Реферат

на тему:

“Періодизація психічного розвитку та етапи життєвого шляху особистості”

Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких нео­боротна й передбачувана. Кожен період (вік) — своєрідний ступінь психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними особливостями.

Відомо, що вікові психологічні особливості зумовлені конкретно-історични­ми умовами розвитку, спадковістю, певною мірою — характером виховання, особливостями діяльності та стосунків з іншими людьми, що впливає передусім на специфіку переходу від одного вікового періоду до іншого. Власне тому, що навчання й виховання організовує діяльність дітей поетапно, керує нею на основі накопиченого досвіду, прагнучи враховувати наявні психофізіологічні можливості, періоди психічного розвитку дитини виявляються тісно пов'язаними із сту­пенями навчання й виховання.

Критеріями визначення основних періодів індивідуального психічного розвит­ку повинні бути якісні й суттєві ознаки, взяті в їх системному зв'язку, що виявляє характерні для кожного віку цілісні новоутворення. Такими є ті психічні й соці­альні зміни в житті дитини, які визначають її свідомість і діяльність, ставлення до середовища, увесь хід розвитку на даному етапі (Л.С. Виготський).

У вітчизняній психології прийнято визначати основні періоди психічного роз­витку підростаючого покоління за психолого-педагогічними критеріями, що включають характерну для кожного віку соціальну ситуацію розвитку, передусім зміст і форми навчання й виховання, провідну діяльність у її співвідношенні з ін­шими видами діяльності, відповідний рівень розвитку свідомості й самосвідо­мості особистості (центральне вікове новоутворення).

Такими періодами є: ранній (від народження до трьох років) і дошкільний (з трьох до семи) вік; молодший шкільний вік (з семи до десяти років); середній шкільний, або підлітковий вік (із десяти років до п'ятнадцяти); старший шкільний, або ж юнацький вік (із п'ятнадцяти років і до досягнення зрілості). У кожному періоді виділяють стадії й фази, що не мають однозначних назв.

Кожному періоду відповідають також характерні особливості фізичного роз­витку індивіда.

Така періодизація є найпоширенішою у вітчизняній психології, і саме вона лежить в основі наведеної вище характеристики вікових періодів.

Онтогенез людини — цілісний процес, що виражається в окремих і пов'яза­них між собою формах (морфологічній, фізіологічній, психічній і соціальній). Це — становлення людини як організму, як свідомої суспільної істоти, як особис­тості.

Для розкриття сутності цього процесу використовують передусім поняття "розвиток" і "формування", часто як синоніми, хоча кожне з них має свою, до­сить чітко окреслену область, у межах якої його доцільно застосовувати.

Поняття "розвиток " є загальним. Використовують його найчастіше для визначення процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Розвиток1—кількісні та якісні зміни живої людської істоти, зміни необхідні, по­слідовні, пов'язані з певними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, що харак­теризують її структурне та функціональне вдосконалення.

Поняття "формування" застосовують насамперед для характеристики про­цесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів. У форму­ванні можна виділити стихійний компонент (тобто зміни, що відбуваються під впливом некерованих, випадкових факторів, наприклад, неформальних компа­ній, реклами, моди, музики тощо, характер і наслідки дії яких важко передбачити) і цілеспрямований процес змін особистості або ж її окремих сторін, якостей вна­слідок спеціально організованих впливів (виховання).

Окрім уже названих, часто використовують поняття "дозрівання" та "ста­новлення". "Дозрівання" — це насамперед зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів унаслідок дії внутрішніх вроджених факторів. Наприклад, правомірно говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її орга­нізму в цілому.

Поняття "становлення" вказує на набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Можна говорити, приміром, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості особистості як про процес наближення до певного стану.

Розвиток людини протікає у трьох напрямках: фізичному (динаміка росту й ваги, зміни структури мозку, сенсорні можливості та моторні навички тощо); когнітивному (охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві, мовленні тощо) та психосоціальному (розвиток особистості, зміни Я-концепції, емоцій і почуттів, форму­вання соціальних навичок і моделей поведінки).

Якщо йдеться про розвиток людської психіки, передусім слід наголосити на неперервності цього процесу. Крім того, постійно мають місце "перерви неперервності, тобто якісні зміни (поява одних і зникнення інших якостей, ознак, власти­востей), зумовлені змінами кількісними.

