Міністерство освіти України

Київський Національний Економічний Університет

Кафедра філософії

Тема : “Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана”

КИЇВ 2000



П Л А Н :

Вступ :                                                                   3

1.    
Пізнання як творчічть.Проблеми істини                 3       

·         Пізнавальна творчість як пізнання можливостей;

·        Об”єктивні і суб”єктивні характеристики істини;

·        Абсолютні й відносні характеристики істини.


2.    
Шляхи і способи пізнавального освоєння світу       11

·        Наукове передбачення;

·        Межі передбачення;

·        Роль “божевільних “ ідей в науковому пізнанні.
3.    
Досвідно-практичні джерела пізнання.                      18

Логіко-дискурсивний та інтуїтивний рівні пізнавального процесу.

·        Досвідний рівень пізнання;

·        Проблема інтуїції;

·        Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції.
Висновок                                                                                                   26

Література                                                                                                 28

Вступ

Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне ознайомлення з пізнанням , як творчістю , з проблемами істини , з об”єктивними і суб”єктивними характеристики істини, з абсолютними й відносними характкристиками істини , з шляхами та способами пізнавального освоєння світу , з джерелами пізнання.

 Пізнання-процес цілеспрямованого , активного відображення дійсності в всвідомості людини , зумовлений суспільно-історичною практикою людства.він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання(гносеологія)-це розділ філософії ,що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини , її пізнавальні можлвості та здібності; передумови ,засоби та  форми пізнання ,а також відношення знання до дійсності ,закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Визначемо також ,що у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу ,чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне водображення дійсності.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розгладала  ізольовоно від свідомості суспільно-політичної практики людства, виключно, як пасивний споглядальний процес , у якому суб”єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою ,а об”єктом –така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер ,що виявляється , по-перше ,у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовленінею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знан, мови, тобто завдяки зосвоєнню суспільно-історичного досвіду , нагромадженого попереднім поколіннями ; по-третє ,сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте ,те ,що людина може пізнати і що вона пізнає , теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людста,всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань , закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі , в мові.              

          Пізнавальна творчість як пізнання можливостей
. Пі­знання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізна­вальний процес посягає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторен­ня» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодо­слідників саме так уявляюгь зміст пізнання). Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому).

  Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно іс­нуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існува­ти) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі моди­фікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв’язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і, водночас, помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття «іс­нування» з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування «будинку взага­лі» як однопорядкового з існуванням конкретних одинич­них будинків (звичайно ж, «будинок взагалі» в такий спо­сіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування «будинку взагалі» лише як дійсного  існування, помилково заперечували на цій підставі, що за­гальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

 Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з іс­нуванням взагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний ви­сновок відносно пізнаваності матерії—«не знаємо і не можемо знати» — лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що нам, в кінце­вому рахунку, відомо,—розпачливо запитує Гекслі,—при цю жахливу «матерію», крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?»:#

Для відображення, яке фіксує лише дійсне («чуттєве») існування (а саме до такого, «дзеркального» відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки прак­тичному своєму походженню орієнтується на відображення «конструктивної схеми» реальності, виявляє здатність ві­добразити специфічне існування загального.

«Конструктив­на схема» тієї чи іншої речі , по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати пев­ний спосіб діяння, тому, відображаючи «конструктивну схе­му» речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реаль­ність як таку, а «конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки «здійснені» ва­ріанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто—­можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб ре­алізуватися в практиці, вони повинні бути зафіксовані в усьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповіда­ють, і після цього—запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже го­ворилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можли­вості набувають статусу своєрідного «чуттєвого» (у суб­страті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Водночас таке їх «чуттєве» існування не є їх справж­нім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе—і не тільки тому,
#  Huxley T.Collected Essasys New York 1898. Vol.1.P.160.
що таких мож­ливостей дуже багато, але головним чином через те, що ре­алізація однієї можливості робить принципово неможли­вим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній «оболонці» слова. Адже, як вже неодноразово наголошува­лося, «мова є безпосередня дійсність думки», підкреслимо, «безпосередня дійсність» саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в «чуттєвій» мовній оболонці, пізнання, так би мовити, «відчутно» фіксує свої резулультати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом з тим свій «можливісний» статус існування. І пізнаючий суб’єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справну саме зі специфічним «світом» людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дій­сності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фак­тично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді «мовної реальності». Та й про теперішнє ми говоримо, значною мі­рою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. .

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представни­ки марбурзької школи неокансіанства, твердячи, що нау­кові проблеми виникають із неузгодженості в наявній си­стемі знань, а їх розв’язання вчені шукають не в досліджен­ні самої дійсності (як вони самі про це думають), а в такій «перебудові» системи знання, яка б ці неузгодженості лік­відувала. І, нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ото­тожнює реальний світ з мовною реальністю.

В міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності «мовною реальністю» справляє істотний вплив на сам пі­знавальний результат (неврахування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки ма­теріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети по­буту тощо, які також є своєрідним «текстом»). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого й аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний, Навіть близькі покоління — батьки і діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті ж поняття й принципи. От­же, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як «розуміння» і «тлумачення». Саме філософське дослідження цих проб­лем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати н іншим аспектам пи­тання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

 Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини
. З ха­рактеристики пізнавального процесу як відображення на­вколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з яки­хось причин адекватність відображення порушується, де­формується, результат пізнання набуває протилежного ха­рактеру — заблудження (омана).          Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального  світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подіб­ності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

 Старий матеріалізм свідченням істинності знання вва­жав найбільш повну міру його об’єктивності. Для того, щоб досягти високої міри об’єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб’єктив­ні моменти, під якими розумілося все те у змісті відобра­ження, що має своїм джерелом пізнаючого суб’єкта. Якоюсь мірою подібний  захід мав певний сенс адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних , приладів і установок тощо здатні справляти негативний  вплив на результати пізнання.                          

 Проте абсолютне протиставлення об’єктивному суб’єктивного як виключно «руйнівного» відносно адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб’єктивне в пізнанні—це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб’єкт у процесі пізнання (до речі, об’єкт не меншою мі­рою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), оскільки сама основа пізнавального процесу—практика.

 Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістот­ніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не ознчає її «загальнозначущості», згоди всіх чи. принаймні, більшості людей відносно того чи іншого твердження приклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твер­дженням про плоску форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк  не означала об’єктивної істинності такого тверд­ження.

