) чи іноземною(ими) юридичною(ими) особою(ами) діючих підприємств.

   Оскільки іноземне підприємство створюється виключно на основі власності іноземців або | іноземних юридичних осіб, то це дає підстави дійти висновку, що діюче підприємство може бути придбане як іноземцями, так і іноземними юридичними особами або ж цими особами спільно.

   Коментована стаття регламентує, що іноземне підприємство створюється за законодав-1 ством України, а діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб. І

   Іноземному підприємству притаманні такі ознаки:

   • підприємство створюється і діє за законодавством України;

   • підприємство діє виключно на власності іноземних суб'єктів (іноземців або іноземних jюридичних осіб);

   • у власності іноземного підприємства може бути будь-яке майно, не заборонене законо-1давством України;

   • діюче підприємство може бути власністю іноземного підприємства тільки після повного 1придбання його у власність іноземцями, або іноземними юридичними особами, або ж ними Іспільно;

   • іноземне підприємство має своє найменування, окрім повного найменування, може мати І

   й скорочене, свою печатку, поточний рахунок в банку та інші реквізити відповідно до чинного законодавства України.

   2. Економічна безпека України обумовлює необхідність заходів безпеки, які здійснюються з метою недопущення доступу іноземних суб'єктів господарювання, а з ними - і держави,за законодавством якої вони створені, в галузі оборони (зброї, техніки і технології), фундаментальних розробок, підтримання суспільного порядку і управління, фінансів і монетарноїполітики, правотворчості. Зазначені сфери традиційно складають недоступні для іноземцівгалузі практично в усіх без винятку країнах світу.

   Окрім цих заборон, законодавство України обмежує також доступ іноземців до деяких секторів економіки. Так, іноземні підприємства обмежуються в діяльності інформаційних агентств, теле- і радіоорганізацій тощо.

   Законами України можуть визначатися території, на яких створення і діяльність іноземних підприємств обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки України. Це, як правило, прикордонні території, території розміщення військових або інших стратегічних об'єктів.

   Водночас у разі, якщо є відомості про те, що інші держави обмежують здійснення законних прав та інтересів підприємств, філій або представництв України на своїй території, органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до їх компетенції мають право застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії.

   3. У зв'язку з тим, що іноземне підприємство створюється за законодавством України (ч. 1статті, що коментується), то і правовий статус іноземного підприємства, а також його філій,представництв та інших відокремлених підрозділів у повному обсязі, якщо інше не передбачено законодавством, повинен відповідати чинному законодавству України. Це необхіднодля того, щоб позбавити такі філії, представництва та інші відокремлені підрозділи можливості здійснювати на території України невигідну для неї діяльність, а то й взагалі діяльність,яка може порушувати економічний суверенітет України (ст. 17 Конституції України).

   4. Відповідно до частини 4 статті, що коментується, слід розмежовувати умови, порядокстворення та діяльність іноземних підприємств.

   Умови створення підприємств - це такі об'єктивні обставини, які обумовлюють необхідність не перешкоджати створенню суб'єкта господарської діяльності. Умовами створення іноземних підприємств є:

   • наявність (надходження) на території України власності іноземців, іноземних юридичних осіб або діючого підприємства, придбаного у власність цими особами;

   • створення іноземного підприємства на території чи в галузі господарювання, в яких цене заборонено;

   • відображення у відповідних документах відомостей про предмет діяльності (який не заборонений в Україні), інших відомостей, передбачених чинним законодавством при створенні іноземних підприємств.

   Для того, щоб зареєструватись як іноземне підприємство, його засновники повинні підготувати (розробити) установчі документи. Це - комплект документів установленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт господарських відносин.

   Для різних підприємств (ст. 62 цього Кодексу) - це різні комплекти документів, але основними з них є такі.

   По-перше, для унітарного іноземного підприємства це - рішення власника або уповноваженого ним органу про створення підприємства, а для корпоративного іноземного підприємства - установчий договір власників або уповноваженого ним органу про створення підприємства, він і є рішенням.

   По-друге, як для унітарного, так і для корпоративного іноземного підприємства обов'язковими є розробка і прийняття статуту підприємства. Безумовно, це локальні нормативні акти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству України, оскільки саме за цим законодавством створюються іноземні підприємства.

   По-третє, інші документи, передбачені чинним законодавством України.