Якісні зміни відбуваються й у функціонуванні нервової системи, що виража­ється, зокрема, в переході від безумовно-рефлекторного здійснення її регуляцій­них функцій до регулювання на основі умовних рефлексів, мови, у зміні співвід­ношення першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини тощо.

Кількісні зміни у психічному розвитку виявляються у збільшенні (зменшенні) з віком утворюваних асоціацій, вироблених навичок, уявлень про світ, пасивного й активного словникового запасу, обсягу уваги, сприймання, пам'яті, швидкості реакцій тощо. При цьому слід зазначити, що розвиток психічних функцій проті­кає нерівномірно: "хвилями" розвиваються психомоторика, мовлення, інтелек­туальні вміння (А. Гезелл); прискорення розвитку одних функцій супроводжується сповільненням розвитку інших і навпаки (Б.Г. Ананьєв).

Водночас на всіх етапах розвитку людської психіки спостерігаються і якісні зміни. Внаслідок взаємодії немовляти з оточуючим соціальним і природним се­редовищем дифузна активність перетворюється в дії, які регулюються образами об'єктів, що, відповідно, веде до збагачення чуттєвого пізнання світу. У подаль­шому з дій дитини формуються різні види її предметної діяльності (гра, учіння тощо), які й детермінують подальший розвиток психічних процесів.

Розвиток довільності запам'ятовування і відтворення поступово робить ці процеси особливими діями (мнемічними, репродуктивними), зумовлюючи появу здатності не лише відтворювати образи раніше сприйнятих об'єктів, але й пере­творювати їх, формувати уявлення про ситуації, яких не було у безпосередньому досвіді. У подальшому цей процес набуває відносної самостійності, сприяючи проектуванню цілей і ходу діяльності.

Наочно-дієве мислення, що зароджується через сприймання і маніпулюван­ня предметами наприкінці стадії раннього дитинства, за допомогою мовлення стає наочно-образним, перетворюється на розумову дію, яку дитина здійснює спочатку вголос, а потім і "про себе". У подальшому відбувається перехід до конкретно-понятійного мислення та його абстрактної форми та ін.

Вроджені елементарні безумовно-рефлекторні емоції (задоволення, невдо­волення, гнів тощо), пов'язані з органічними потребами людини, доповнюються Умовно-рефлекторними емоціями, виникнення яких зумовлене становленням вторинних, специфічно людських потреб.

Розвиток психічних процесів, формування різних видів діяль­ності зумовлює становлення психічних властивостей лю­дини, які є потенційною формою існування психічних проце­сів і зберігають їх навіть тоді, коли вони актуально не функціо­нують. До психічних властивостей належать розумові, емо­ційні, вольові, моральні і трудові якості, характерні особли­вості свідомості та самосвідомості людини тощо.

Саме формування системи таких властивостей знаменує становлення особис­тості, розвиток здатності людини виділяти себе з оточуючого середовища, усві­домлювати буття, виходити за межі минулого і теперішнього, проектувати май­бутнє, передбачати не лише найближчі, але й віддалені наслідки своїх дій, усвідом­лювати норми суспільної поведінки і керуватися ними тощо.

Розвиток людської психіки включає і зміни особистості в цілому, тобто фор­мування її загальних властивостей, зокрема, властивостей особистісної спря­мованості, особливостей психологічної структури діяльності та сформованість механізмів свідомості.

Слід зазначити, що психіка розвивається як дедалі складніша і структурно організованіша динамічна система, тобто про­цес її розвитку йде від окремих елементів до цілого, від струк­турно нижчого до вищого шляхом диференціації наявних структур, виділення окремих функцій та їх інтеграції у нове ціле (І.М. Сєченов). Опираючись на результати проведених досліджень, розвиток психіки доціль­но розглядати як необоротну послідовність щоразу складніших структур, у якій генетичне пізніші структури виникають із більш ранніх і включають останні у змі­неному вигляді. Як зауважив Ж. Піаже, немає генезису без структури і немає структури без генезису.

Безумовно-рефлекторна система роботи мозку дитини є основою виник­нення первісної психічної структури, а кожна нова психічна структура утворю­ється з того, що вже є у психіці, і того, що людина засвоює з оточуючого середо­вища. При цьому генетичне більш ранні структури не зникають із появою пізні­ших, і, в принципі, можливість повернення до них зберігається.

Серед основних закономірностей психічного розвитку людини передусім назвемо нерівномірність цього процесу, сутність якої полягає в тому, що навіть за найсприятливіших зовнішніх умов різні психічні явища формуються з різною швидкістю.