Об’єктивність істини правильніше тлумачити як неза­лежність змісту нашого знання від людей і людства в ці­лому. Зауважимо, «незалежність змісту знання», а не са­мого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об’єктивний зміст іс­тинності знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування люд­ське знання виступало діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємо­діяли і взаємопроинкали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим більше про якесь «протистояння» не може бути й мови.

 Відомий французький психолог Анрі Валлон (1879—-1962) зазначав: «Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки.”  Якщо ж ми повер­немося ще на кілька віків назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, перед­суди і в кінцевому рахунку про міфи».# Продовжуючи дум­ку Валлона і враховуючи перспективи поступального роз­витку науки, задумаємося: а чи не здається з позиції нау­ки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось та­ким, що нагадуватиме «ілюзію» чи «міфи”?

 Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів і т. п. Усі ці міфоло­гічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уяв­лення про людиноподібних істот, що «управляли» навко­лишньою природою, скільки як своєрідні «категорії», за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.

 На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антро­поморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. «Сучасна людина бачить у міфі,— писав Боро­дай,— лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити і Місяць з людським носом. Але Для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фан­тазії «художника». Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природи в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою... дійсністю»# .

 Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями, оскільки для неї в більшості ви­падків залишається невідомим зміст тих відношень, які ви­ражали міфологічні образи. Так, аналізуючи факт, узятий з робіт відомого французького психолога і етнографа Лю-сьєна Леві-Брюля (1857—1939), про те, що люди з племені гуїчолів ототожнюють оленів і пір’я птахів, оленів і пше­ницю і т. п., російський психолог О. М. Леонтьєв (1903) зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який

робив з нього «висновок» про принци­пову відмінність логіки первісної людини від логіки люди­ни сучасної.

 Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: «Збли­ження значень «олень» — «пшениця» є... вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полю­вання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин... і закріплюється Ідеологічно...»#

 Отже навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлен­ня як «суцільне» заблудження. Слід, мабуть, говорити ли­ше про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте ін­коли твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об’єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст., як «маса», «енергія» та ін., оскільки в останніх менше суб’єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібра­тися в цій ситуації.

 Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності «людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII— XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного мєханізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задав­ши положення всіх його частин у просторі й зміни поло­ження з часом» (Ле Бройль).

 Обидві картини світу — антропоморфічна і механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відпо­відний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер

# Валлон А.От  действия к мысли  М., 1956 С.121

#.Бородай Ю.М. Воображение и теория познания М., 1966 С.46

#.Леонтьев А.Н.Проблема развития психики М., 1965 С.173
стихійних рушійних сил навко­лишнього середовища.

 У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний під­хід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за об­разом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй «об’єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.

Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на по­чатку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальову­ючи цю ситуацію, американський філософ Джордж Сантаяна (1863—1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королів­ське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці» .#

     

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлен­ня до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних універ­ситетах світу підготовка природничонауковнх кадрів (не ка­жучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрун­товну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % в навчальних програмах. Для порівняння скажемо, що на природничих факультетах Київського держуніверситету у 1989/90 навчальному році суспільні дисципліни становили лише 7,3—9,9 %.

 Об'єктивність істини, незалежиність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означає її незалежності від інте­ресів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й за­лишається однією з найващих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєді­яльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому кон­тексту) неминуче обертається не просто трагедіями й ката­строфами, а й знищенням самої істини.

 Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істи­ни, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундамен­тальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є іс­тинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є
#.Santayana G.Realims of Being. New York ,1942 Р.829
 справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істи­ни — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпа­ки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність—заблудження (оману).

 Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й від­носності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є пло­щиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кож­ний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргу­ментацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжу­вала в головах людей однакове (хай і помилкове) уяв­лення?

 А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно вияв­ляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в антич­ності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко не одне й те ж.

 Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхі­ду, мандри Одіссея і т. п.). Інакше кажучи, практика вза­ємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обме­жувалася надзвичайно невеличкою її: (земної поверхні) ді­лянкою.  Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться не­скінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки прак­тично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практич­но є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, плас­кою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що по­ширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму зем­ної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою) величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно пев­них рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок від­носності істини негайно веде до її перетворення у свою про­тилежність — заблудження (оману).

 Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за межі її чинності. І це не просто фор­мальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд, стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що. в ос­нові давньогрецького міфа про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5 тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археоло­гом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом «Іліади» (при визна­ченні місця, в якому слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грець­кого війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини ви­водиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозна­ченого (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкід­ливий дощ?—отримаємо таку загальну відповідь:—і ко­рисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І у листі до пол­тавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ»'. Ці слова на століття стали, офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській ім­перії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історично­му контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І, оскіль­ки саме він зламав «Березневі статті» 1654 р., підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної сво­боди України... Спроба Мазепи знищити чужинське пану­вання па Україні справжня й щира»# .

 Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатоплановуі, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й вод­ночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображен­ням» всього існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і інтересів» людини.

Істина ніколи яе постає «істиною-результатом», вона— і в цьому її чи не найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.

ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

 
Наукове передбачення. Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в новітні часи-серед позитивістськи орі­єнтованих філософів) загальноприйнятою була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «під­твердити» (чи

ысто «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме та­кого «вирішального експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі «верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя, оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується».

Проте «аргумент» Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж ідеї «вирішального експерименту», тіль­ки замість «позитивної» ролі факту (його «підтверджувальної сили») висувається його «негативна» роль (здатність факту «остаточно» заперечити, «сфальсифікувати» теорію). Спробу вийти за межі «зачарованого кола» емпіричного (детермінованого фактами — «позитивно» чи «негативно») знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток) наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які об'єднуються на основі певних базисних поло­жень.

Така дослідницька програма стійка щодо «фальсифікуючої» дії негативних фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують «ядро» програ­ми, ніби приймаючи на себе «удари» негативних фактів. Так, відкриття аномалій у русі планети Уран у минулому столітті суперечило («фальсифікувало») теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези, які.
1.Мазепа.Людина і історичний  діяч .К.1991.С.19.

2. Мазепа.Людина і історичний  діяч .К.1991.С.7.
допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову планету—Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею «вирі­шального експерименту» (хоча в його міркуваннях є бага­то слушного), оскільки .він залишився па загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного («фактуального») джерела істинності теорії.

Безперечно слушною в міркуваннях Лакатоша є думка про «стійкість» теорії протії «фальсифікуючої» сили нега­тивних фактів. Навіть у давні часи, коли з'явилися факти, які суперечили пануючій на той час геоцентричній системі, астрономи (і серед них перш за все Птоломей), розробив­ши складну теоретичну побудову «епіциклів» і «ексцентрів», зуміли несуперечливо «прив'язати» негативні факти до геоцентричної теорії. Більше того, висунута вже в III ст. до н. е. Арістархом Самоським геліоцентрична концепція, хоч і набагато простіше узгоджувалася зі згадуваними не­гативними (щодо геоцентризму) фактами, рішуче була відкинута, оскільки суперечила теоретичній системі наук того періоду.