   Відповідно до пункту 7 статті 24 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [115] юридична особа відповідним документом підтверджує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг із торго-

   вельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ має бути легалізований в І установленому порядку.

   Отже, державна реєстрація становить собою завершальний етап створення іноземного і-підприємства, на якому компетентний орган перевіряє додержання умов, необхідних для І створення іноземного суб'єкта господарювання.

   Державна реєстрація призводить до визнання іноземного підприємства юридичною особою, тобто до виникнення в останньої правоздатності і дієздатності, і вона одномоментно отримує І можливості своїми діями набувати прав та обов'язків.

   Предмет, цілі і напрями дальності іноземне підприємство визначає у своєму Статуті, ато- І му відповідно з ним і чинним законодавством воно має право здійснювати правочини, укла-1 дати договори та інші угоди, займатись будь-якою господарською діяльністю, передбаченою І Статутом у відповідності з вимогами Господарського кодексу, не забороненою чинним зако-1 нодавством.

   Іноземне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвит-1 ку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги.

   Відносини іноземного підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громада- j нами в усіх сферах господарювання здійснюються на основі договорів.

   Іноземне підприємство має право вести зовнішньоекономічну діяльність, і напрями цієї і діяльності визначає самостійно.

   Держава забезпечує іноземному підприємству рівні правові та економічні можливості на- і рівні з іншими підприємствами, гарантує забезпечення його прав і законних інтересів.

   Втручання в господарську та іншу діяльність іноземного підприємства з боку державних, гро-1 мадських організацій, політичних партій і рухів без законних на те підстав не допускається.

   Контроль за діяльністю іноземного підприємства здійснюється податковою, державною І ревізійною службами та органами інших відомств, передбачених цим Кодексом, а також ін-1 шим чинним законодавством.

   Взаємовідносини іноземного підприємства з органами державного управління, місцевого І самоврядування та іншими органами будуються у відповідності з чинним законодавством. І

   Ліквідація і реорганізація іноземного підприємства здійснюються у відповідності з вимо-.; гами Статуту, цього Кодексу, антимонопольного та іншого чинного законодавства, за рішен-1 ням власника або за рішенням суду чи господарського суду.

   Іноземне підприємство ліквідується також у випадках:

   • визнання його банкрутом;

   • якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства у зв'язку з невиконаннямним умов, встановлених законодавством, і в передбачений рішенням строк не забезпеченовиконання або ж дотримання цих умов, або не змінено вид (профіль) діяльності;

   • якщо рішенням суду визнані недійсними установчі документи і рішення про створенняпідприємства;

   • за іншими підставами, передбаченими чинним законодавством України.

   Гл а в а 12 ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

   Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств

   1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох абобільше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльностідля вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

   2. Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадахабо за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають правоутворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можутьвходити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

   3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасовіоб'єднання.

   4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

   5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до статті 58 цього Кодексу.

   1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більшепідприємств з метою координації їх діяльності для вирішення спільних завдань. Метою створення і діяльності об'єднання підприємств може бути координація будь-якої господарськоїдіяльності (виробничої, наукової, комерційної, інвестиційної, інноваційної, іншої). Вид (види) діяльності, які координуються підприємствами завдяки створенню об'єднання підприємств, визначаються залежно від виду об'єднання. Так, в асоціаціях відбувається координаціявиробничої діяльності, у корпорації — виробничої, наукової та комерційної діяльності, у концерні - науково-технічної, виробничої, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної таіншої діяльності. Види діяльності, координація яких відбувається в об'єднаннях підприємствінших видів, Кодексом не визначаються, отже, в інших видах об'єднань підприємств можевідбуватися координація будь-якої господарської діяльності підприємств, якщо законом згідно зі статтею 127 цього Кодексу не встановлено певне регулювання щодо координації тієї чиіншої діяльності підприємств у інших формах об'єднання інтересів підприємств.

   Координація господарської діяльності підприємств у рамках створеного об'єднання підприємств здійснюється для вирішення певних спільних економічних та соціальних завдань.

   2. Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадах або зарішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств, - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів, досфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання, компетентних органів місцевого самоврядування.

   В об'єднання підприємств, у тому числі промислово-фінансові групи, можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав. Це положення згідно зі статтею 119 цього Кодексу застосовується також до об'єднань інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб. Інше може бути передбачене законами.