Для становлення окремих видів психічної діяльності існують найбільш сприят­ливі, так звані сензитивні періоди (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв). Причину сензитивності можна вбачати у біологічному дозріванні мозку, а також у необ­хідності обов'язкової сформованості певних психічних процесів, на основі яких формуються інші.

Ще одна закономірність розвитку психіки людини полягає в її інтеграції, переході від недостатньо систематизованого об'єднання фрагментарних психіч­них процесів і станів до чітко окреслених процесів, станів та якостей особистості (М.Д. Левітов), формування більшої цілісності та стійкості психіки.

Серед закономірностей розвитку психіки варто виділити також її пластич­ність і компенсацію, які полягають у цілеспрямованому формуванні психіки індивіда у процесі його навчання і виховання шляхом заміни однієї функції іншою, менш розвинутої вищою за своїм розвитком. Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи.

Неможливо зрозуміти закономірності онтогенезу людини лише на основі даних біології, або ж етнографії чи психології (І.С. Кон). Природна (органічна) основа закладає передумови цього процесу, а визначальним фактором психічного розвит­ку є соціальне середовище, передусім планомірне, цілеспря­моване навчання і виховання.

У книзі Г. Крайга "Психологія розвитку" (СПб., 2000, с.132-133) описано вражаючу подібність монозиготних близнюків, розлучених відразу після на­родження. Наприклад, Кетлін таДженні сідають в однаковій позі; вони смі­ються й плачуть з однакових причин. В Ольги та Інґрід менструації'припи­нилися у 18-літньому віці і кожна з них думала, що вагітна; обидві збиралися вийти заміж за батька майбутньої дитини, та з 'ясували, що вагітності не було; у переддень весілля в обох знову почалися менструації. Коли Бріджіт і Дороті (обидві — домогосподарки) зустрілися вперше у 38-літньому віці, у кожної на ретельно доглянутих пальцях красувалося по сім кілець, на одному зап'ясті було два браслети, а на іншому—годинник і браслет.

Який тут відсоток простого збігу? Наскільки значний вплив схожих умов життя? І, нарешті, як усе це пов'язане зі спадковістю? Щоб відповіс­ти на ці запитання, Томас Бушар і його колеги з університету Міннесоти провели дослідження: 48 пар .монозиготних близнюків, розлучених відразу після народження, порівняли з невеликою групою дізиготних, які виховували­ся окремо, а також із чималою групою моно- і дізиготних близнюків, котрі росли разом.

У більшості випадків коефіцієнти інтелекту монозиготних близнюків були дуже схожими, причому навіть параметри електроенцефалограми у них практично однакові. Порівняння цих близнюків з дізиготними дало підстави припустити, що інтелект дорослих людей на 70% зумовлений спадковістю.

У монозиготних близнюків, які виховувалися окремо, виявили велику подібність цілого ряду особистісних рис, що оцінювались за допомогою багатофакторного питальника (за рівнем розвитку відчуття власного бла­гополуччя, соціальної активності, реакції на стрес, відчуження, агресії, стриманості/обережності, заглибленості в себе/багатства уяви). Меншою була схожість у таких рисах, як працьовитість та інтимність у спілкуванні. Удізиготних близнюків, незалежно від того, виховувалися вони разом чи окремо, виявлено більшу різницю у всіх цих рисах. Це дозволило припустити, що такі зумовлені культурою якості особистості, як політична орі­єнтація, релігійність, схильність до розлучень, хобі і задоволення своєю роботою мають генетичні корені. У багатьох монозиготних близнюків були подібні неврози, навіть якщо вони росли у різному емоційному середовищі.

Проте Бушар і його колеги радять не робити поспішних висновків, із отриманих ними результатів і не ставитися до спадковості як до чогось фатального. Вони самі вказують на слабкі місця власного дослідження: по-перше, кількість опитаних пар була незначною; по-друге, умови життя біль­шості монозиготних близнюків не дуже відрізнялися, тому збіги не можна приписувати лише генам.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру людського організму, його орфологічні і фізіологічні ознаки, стать, будову нервової системи, стадії дозріання, деякі індивідуальні морфологічні і функціональні особливості (певну групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів та ін.), вроджені безумовно-рефлекторні структури, що регулюють перші акти поведінки дитини, пов'язані із задоволенням її органічних потреб тощо.