 У своїй праці «Амальгест» Птоломей писав: «Якби Зем­ля мала рух, спільний з усіма важкими тілами, то вочевидь внаслідок своєї маси випередила б ці тіла, залишила б усіх тварин і рівною мірою інші важкі тіла без усякої підтрим­ки в повітрі і, зрештою, скоро й сама випала б з неба. Такі, висновки, до яких ми прийшли: безглуздіші й смішніші важко собі уявити» .#1

 Щоб аргументовано спростувати міркування Птоломея, необхідно використати поняття інерції, невідоме вченим того часу і чітко не сформульоване навіть у часи Коперника (це поняття чітко сформулювали лише Г. Галілеи і І. Нью­тон). Тому навіть у Коперника геліоцентризм багато в чо­му мав характер лише формальної теорії. Недаремно кар­динал Р. Беллармін писав

одному з послідовників Копер­ника: «Гадаю, що ви і сеньор Галілеіі вчинили б обережно, якби задовольнилися б здогадними висловлюваннями и утрималися б від абсолютних; так чинив, як я завжди ду­мав, і Коперник... І справді, якіцо говорять, що припущення про рух Землі і нерухомість Сонця краще пояснює спосте­режувані явища, ніж гіпотеза епіциклів і ексцентрів, то це-прекрасне твердження і воно не містить у собі ніякої небезпеки. Його цілком досить для математики».#2

Геоцентрична теорія, як бачимо, незважаючи на. існу­вання фактів, що ЇЇ «фальсифікували» ще до початку нашої ери, незважаючи на існування альтернативної їй геліоцен­тричної ідеї (з III ст. до н. е.), яка простіше пояснювала негативні факти, стійко «протрималася» 18 століть і тільки після цього поступилася місцем (та й то не одразу) ідеям нової астрономії, фундамент якої було закладено Коперником.

Проте такий «консерватизм» теорії цілком виправданий, адже історія науки знає багато випадків, коли поява фак­тів, що суперечили тій чи іншій теорії, аж ніяк не була свідченням її неістинності. Більше того, побудова «додатко­вих гіпотез», що «прив'язували» негативні факти до теорії, узгоджували їх з теорією, нерідко приводила до наукових відкриттів.

#.Цит.за :Гурев Г.Системы мира .М., 1950. С .78

#.Цит за : Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира  М..1961 .С.122.
Так було в уже згаданому випадку з аномаліями в русі Урана (останньої відомої на початок XIX ст. пла­нети сонячної системи). Узгодження цих аномалій з зако­нами небесної механіки, якій вони, мабуть, суперечили, не тільки зберегло теорію, але й привело до відкриття (суто теоретичним шляхом) пової планети — Нептуна. Цілком аналогічним шляхом була відкрита в 1930 р. остання відо­ма на сьогодні планета сонячної системи Плутон.

 Ще один випадок. Коли Д. І. Менделєєв сформулював свій знаменитий періодичний закон і склав на його основі таблицю хімічних елементів, то виявилося, що розташовані в порядку зростання атомної ваги елементи таблиці далеко не скрізь відповідали вимогам періодичного закону. Впев­нений у. правильності відкритого ним закону, Менделєєв вніс у таблицю зміни, які узгоджували факти з вимогами закону (а не навпаки). Це порушило неперервність розта­шування елементів, у таблиці з'явилися «порожні місця». Менделєєв побудував логічну «модель», що пояснювала на­явність «порожніх місць» існуванням ряду ще не відкритих хімічних елементів з цілком певними (Менделєєв точно назвав, з якими саме) властивостями. Згодом усі ці елемен­ти і справді (більшість—ще за життя Менделєєва) були відкриті.

Характерна деталь: числове значення атомної ваги од­ного з ціїх елементів—галія—виявилося при його від­критті іншим, ніж передбачав Менделєєв. Останній напи­сав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану, в яко­му висловив упевненість, що таке розходження є результа­том неточності досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив правоту Менделєєва.

Подібні випадки мали місце і в інших галузях науки. Наприклад, здійснене теоретичним шляхом відкриття ро­сійським географом В. Ю. Візе острова в Північному Льо­довитому океані. Згодом цей острів був справді відкритий

однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий, здійснюваний суто теоретичними (логічними) засо­бами метод виявлення й пояснення фактів звичайно назива­ють науковим передбаченням.

Межі передбачення
. Проте історія науки знає безліч випадків протилежного порядку, коли безсуперечне «прив'я­зування» до теорії фактів, що їй суперечили, не виправдо­вувалося наступним рухом теорії, внаслідок чого теорія виявлялася не істиною, а заблудженням, як це сталося з геоцентричною теорією.

Чому ж так по-різному складається доля «логічних мо­делей», що будуються для пояснення («прив'язування» до теорії) нових фактів? Конструювання подібного роду «ло­гічних моделей» має на меті отримання нового знання. По­дальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх ло­гічної будови (логічна «модель» Птоломея і логічна «мо­дель» Адамса і Левер'є з точки зору їх логічної коректно­сті бездоганні), а від самих об'єктів, що ними «моделю­ються».

 Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху не­бесних тіл в геоцентричній теорії були новими фактами що­до (відповідно) небесної механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному. Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча Нептун і був новою планетою, але як планета він ні­чим принципово не відрізнявся від уже відомих планет сонячної системи), другий, як виявилося згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної системи знання. Таким чином, характер наукового передба­чення має такі логічні моделі, які відкривають нові еле­менти тієї сфери дійсності, основні закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання. Ло­гічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межпми фіксованої даною теорією сфери дійсності, немину­че виявляються заблудженням. Вони безпідставно поши­рюють чинність певних положень за межі їх об'єктивної істинності.

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної мо­делі виявляється вже після її конструювання (часто-на­багато пізніше). То чи можливе взагалі визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі? Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта до наявної системи теоретичного знання або його приналежність до іншої, якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її законо­мірностях) сфері реальності, виявляється принципово не­пояснимим наукою даного історичного періоду тому, що йо­го структура і сам спосіб буття підпорядковані закономір­ностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже відомих науці. Тому при спробі зіставити їх (структуру і спосіб буття) з відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає відношення несумірності, подібне до того, яке вперше було зафіксоване в геометрії в III ст. до н. е. Евклідом при зіставленні сторони і діагона­лі квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і радіус кола (число П), діагональ і сторона квадрата (  2) та ін., на всіх етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про неможливість повного вира­ження об'єкта в одиницях виміру, який застосовується.

 Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так зва­ної «теорії ефіру», що свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла. Ця теорія вказу­вала на існування якогось фізичного середовища, коливання якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі сторони процесу поширен­ня світла. Та цей позитивний результат супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний харак­тер світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого опору тілам, що ру­хаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну субстанцію, що дозволяє лише ви­значити системи координат, в яких є справедливою зви­чайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добуван­ня квадратного кореня з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від заблудження. Що ж до логіч­них моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного зако­ну Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при конструюванні ло­гічної моделі може служити певним теоретичним (фор­мальним) показником нежиттєвості даної «моделі», показ­ником неможливості отримати істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфіч­ної (що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове (нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Про­те неминуче настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах «включити» ці об'єкти в традиційну систему пояснення. На­стає криза традиційної системи пояснення і тлумачення ре­альності. Нові факти вимагають для свого осягнення но­вих, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул, традиція ли­ше віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю, невизначеністю, нетрадиційністю. В період од­нієї з останніх подібних криз (кризи природознавства і фі­лософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Б. Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний еле­мент — торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних хімічних елементів у інші, ви­явилося докорінно новим і тому викликало у вчених серйоз­ні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого дослідження. Вагався з визнанням факту перетво­рення хімічних елементів і П. Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки пере­конливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.

Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової ме­ханіки, хоча її виникнення тісно було пов'язане з його влас­ними дослідженнями. Навіть у Е. Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі жалкую, що мав справу з атомною теорією» .

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що прихильники традиційних уявлень про­сто відкидають нове з порога. Так, відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його ви­датне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на книгу Лобачевського «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не уявити, наприклад, чорне білим, круг—чотирикутним, суму всіх кутів у прямоліній­ному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений інтеграл рівним то —   , то   ? Дуже, дуже мож­на, хоча для розуму все це і незрозуміле... Чому б замість назви «Про начала геометрії» не написати, наприклад, «Сатира на геометрії», «Карикатура на геометрії» і що-небудь подібне?» .

 «Навряд чи вартою уваги» назвав книгу Лобачевського і видатний російський математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький математик XIX ст. К. Гаусе, який сам дійшов деяких висновків неевклідової геометрії, утримався від їх публікації. «Можливо навіть,— писав Гаусе в одному з приватних листів,— що я не наважусь на це за все своє життя, тому що я боюсь га-ласу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки цілком “.#

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання, «підтверджуване» (чи «заперечуване») фак­тами, виявляється здатним відобразити лише окремі сторо­ни істини (її абсолютність або відносність). Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як здатність оперувати фактами, як вміння «прив'язувати» ті або інші факти, що суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне «прирощення» знан­ня, якщо йдеться про нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина надає емпіричному підходу навіть ореолу «творчого» методу осягнення ре­альності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і вперто прагнучи освоїти ці сфери, спираючись на традиційну (специфічну для цієї теоретичної системи) «логіку», емпіричний підхід неминуче зупиняється перед зростаючою «парадоксальністю», «ірраціональністю» на­вколишнього світу.

Роль «божевільних» ідей в науковому пізнанні
. Для по­долання опору консервативного, традиційного мислення, яке не приймає «незвичайну дійсність», оскільки у світлі традиційних підходів вона видається безглуздою, ірраціо­нальною, абсурдною, потрібний неупереджений погляд на невідоме, підхід, який філософ Б. Г. Кузнецов назвав «жор­стким експериментом» (тут зближуються творчі методи на­уки і мистецтва).#1

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського і А. Ейнштейна, Кузнецов пише: «Ко­ли ми відтворюємо логічний і психологічний шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну здатність вченого глянути на світ ніби в перший раз, очи­ма, що відкрилися вперше, без тягара укорінених асоціа­цій... Старі, звичні асоціації розірвані. Дійсність, позбавле­на звичних асоціацій, засяяла свіжими барвами, які зда­ються  парадоксальними. Достоєвський досягає цього результату «жорстким експериментуванням». Він ставить своїх героїв у найтяжчі, неймовірно важкі становища, і то­ді виявляються такі сторони думки і характеру, які у зви­чайних умовах неможливо виявити.

Але ж подібному «жорсткому експериментуванню» вче­ний піддає природу, коли приходить до парадоксальних, таких, що у звичайних умовах приховані,експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке рухається в умо­вах «жорсткого експерименту», що надає йому швидкості, близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним способом» .

І справді, щоразу, коли «здоровий людський розум» заводив наукові
#.Цит.за: Каган В.Ф.Лобачевский .С.378.

#1.Кузнецов  Б.Г.Эволюция картины мира М.,1961

дослідження у глухий кут, ставив його пе­ред стіною, об яку розбивалися

найвинахідливіпіі раціо­нальні рішення, вихід знаходився в найнеймовірнішому

на­прямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися «божевільною», «абсурдною», настільки во­на суперечила традиціям здорового глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз що сталася на межі XIX—XX ст., був потрібен цілий спектр найсміливіших припущень—«прирівнювання енергії част­ки і частоти хвилі,—зазначав цей момент німецький фізик М. Борн,— вже само по собі абсурдне». Так само і твер­дження А. Ейнштейна про відносність простору і часу спо­чатку розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме та­кі — «абсурдні» на перший погляд — ідеї і надали нового життя фізиці на початку століття.

Один з провідних сучасних американських фізиків-тео­ретиків Ф. Дайсон наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї швейцарського фізика В. Паулі:«Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна. Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона боже­вільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, во­на недосить божевільна для цього». Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: «Те ж саме заперечення — недостатня божевільність — може бути віднесене і до всіх інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали місце до цього часу.Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які основи.

Визнання в XX ст. наукової правомірності «божевіль­них» ідей свідчить про те, що наука, нарешті, подолала слі­пе довір'я до емпіричної очевидності й пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глуз­ду — цю своєрідну «дитячу хворобу» ранніх етапів її роз­витку. Не можна, звичайно, вважати, що в попередні сто­ліття розвиток науки відбувався виключно в рамках «здо­рового людського розуму». Нові ідеї завжди були парадоксальними.