   3. Об'єднання може бути утворене на невизначений строк або як тимчасове. Тимчасовимоб'єднанням згідно зі статтею 120 цього Кодексу завжди є консорціум. На певний строк, щовизначається строком реалізації конкретної програми, створюються також промислово-фінансові групи. Інші об'єднання можуть створюватися згідно з договором або рішеннямкомпетентного органу на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.

   4. За визначенням, наведеним у даній статті, об'єднання підприємств є юридичною особою. Це загальне правило поширюється на всі види об'єднань підприємств, окрім промислово-фінансових груп. Статтею 125 цього Кодексу передбачена спеціальна норма, згідно зякою промислово-фінансові групи не є юридичними особами.

   5. Згідно зі статтею 58 цього Кодексу суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Такий виняток передбачено статтею 125цього Кодексу для промислово-фінансових груп.

   Стаття 119. Види об'єднань підприємств

   1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися якгосподарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

   2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

   3. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту,який затверджується їх засновниками.

   4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету МіністрівУкраїни або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до

   сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

   5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його;утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

   6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо іншене передбачено цим Кодексом та іншими законами.

   1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств поділяються на два види-господарські об'єднання та державні чи комунальні господарські об'єднання.

   Господарські об'єднання утворюються на добровільних засадах підприємствами недержавної та некомунальної форми власності. На добровільних засадах господарські об'єднання можуть утворюватися також державними та/або комунальними підприємствами чи за участі таких підприємств, якщо інше не передбачене законодавством для окремих видів підприємств чи для окремих галузей народного господарства та якщо це не заборонено їх установчими документами.

   2. Господарські об'єднання утворюються за ініціативою підприємств, що об'єднуютьсвою господарську діяльність на добровільних засадах. Підприємства незалежно від їх видуможуть виявити ініціативу та на договірній основі створити господарське об'єднання. Видгосподарського об'єднання та інші особливості правового статусу об'єднання визначаютьсязасновницьким (установчим) договором та/або статутом. У статутних об'єднаннях усі договірні умови створення об'єднання відображаються у статуті, який підписується всіма засновниками (учасниками) об'єднання.

   3. Установчими документами господарських об'єднань є установчий договір та/або статут, який затверджується їх засновниками. У тексті Кодексу для позначення договору, наоснові якого створюється і діє об'єднання, використовуються терміни «установчий договір»і «засновницький договір». За встановленим у Кодексі регулюванням їх слід розглядати яксинонімічні. Склад установчих документів господарських об'єднань визначається згідно ізстаттею 120 цього Кодексу залежно від виду об'єднання.

   У судовій практиці до установчого договору застосовуються загальні норми законодавства про угоди і зобов'язання (пункт 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 [123] із змінами, внесеними роз'ясненням президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04-5/609 [83]).

   4. Державні господарські об'єднання утворюються державними підприємствами за рішенням компетентного державного органу, а комунальні господарські об'єднання - комунальними підприємствами за рішенням компетентного органу місцевого самоврядування.

   Державне господарське об'єднання утворюється за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, за рішенням міністерств, інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання.

   Згідно з чинним законодавством у директивному порядку створені державні об'єднання у вугільній, електроенергетичній та деяких інших галузях. Цей Кодекс передбачає право створювати державні господарські об'єднання, до складу яких входять державні підприємства та інші суб'єкти господарювання, засновані на державній власності, за рішенням компетентного державного органу у будь-якій галузі економіки. Аналогічне право надане компетентним органам місцевого самоврядування щодо комунальних підприємств та інших суб'єктів господарювання, заснованих на комунальній власності.

   5. Установчими документами державного (комунального) господарського об'єднання єрішення про його утворення, прийняте компетентним державним органом або органом місцевого самоврядування, що вирішив його утворити, а також затверджений таким органомстатут об'єднання.

   Законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення об'єднання. Судова практика виходить з того, що рішення про створення об'єднання має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством.

   6. Положення глави «Об'єднання підприємств» застосовуються до об'єднань інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб: господарських організацій, створених відповідно до Цивільного кодексу України, інших юридичних осіб, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (кредитних спілок, благодійних та інших неприбуткових організацій).

   Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці, філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці) відповідно до цього Кодексу не можуть створювати об'єднання.

   Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств

   1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

   2. Асоціація -договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Устатуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціаціяне має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. Зарішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

   3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного зучасників органам управління корпорації.