Фонд успадкованих потреб і актів поведінки у дитини дуже обмежений, але її нервова система містить спадково зумовлені величезні потенції утворення нових потреб, форм поведінки та необхідних для цього нервових механізмів. Вони і є природною основою активності людини, її спроможності навчатись і виховуватись.

Найелементарніші, генетичне успадковані природні психічні функції слід від­різняти від надзвичайно складної психічної діяльності людини, що формується впродовж усього її життя. Перші (їх часто називають задатками) — це ще не завершені психічні властивості, а лише природні потенціїїх виникнення й розвит­ку, що реалізуються винятково за допомогою засобів, створюваних людською спільнотою. Тут уже йдеться про соціальне успадкування, коли дитина засвоює соціальний досвід через спілкування з дорослими, навчання, виховання, спільну трудову діяльність. Саме цей, соціальний шлях впливу родової історії життя люд­ства на онтогенез людської психіки визначає процес соціалізації індивіда, тобто його розвиток як соціальної істоти, як особистості.

Психічний розвиток визначається єдністю зовнішніх і внутрішніх умов. До перших відносять умови природного і соціального середовища, в яких людина живе, навчається, працює; реалізує потенційні можливості свого розвитку. Однак вплив зовнішніх умов на цей процес завжди опосередкований внутрішніми умо­вами (С.М. Рубінштейн).

Зовнішні та внутрішні умови не лише протилежні, але й взаємопов'язані, переходять одні в інші. Відбувається інтеріоризація практичних, мовних дій, фор­мується здатність оперувати об'єктами подумки (тобто зовнішнє, об'єктивне, стає внутрішнім, суб'єктивним).

У ході розвитку змінюється також співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов, набуваючи свого неповторного виявлення на кожній стадії цього процесу.

Людська психіка розвивається як система, що самовдосконалюється (І.П. Павлов). Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем, причому рушійні сили стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноважування — розвитку постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.

"Зняття" одних суперечностей призводить до появи нових, які, відповідно, спонукають до нових дій, до подальшого удосконалення діяльності особистості.

Психіка, свідомість дитини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності з освоєння об'єктивної дійсності, діяльності, що опосередкована взає­минами з дорослими.

Розглядаючи цю схему, наголосимо, що зовнішні протиріччя, тобто супереч­ності між людиною і навколишнім середовищем, самі по собі ще не є джерелом розвитку. Лише коли вони інтзріоризуються, перетворюються на внутрішні, по­роджують у самій людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутріш­ніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки (Г.С. Костюк).

Основною суперечністю, що закономірно виявляється на всіх вікових етапах І по-новому визначає розвиток особистості на кожному з них, Г.С. Костюк вважає розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та дося­гнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес оволодіння останніми здебільшого відстає від Розвитку перших.

Із мозаїки ситуативних мотивів навчання дітей і підлітків поступово виділяєть­ся провідна спрямованість, яка й визначає особливості їх поведінки. Одним при­таманна навчальна спрямованість, прагнення відповідати вимогам учителів, отри­мувати гарні оцінки. Для інших характерна пізнавальна спрямованість, орієнта­ція на засвоєння нових знань, вирішення різноманітних завдань тощо. А треті вважають найважливішим стосунки з оточуючими, і їх дії детермінуються праг­ненням зайняти певну позицію в групі однолітків або ж у взаєминах із доросли­ми. Провідна особистісна спрямованість, у свою чергу, визначає багато інших важливих сторін психічного розвитку.

Навчальній діяльності притаманна складна психологічна структура, яку утво­рюють: мета (завдання) — уявлення про кінцевий результат, мотив — заради чого здійснюється діяльність, операції й спосіб, необхідний для перетворення об'єкта, об'єкт — матеріал, перетворення якого приводить до потрібного резуль­тату, результат — прогресивні психічні зміни в учнів як суб'єктів цієї діяльності. Названі компоненти не лише виявляються у навчальній діяльності і регулюють її, але й формуються в ній, що і спричиняє розвиток загальної поведінки особис­тості (її цілеспрямованості, організованості, довільності тощо).

У процесі навчання змінюються також зміст, структура й механізми ідеально­го відображення дитиною навколишньої дійсності, розвивається її мислительна діяльність, поступово формуються поняття та системи понять, виробляється вміння аналізувати як абстрактні, теоретичні, так і конкретні ознаки, синтезувати їх у певну загальну структуру та ін. Зростає рівень рефлексії, усвідомлення дити­ною своїх дій з предметами, предметів у їх різних властивостях і, нарешті, усвідо­млення себе, власного "Я".