Коли йдеться про пізнання нових елементів вже пізнаної у своїх фундаментальних закономірностях сфери ре­альності, тут немає нічого незвичайного. Це-творче пі­знання, оскільки пізнається щось нове, але детермінується воно вже відображеними в людській свідомості закономір­ностями реальності. Коли ж йдеться про так звані боже­вільні ідеї, то, хоча й тут мовиться про творчість, остання має принципову особливість. Творчість в останньому ви­падку долає наявні (дійсні, вже пізнані й опредметнені в мові) детермінації.

Саме тому виникнення «божевільних» ідей здається яки­мось зовсім недетермінованим актом. Насправді ж воно також детерміноване, але детермінуючі чинники належать тут або ще не відкритій сфері реальності, або ж такому стану реальності, який ще не склався в дійсності й існує поки як можливість. Тобто детермінуючі чинники тут нале­жать не теперішньому, а майбутньому, не дійсності, а мож­ливості.

Отже, вибір нової теорії, що повинна відображати якіс­но нову сферу реальності, є вибором напряму пошуків но­вих, нетрадиційних ідей; тому цей вибір є свободним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками наявної (традиційної) системи знання. Проте, будучії свободним, цей вибір не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які, щоправда, мають спе­цифічний характер — їхнє буття є майбутнім буттям, бут­тям можливостей.

 Вище вже йшлося про «механізми» контакту людської свідомості з можливостями, з майбутнім. Тут хотілося б лише сказати про роботи російського вченого М. О. Бернштейна, автора концепції так званої фізіології активності . Якщо проаналізувати, на чому базується формування рухо­вих дій, пише Бернштейн, то виявиться, що кожний значу­щий акт являє собою рішення (або вже спробу рішення) певного завдання дії. Але завдання дії, іншими словами, результат, що його організм прагне досягти, є щось таке, що повинно стати, але чого ще немає. Таким чином, завдання дії є закодоване так чи інакше в мозкові відображення або модель потрібного майбутнього. Вочевидь, життєво корис­не або значуще діяння не може бути ні запрограмоване, ні здійснене, якщо мозок не створив для цього спрямовуючої передумови у вигляді названої зараз моделі потрібного майбутнього,

Поняття «моделі потрібного мпйбутнього»#, сформульо­ване Бериштейном, дає змогу вказати на певні фізіологіч­ні передумови, що беруть участь у формуванні свободної дії людини. «Заглядування в майбутнє або... модель майбут­нього змушує визнати, що в мозкові існують свого роду єдності протилежностей, дві категорії (або форми) моде­лювання сприйнятого світу: модель минуло-теперішнього, або того, що стало, і модель прийдешнього. Друга плине безперервним потоком і перетворюється в першу. Вони не­обхідно відмінні одна від одної насамперед тим, що перша модель однозначна і категорична, тоді як друга може спи­ратися тільки на екстраполювання з тією чи іншою мірою ймовірності» . І далі: «Рушійне завдання, яке визначає для себе індивід, формулює категорично єдиний вихід з наявної ситуації, якою б не була його апріорна ймовір­ність у таблиці самій по собі (хоча б вона там дорівнюва­ла нулю)». Отже, поле людського вибору майбутнього виявляється надзвичайно широким, навіть можливий вибір можливості, яка в природі, «в таблиці самій по собі» (Бернштейн), взагалі не реалізувалася б стихійно.
ДОСВІДНО-ПРАКТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПІЗНАННЯ. ЛОПКО-ДИСКУРСИВНИЙ ТА ІНТУЇТИВНИЙ РІВНІ ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Досвідний рівень пізнання
. Перехід від старої теорії до нової-це, по суті, перехід до нових, несумірних з прита­манними старій теорії вихідних принципів. Такий перехід, зрозуміло, не може здійснюватися логічним шляхом, оскіль­ки суперечність між вихідними посиланнями нової і старої теорії є насамперед логічною суперечністю. Тому вироблен­ня нових вихідних принципів теорії є вільним, таким, що  виводить думку за межі старої теорії, вибором. І джерело виникнення всіх вихідних принципів (аксіом, базисних по­ложень тощо) — практика.

Оскільки вихідні принципи теорії є за формою теоре­тичними положеннями,
#.Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии. активности 1966

вони не можуть бути безпосереднім продуктом практики (вона ж бо матеріальна, а не теоре­тична діяльність). У той же час вихідні принципи не можуть бути і продуктом теоретично-логічної діяльності, позаяк за своєю суттю (як вихідні принципи) вони передують усякій теоретичній діяльності, є її відправним пунктом. Однак річ у тому, що, крім теоретичного, існує ще «дотеоретичний», досвідний рівень пізнання. Саме на цьому рівні й відбува­ється становлення вихідних положень усякої теорії.

Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв'язок, який ви­являється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об'єкта. Звичайно, і теоретичне знання, як уже зазначалось, є діяльним за сво­єю природою. Проте діяльне (суб'єктивно-практичне) тут ніби увійшло у фундамент теоретичної конструкції, воно сховане, недосяжне безпосередньому погляду. Недарем­но суб'єктивне  так   важко  знайти в теоретичному знанні.

  Інша справа — досвід. Тут практична природа знання безпосередньо явна. Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно здійснити на шляху подолан­ня опору нового, ще не пізнаного об'єкта. Таким знанням (назвемо його «досвідним», на відміну від теоретичного) є знання селянина, який уміє вирощувати хороший врожай і в той же час не має уявлення про наукову агрономію.

Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як, наприклад, уявлення М. Планка про кванти або Е. ІІІрсдінгера «про «псі-функцію». Спочатку це були знання про способи подолання труднощів на шляху пізнання фізичних явищ у мікросвіті, які не містили майже ніякої інформації про причини, що ці труднощі породжували. Звичайно, до­свідне й теоретичне знання ніколи не існують окремо одне від одного, їх скоріше слід розуміти як функціональні момен­ти певної цілісності.

Зустрічаючись з принципово новими об'єктами, теоре­тичне знання даного історичного періоду виявляється не­здатним проникнути в їх суть. Об'єкти ніби опираються та­кому проникненню, внаслідок чого дійсність втрачає свій раціональний характер. З точки зору логіко-дискурсивного пізнання усунення неадекватності, здолання опору якісно нових об'єктів у більшості випадків здається «ірраціональ­ним стрибком». Насправді ж ця «ірраціональність» є лише ілюзією, породжуваною тією обставиною, що сам стрибок здійснюється на іншому, якісно відмінному від логіко-дис­курсивного рівні пізнання — на рівні досвіду.