   4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення йогоучасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими йогонаділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

   5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, зцентралізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяютьйого частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

   6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формікорпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

   1. Ця стаття Кодексу передбачає низку організаційно-правових форм об'єднань підприємств і дає визначення таким із них: асоціація, корпорація, консорціум, концерн. Кодекс передбачає, що інші види об'єднання можуть бути передбачені законом.

   2. За визначенням Кодексу асоціація є договірним об'єднанням, отже її установчими документами є установчий договір і статут.

   Основною метою асоціації є постійна координація господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, яка забезпечується завдяки централізації однієї або кількох управлінських функцій (функції стратегічного планування тощо), розвитку спеціалізації і кооперації, організації спільних виробництв для задоволення потреб учасників. Координація може забезпечуватися використанням одного або двох із зазначених шляхів, або обох їх у сукупності. Організація спільних виробництв відбувається на основі об'єднання учасниками своїх фінансових і матеріальних ресурсів і має за мету задоволення переважно господарських потреб учасників, а не отримання прибутку.

   у _статуті асоціації має бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Це необхідно І для відмежування господарських асоціацій від асоціацій, які створюються у громадській сфері. І

   Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників І асоціації. Це слід враховувати при визначенні управлінських функцій, що централізуються в І асоціації: вони не можуть торкатися питань оперативного управління поточною діяльністю І підприємств.

   За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у від- і носинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

   3. Корпорація також є договірним об'єднанням. До числа установчих документів корпо- ірації входять установчий договір і статут.

   Корпорація створюється на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інте-1 ресів, на відміну від асоціації, де відбувається координація лише виробничої діяльності.

   В об'єднанні підприємств даної організаційно-правової форми відбувається незначна централізація повноважень регулювання діяльності учасників.

   Підприємства делегують органам управління корпорації окремі повноваження центра-1 лізованого регулювання діяльності кожного з учасників, що закріплюється в установчих до- і кументах корпорації. Корпорація має право втручатися в господарську діяльність підпри-1 ємств-учасників лише в межах делегованих їй повноважень.

   4. Консорціум визнається статутним об'єднанням підприємств, що діє на основі статуту, в [якому відображаються всі особливості правового статусу консорціуму. Статут має бути підписа-1ний уповноваженими представниками всіх підприємств, що входять до складу об'єднання.

   Консорціум є тимчасовим об'єднанням, що створюється для досягнення його учасниками \ певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, буді-1 вельних проектів тощо).

   Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, може використовувати І централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що І надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом.

   У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність: ліквідуєте І ся або реорганізується в інший вид об'єднання підприємств.

   5. Концерн також визнається статутним об'єднанням підприємств, яке діє на основі стату- Іту об'єднання, де відображаються всі особливості його правового статусу.

   До складу концерну входять підприємства, а також інші організації (наукові, проектно-1 конструкторські тощо), які об'єднують свою діяльність на основі фінансової залежності від І одного або групи учасників об'єднання.

   Суб'єкти господарювання, пов'язані відносинами фінансової залежності, укладають між І собою установчий договір про створення концерну з метою централізації їх діяльності. Без І такого договору асоційовані підприємства, пов'язані відносинами економічної залежності, І не можуть визнаватися концерном.

   Документальним оформленням установчого договору про створення концерну є статут. І Статут є єдиним установчим документом, в якому відображаються всі особливості правово-1 го статусу концерну: як ті, що передбачені законодавством, так і ті, що встановлені в дого-1 вірному порядку.

   У концерні відбувається значна централізація функцій. Централізуються функції науко-во-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та І іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у томуИ числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємства-1 ми і організаціями.

   Кодекс передбачає, що учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. Право входити до складу об'єднань інших організаційно-правових форм не обме-В жується.

   6. Кодекс передбачає, що державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну. Можуть використовуватися також інші організа-1ційно-правові форми об'єднань підприємств (асоціація, консорціум, інші організаційно-пра-Ивові форми, передбачені законом, у тому числі промислово-фінансові групи). Державні кор-И

   порації, концерни тощо створюються з урахуванням особливостей створення державних господарських об'єднань, передбачених частинами 4 та 5 статті 119 цього Кодексу.

   Такі економічні терміни, як «комбінат», «трест», «синдикат», «залізниця», «пароплавство» тощо, які використовуються у найменуванні об'єднання, не позначають організаційно-правових форм об'єднання.

   Стаття 127 цього Кодексу передбачає, що законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо), не передбачені у коментованій статті.

   Стаття 121. Статус підприємства-учасника об'єднання підприємств

   1. Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичноїособи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюютьсяположення цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

   2. Підприємство - учасник господарського об'єднання має право:

   добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;

   бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше;

   одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;

   одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.

   3. Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а такожоб'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

4. Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статутоб'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

1. Цей Кодекс встановлює, що підприємства, які входять до складу об'єднання, зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання підприємств і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

2. Підприємство — учасник господарського об'єднання має право добровільно вийти зоб'єднання. Рішення про добровільний вихід з об'єднання приймається компетентним органом підприємства. У концернах, де відносини будуються на основі фінансової залежності відодного або групи учасників об'єднання, рішення про вихід з об'єднання приймається компетентним органом підприємства у порядку, встановленому законодавством (загальними зборами господарського товариства шляхом голосування тощо).

Вихід здійснюється на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання. На практиці можуть висуватися умови завчасного сповіщення про вихід з об'єднання тощо. Порядок виходу визначається установчим договором чи статутом об'єднання з урахуванням регулювання, передбаченого статтею 124 цього Кодексу.

Підприємство - учасник господарського об'єднання має право бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше.

Згідно із статтею 120 цього Кодексу підприємство - учасник концерну не може бути учасником іншого концерну. Інші обмеження цього права можуть бути встановлені установчим договором чи статутом господарського об'єднання.

Підприємство - учасник господарського об'єднання має право одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприєм-

ства. Порядок одержання інформації встановлюється установчим договором чи статутом з дотриманням гарантій права на інформацію, встановлених законом.

Підприємство - учасник господарського об'єднання має право одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені установчим договором чи статутом господарського об'єднання відповідно до законодавства (право на участь в управлінні об'єднанням, право на частину майна об'єднання у разі його ліквідації тощо).

3. Права та обов'язки підприємств, що входять до складу державних або комунальних господарських об'єднань, встановлюються статутом об'єднання та/або статутом підприємстваз іурахуванням регулювання, встановленого законом. Підприємство, яке входить до складу дер-1жавного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання ви-1ходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими Ісуб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

4. Цим Кодексом передбачений обов'язок засновників об'єднання підприємств у всіх випадках погоджувати рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір)та статут об'єднання з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативними актами Антимонопольного комітету України. У разі відмови Антимонопольного комітету Укра-1їни у наданні згоди на утворення об'єднання засновники останнього вправі звернутися до Ігосподарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпори-1дження) Антимонопольного комітету України.

У разі відсутності згоди Антимонопольного комітету України на створення об'єднання відповідно до Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення і про концентрацію), затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України І від 19 лютого 2002 р. № 33-р [201], акт державної реєстрації об'єднання визнається недійсним і (п. 19 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 J «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» [123]).

Стаття 122. Управління об'єднанням підприємств

1. Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.

2. Вищий орган господарського об'єднання:

затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни до нього;

вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виключення учасників з його складу;

утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору;

вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господарського об'єднання.

3. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий)!вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесенідо його компетенції.

4. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють!правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на поса-1ду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання, іСклад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним(комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відпо-|відно до закону.

5. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бутидоручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) наумовах, передбачених установчими документами відповідного об'єднання.

6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку, передбаченому статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.

1. Управління господарським об'єднанням здійснюють органи об'єднання. Вищим органом господарського об'єднання є загальні збори учасників.

У господарському об'єднанні утворюється також виконавчий орган, передбачений статутом об'єднання (правління, дирекція тощо), якщо згідно із спеціальною нормою, передбаченою частиною 5 статті 122 цього Кодексу, здійснення управління поточною діяльністю не доручено адміністрації одного з підприємств.

2. Цим Кодексом визначаються основні повноваження загальних зборів учасників та зазначається, що інші повноваження можуть бути передбачені установчими документами господарського об'єднання.

До повноважень вищого органу господарського об'єднання відносяться:

затвердження статуту господарського об'єднання та внесення змін до нього;

вирішення питань про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виключення учасників з його складу;

утворення виконавчого органу господарського об'єднання відповідно до його статуту чи установчого договору;

вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господарського об'єднання.

Кодекс не передбачає переліку повноважень, що становлять виключну компетенцію загальних зборів учасників господарського об'єднання і не можуть передаватись на вирішення його виконавчого органу. Ці повноваження в установчих документах визначаються з урахуванням норми частини 3 статті 122 цього Кодексу, яка регулює повноваження виконавчого органу господарського об'єднання.