У досвіді як формі початкового пізнавального проник­нення в новий об'єкт відбувається своєрідна «інтеграція» об'єкта з пізнаючим суб'єктом, яка і створює передумови перетворення об'єкта з чужого для людини в олюднений. Як «олюднення» природи, так і «натуралізація» людини являють собою зміну структури кожного з названих компо­нентів. Проте йдеться не про зміну фізичної (хімічної, біо­логічної тощо) структури. Атмосферна електрика (блискав­ка) залишається у фізичному відношенні тією ж електри­кою, незалежно від того, пізнана вона людиною чи ні. Так само і людина, незалежно від того, пізнала вона електри­ку чи ні, залишається не тільки біологічно, але й соціальне людиною.

 Зміна структури, що відбувається в процесі інтеграції, є зміною типу взаємодії. Електрика, залишаючись і після її пізнання тим же фізичним явищем, отримує ніби но­вий—людський—«вимір» (набуває соціальної властиво­сті). Вона (електрика) включається в практичну діяльність людини як одне з головних джерел енергії для машин, ме­ханізмів і приладів, що складають «неорганічне тіло» людини. Те ж саме можна сказати про фізичні, хімічні та інші властивості матеріалів, з яких зроблені машини і ме­ханізми. «Натуралізація» ж людини виявляється в тому, що її об'єктивні потреби стають щораз універсальнішими, поступово охоплюють усе багатство навколишнього світу. Здійснювана в досвіді інтеграція суб'єкта і об'єкта і постає тим початковим пунктом, що є спільним і для процесу “олюднеііня” природи, і для процесу «натуралізації» лю­дини.

У своїй елементарній формі інтеграція суб'єкта з об'єк­том добре знайома кожному, хто оволодіває тими або ін­шими навичками, скажімо, водінням автомобіля чи їздою на велосипеді. При перших спробах оволодіти навичками водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття «опору». Автомобіль «поводить» себе як норовиста жива іс­тота, що не підкоряється зусиллям водія. Проте через де­який час новачок стає досвідченим водієм, що так само реально відчуває своє «злиття» з автомобілем, як раніше відчував його «опір». Зникає межа між автомобілем і во­дієм (зрозуміло, не в буквальному розумінні), водій відчу­ває наитонші нюанси «поведінки» автомобіля, з легкістю керує складними маневрами, ніби автомобіль є одним з органів тіла самої людини.

Отримуване в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися тотожним, вихідним принципам тео­рії. На користь такої думки, здавалося б, свідчить та об­ставина, що і дані досвіду, і вихідні принципи теорії явля­ють собою необумовлене (очевидне) знання. Проте між досвідним знанням і вихідними принципами теорії існує якісна відмінність. Досвідне знання виявляє об'єкт у відношенні до активного діяння на нього суб'єкта. Вихідні ж принципи теорії (принаймні безпосередньо) вже не міс­тять у собі слідів суб'єктивно-практичного походження. Та­кими постають аксіоми евклідової геометрії, принципи від­носності Ейнштейна, поняття «хвилі-частки» Л. де Бройля і т. п. Інакше кажучи, вихідні принципи теорії — це вже теоретичне знання, тобто вони несуть у собі інформацію про сам об'єкт.

 Відмінність між вихідними принципами теорії і досвід­ним знанням виникає внаслідок того, що пізнавальне про­никнення в структуру нового об'єкта, хоч і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового об'єкта потрібний певний період «зживан­ня» дослідника з новим предметом чи проблемою. І тільки після того, як таке «зживання» відбулося (а воно має міс- це ще в рамках досвідного знання), приходить довгоочіку­ване рішення. Так, Менделєєв довго і безрезультатно роз­робляв періодичний закон хімічних.елементів, але протягом цих шукань настільки «зжився» з досліджуваною пробле мою, що її рішення прийшло до нього навіть не в момент активної роботи, а уві сні, без .свідомо стимульованих зусиль.

Проблема інтуїції
. Таке безпосереднє, раптово (без ви­димої витрати зусиль) здійснюване відкриття, якому пере­дує тривалий період «зрощування» суб'єкта з об'єктом, є інтуїцією (від лат. intuitus—споглядання,. бачення). Ін­туїція, таким чином, є завершальним моментом процесу здійснення у сфері практичної (предметно-діяльнісної) взаємодії суб'єкта і об'єкта. У цьому процесі можна виді­лити такі послідовні етапи: 1) відчуття чужості об'єкта (коли структури суб'єкта і об'єкта ще неадекватні одна одній); 2) досвідно-діяльнісне відображення об'єкта, вмін­ня подолати його опір (момент становлення спільної струк­тури суб'єкта і об'єкта, що інтегрують); 3) інтуїтивне знан­ня власної структури об'єкта, фіксоване у вихідних принци­пах, аксіомах, базисних положеннях нової теоретичної системи (момент завершення інтеграції, в результаті якого стає можливим своєрідне «відчування» структури об'єкта, подібне відчуванню суб'єктом своїх власних внутрішніх станів).

Коли дев'ятирічний син А. Ейнштейна одного разу запи­тав у батька, чому той такий знаменитий, Ейнштейн відпо­вів: «Бачиш, коли сліпий жук повзе по поверхні кулі, він не помічає, що пройдений ним шлях зігнутий, мені ж пота­ланило помітити це». «Поталанило помітити»—в цих сло­вах відображена своєрідність виникнення всякого нового знання. Його безпосереднім джерелом не є логічне мірку­вання у відповідності з гегелівською формулою «звідки» і «куди» (де «звідки» постає як «необхідність поняття, його доведення і дедукція», а «куди» як таке визначення, «вна­слідок якого окрема ланка спекулятивного кругообігу, як живий зміст методу, є в той же час початок нової ланки»).

Безпосереднім джерелом нового знання є досвід. Тому саме на рівні досвідного (а не теоретичного) пізнання стає можливим вільний вибір вихідних принципів нової теорії. Адже саме сфера досвіду (жорстко не обмежена логічним «звідки» і «куди») виявляється досить широкою для вибо­ру і водночас досить вузькою (внаслідок тісного зв'язку з матеріальною, практичною дією), щоб не дати вибору пере­творитися на неосяжно безмежну сваволю.

 Визначеність (відповідність об'єктивному змісту пізна­ваного об'єкта) — характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте, якщо на рівні теоретичного піз­нання необхідну визначеність знанню надає логіка, то на рівні досвідного пізнання ця визначеність досягається через інтуїцію, яка виконує тут функції основного пізнавального засобу.

Як логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось «прихованого» від безпосереднього погляду, але роз­криття здійснюється по-різному. Логічне передбачення, на думку М. Борна, є «аналітичним передбаченням». У його основі лежить аналіз, тобто розчленування «видимої» час­тини досліджуваного явища на складові елементи з метою-встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь добре відомому. Оскільки закономірності зв'язку цього добре відомого зафіксовані у відповідній теорії, то на основі встановленої тотожності робиться висновок про справедли­вість теорії і щодо «прихованої» частини явища.

Аналітичне передбачення — високоефективний спосіб наукового пізнання. Проте, вказуючи на такі його прикла­ди, як гіпотеза Адемса — Левер'є і передбачення Гамільтеном конічної рефракції, і називаючи їх «дивовижним под­вигом математичного мистецтва і терпіння», М. Бори заува­жував: «Не применшуючи їх значення, слід сказати, що це не розширювало кругозір теорії»  Що ж до інтуїції, то вона дає іншого роду передбачення — синтетичне. Синтетич­не передбачення, згідно з Берном, базується на гіпотетич­ному припущенні, що реальний образ частково відомого явища відрізняється від того, який він здається. Базою син­тетичного передбачення є не аналіз, а синтез. Інтуїтивне передбачення завжди спрямоване на специфічність дослі­джуваного явища, на те, що робить його специфічною (від­мінною від усього відомого досі) цілісністю.

Інтуїція, на відміну від логіко-дискурсивного осягнення об'єкта, є свого роду відчуванням справжньої сутності об'­єкта, вона ніби проникає «всередину» об'єкта і безпосе­редньо «чує» його єство. Знання, отримуване інтуїтивно вна­слідок такої його ««безпосередності», набуває характеру очевидної істини, тобто такої, що не вимагає логічного обгрунтування. Очевидність ця може мати характер як чуттєвої наочності (якщо інтуїтивний контакт з об'єктом здійснюється у сфері матеріальної діяльності), так і інте­лектуальної наочності (якщо породжуюча її діяльність лежить у сфері ідеальної діяльності), у зв'язку з цим роз­різняють чуттєву й інтелектуальну інтуїцію. Надаючи сво­їм результатам характеру очевидної істини, інтуїція тим самим обов'язково супроводжується почуттям глибокої пев­ності в істинності своїх результатів.

Мільярди раз повторений на досвідному рівні пізна­вальний контакт людини з земними тілами був інтуїтивно зафіксований в аксіомах евклідової геометрії, які набули характеру очевидних істин. Розширення меж досвідного контакту людини з дійсністю неминуче виводить його (кон­такт) на якомусь етапі за суто земні рамки, приводить до нових, відмінних від земного досвіду результатів. Внаслі­док цього з'являються нові, також фіксовані інтуїцією і то­му не менш очевидні істини. Зрозуміло, що сама очевид­ність набуває тут нового (нетотожного наочності) харак­теру.

Подібного роду очевидні, хоча й не наочні істини лягли в основу створених Лобачевським і Ріманом неевклідових геометрій. Таким чином, як у своєму функціонуванні, так і у змісті своїх результатів інтуїція визначається специфіч­но людською формою діяльності-практикою. Цей факт незаперечне свідчить про людський характер інтуїції як форми пізнавальної діяльності.

На соціальний, тобто суто людський, характер інтуїції вказує і російський психолог Я. О. Пономарьов, який роз­глядає її як «міст» зі сфери психічних взаємодій до сфери соціального. Слід зазначити, що неспроможність багатьох конкретних інтуїцій полягає в помилковому зближенні її з суто біологічними чинниками. Саме таке ототожнення становило наріжний камінь поглядів одного з зачинателів ґрунтовного вивчення інтуїції — французького філософа Анрі Бергсона (1859—1941).

Однією з форм інтуїтивного осягнення реальності є так зване «перенесення в ситуацію», яке дозволяє безпосеред­ньо (на рівні досвідного знання) вступати в контакт з тим чи іншим об'єктивним станом речей. Вище вже наводнися приклад такого «перенесення в ситуацію» («жорстокий екс­перимент» Ейнштейна — перенесення в ситуацію тіл, що рухаються з швидкістю, близькою до швидкості світла). Зазначене «перенесення в ситуацію» дає високий пізнаваль­ний ефект у таких важкодоступпих для «безпосереднього» пізнавального контакту сферах, як вивчення давно мину­лих історичних подій.

 Яскравим прикладом такого роду інтуїтивного пізнання були подорожі відомого норвезького вченого Т. Хейєрдала по Тихому, Індійському і Атлантичному океанах. Подоро­жуючи на плоту від берегів Південної Америки до островів Тихого океану, Т. Хейєрдал переконливо довів справедли­вість висунутої ним «божевільної» ідеї про південно-американське походження високої культури, пам'ятники якої роз­кидані по островах Океанії. Після Хейєрдала було здійснено чимало подорожей, які відтворювали плавання X. Колумба, Еріка Рудобородого та інших відомих мандрівників. Це пролило нове світло на цілий ряд обставин, дозволило по-новому оцінити знамениті події минулого.

Інтуїція становить ядро усякого справді творчого мис­лення, яке визначається як «мислення, стимульоване за­вданням, розв'язання якого не може бути безпосередньо отримане шляхом логічного висновку з існуючих засновків, а передбачає утворення нових способів діяння або своєрід­не використання вже існуючих способів, що призводить до виникнення нових знань». І хоча, як зазначає Я. О. Пономарьов інтуїція не тотожна творчості (вона лише її момент, хоча і найважливіший), інтуїцію, як і творчість у цілому, не можна звести до діяльності, що здійснюється алгоритмічно. Там, де є такий алгоритм, зауважує Пономарьов, там творчості немає. Кульмінаційний акт творчості харак­теризується саме відсутністю такого алгоритму.#

Безпосередність, очевидність результатів інтуїції, безпе­речно, зближує наукову творчість з художньою. В науко­вому мисленні, згідно з Ейнштейном, завжди присутній еле­мент поезії. Справжня наука і справжня музика вимагають однорідного мислительного процесу. І справді, подібно до того, як наукове дослідження нових фактів вимагає актив­ного проникнення вченого «всередину» цих фактів, так і всякий художній твір, вводячи читача (глядача та ін.) в ситуацію свого змісту, вимагає активного засвоєння цього змісту.

Недаремно багато видатних учених підкреслювали вели­ке значення для визначення істинності тієї чи іншої науко­вої теорії не тільки логічних, але й естетичних критеріїв (критерію «внутрішньої, досконалості» в Ейнштейна або «математичної витонченості» в А. Пуанкаре).