3. Виконавчий орган господарського об'єднання створюється вищим органом об'єднання. Кодекс передбачає, що виконавчий орган об'єднання може бути колегіальним або одноособовим. Виконавчий орган вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статутуабо установчого договору віднесені до його компетенції. Питання, віднесені цим Кодексомта установчими документами господарського об'єднання до компетенції загальних зборівучасників, не можуть передаватися на вирішення виконавчого органу об'єднання.

4. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють йогоправління і генеральний директор. Порядок формування правління державного (комунального) господарського об'єднання, його склад та особливості правового стану визначаютьсяорганом, що прийняв рішення про утворення об'єднання, у статуті об'єднання. На практицідо складу правління державного (комунального) об'єднання входять директори підприємствта інших суб'єктів господарювання, що є учасниками об'єднання. Генеральний директорпризначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднаннямвизначається статутом об'єднання відповідно до закону.

5. Кодекс передбачає, що здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених установчими документами об'єднання. Здійснення управлінняпоточною діяльністю господарського об'єднання підприємств, створеного на добровільнійоснові, здійснюється за рахунок вступних та членських внесків учасників об'єднання, іншихджерел фінансування. У статутних документах державних та комунальних господарських об'єднань може передбачатися вилучення частини прибутку підприємств, інші джерела фінансуванняуправління поточною діяльністю об'єднання.

6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку, передбаченому статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.

У статуті об'єднання може бути передбачений порядок вирішення спорів, що виникають між учасникам об'єднання, у третейському суді, у тому числі за кордоном. Оскільки в Україні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність третейського суду, на її території в частині, що не суперечить Конституції і законам України, діє Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО травня 1975 р. № 121 [52] (з наступними змінами і доповненнями).

Стаття 123. Майнові відносини в об'єднанні підприємств

1. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо). І

2. Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в!оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення Воб'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.

3. Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням його вищого органу!управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням підприємства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об'єднанням.

Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а під-приємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання.

1. Установчі документи, що приймаються при створенні об'єднання підприємств, можуть Іпередбачати внесення його учасниками майнових внесків (вступних, членських, цільових Ітощо). Установчими документами державних (комунальних) господарських об'єднань може Іпередбачатися здійснення обов'язкових відрахувань до спеціальних фондів розвитку вироб-1ничої і соціальної інфраструктури.

2. Кодекс передбачає, що майно, яке передається об'єднанню його учасниками, може пе-1ребувати у господарському віданні або в оперативному управлінні. За підприємствами збе-1рігається право власності на передане об'єднанню майно. Правовий режим майна, що пере-1дається об'єднанню учасниками, визначається установчим договором чи рішенням про утво-1рення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.

3. Господарським об'єднанням надано право утворювати унітарні підприємства, філії, |представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворен-1ня унітарних підприємств, участь у заснуванні господарських товариств чи придбання час-1ток у господарських товариствах, утворення філій, представництв віднесене цим Кодексом 1до виключної компетенції вищого органу управління господарського об'єднання (загальних Ізборів учасників).

Утворені господарським об'єднанням підприємства діють відповідно до положень цього І Кодексу, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об'єднанням. Майно утво-1 рених господарським об'єднанням підприємств закріплюється за ними на праві господар- І ського відання або оперативного управління.

4. Стаття 123 передбачає загальну норму, згідно з якою об'єднання підприємств не відгю- івідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зо-1бов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом Іоб'єднання. При застосуванні цієї норми слід враховувати спеціальне регулювання, встанов-1лене статтею 126 цього Кодексу.

Стаття 124. Вихід учасника з об'єднання. Припинення об'єднання підприємств

1. Підприємства - учасники об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням Івзаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.

2. Вихід підприємства із складу державного (комунального) господарського об'єднай- Іня здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

3. Припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації Ів інше об'єднання або ліквідації.

4. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підпри- іємств-учасників, а реорганізація державного (комунального) господарського об'єднай- Іня -за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

5. Ліквідація господарського об'єднання провадиться за рішенням підприємств- 1учасників, а ліквідація державного (комунального) об'єднання - за рішенням органу, щоприйняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація об'єднання підприємств здій- Існюється в порядку, встановленому цим Кодексом щодо ліквідації підприємства. Май- іно, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно Ізі статутом об'єднання підприємств чи договором.