  Естетичним критеріям належить особлива роль при ви­значенні напряму свободного вибору вихідних принципів нової теорії з певного числа  формально  можливих. «У Ейнштейна,— пише Б. Г. Кузнецов,— математична ви­тонченість набуває онтологічного смислу, витонченість тео­рії відображає її близькість до дійсного світу... При виборі наукової теорії з числа багатьох теорій, що відповідають спостереженням (спостереження, згідно з Ейнштейном, не визначають теорію однозначним способом), свідомість діє активно і виходить з критеріїв внутрішньої досконалості, зокрема — з максимальної витонченості теорії, з мінімаль­ної кількості її незалежних засновків» .#

За свідченням Д. Даніна, англійський фізик П. Дірак висловив думку, що красу фізичної теорії слід визнати од­ним з критеріїв її істинності. Той же Дірак говорив, що основні ідеї класичної механіки і закони, що керують засто­

#.Пономарев Я.А. Психология творческого мышления .М.,1960

#Кузнецов БГ. Эйнштейн .М.,1963 С.118.119

суванням цих ідей, утворюють просту і витончену схему. Здавалося б, ця схема не може бути поліпшена без втрати всіх її привабливих властивостей. Проте виявилося мож­ливим ввести нову схему, названу квантовою механікою, яка більш придатна для опису явищ атомного масштабу і певною мірою більш витончена і задовільна, ніж класична схема.

Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції
. Говорячи про логіко-дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу, вказуючи при цьому на їх глибоку відмін­ність, багато авторів виявляють тенденцію до їх абсолют­ного протиставлення. На нашу думку, таке протиставлення має рацію лише як протиставлення двох різних способів отримання знання про внутрішню структуру досліджуваних об'єктів. «За допомогою логіки доводять, за допомогою інтуїції винаходять» —у цьому висловлюванні Л. Пуанкаре вдало (хоч і не зовсім точно) вказано межу між логікою та інтуїцією.

Інтуїція дає початкове знання про об'єкт («винаходить»), логіка ж розгортає з цього початкового знання низ­ки висновків, роблячи явним те, що неявно, приховано вже містилося в цьому початковому знанні («доводить»). Не­точність Пункаре полягає в дещо спрощеному розумінні ним «доведення» як нетворчого акту. Насправді ж логіка «винаходить» не в меншій мірі, ніж інтуїція. Прикладом цього може слугувати майже увесь зміст математичного знання або відкриття більшості елементарних часток.

Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям по­лягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомої людині сфери буття, друге- самі ці сфери буття, створю­ючи фундамент для логічних відкриттів. До речі, інтуїція також і «доводить», тільки доведенням інтуїтивних поло­жень слугує не логічне міркування, а очевидність.

 Протилежність між логікою та інтуїцією, що особливо рельєфно виявляється при зустрічі пізнання з новою сфе­рою буття, серед дослідників проблеми інтуїції, як уже зазначалося, фіксувалась як абсолютна протилежність. В основі такої абсолютизації лежала неможливість зведення інтуїції до логіки. Численні спроби такого зведення незмінно закінчувалися невдачею.

Подібно до того, як анатомічний розтин живого організ­му, вбиваючи його, не може виявити сутність життя (хоча і дає певну важливу інформацію про деякі моменти жит­тєвого процесу), так і логічний аналіз інтуїції здатний да­ти нам лише статичну сукупність елементів, єдність яких і складає інтуїцію. Однак сама ця єдність (інтуїція) за умов логічного «розвитку» не може бути відтворена у формі «живого», «цілісного» процесу. Оскільки звичайно факт не-зводимості інтуїції до логіки осмислюється з позиції, що ототожнює мислення взагалі з дискурсивним (логічним) рівнем мислення, інтуїція ніби виноситься за межі мислен­ня і абсолютно протиставляється йому. У зв'язку з цим деякі мислителі зробили висновок про непізнаваність ін­туїції.

Логіка та інтуїція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуїції прирікає мислен­ня на беззмістовність, призводить до обезсмислювання науки, оскільки з неї вилучаються інтуїтивно пізнавані «не­обумовлені» вихідні принципи. Інтуїція ж без логіки пере­творює мислення на «відображення безпосередньо даного». Таке мислення виявляється нездатним для ідеальної пере­будови наявного з метою його практичного перетворення, тобто робить неможливою практику як специфічно люд­ський спосіб буття у світі. І в тому, і в іншому випадку мислення руйнується, втрачаючи свої специфічно людські риси.

Інтуїція і логіка виступають не просто як елементи люд­ського мислення, а як взаємопроникаючі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежовувати до­свідне пізнання як сферу панування інтуїції і теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуїції чи логіки у вказаних сферах.

 У найстрогіше логічне доведення органічно вплетена інтуїція. Вона стає тут елементом, що об'єднує в цілісність увесь ланцюг елементів доведення (інтуїтивним є і перехід від однієї ланки ланцюга до іншої). Наявність інтуїції в будь-якому логічному міркуванні виявляється у факті не­достатності однієї лише формальної сторони доведення. Кожному викладачеві відомо, що мало просто послідовно викласти хід доведення того чи іншого положення. Для слухачів таке доведення виступає лише як механічна су­купність ланок логічного ланцюга. Необхідні певні зусил­ля, щоб ці ланки (кожна окремо добре відома слухачам) злилися в їх головах в єдиний, цілісний ланцюг — вис­новок.

Слід зазначити, що й осягнення такої цілісності отри­мується інтуїтивно. Проблема інтуїції стає тут проблемою розуміння, яка набула нині глобального значення, далеко вийшовши за межі суто навчальних питань. У філософсько­му плані ця проблема нині інтенсивно опрацьовується пред­ставниками герменевтики, в нашій же філософській літе­ратурі вона тільки-но починає розроблятися. До недавнього часу не тільки дослідженню, але й самій постановці про­блеми розуміння заважали настанови на заперечення будь-якого інакомислення, утвердження «класової непримирен­ності» до будь-яких проявів «непролетарської» ідеології.

Не існує й інтуїції, «вільної» від логіки. Логіка присут­ня в будь-якому інтуїтивному знанні в наявному вигляді. Адже логічне конструювання теоретичної системи на базі інтуїтивно отриманих вихідних принципів є не чим іншим, як втіленням тієї неявної логіки, яка в «згорнутому» ви­гляді містилася у вихідних принципах. Більше того, логіка й інтуїція являють собою, по суті, один і той же рух пізнан­ня, але тільки в протилежних напрямах. Висловлюючись мовою математики, їм притаманні «різні знаки».

Вище вже йшлося про те, що вихідні принципи теорії не можуть бути результатом логічних міркувань і пізна­ються лише інтуїтивно. Та це справедливо лише тоді, коли йдеться п|ро логічні засоби даної теорії, які цілком можли­во отримати логічними засобами іншої, більш потужної теоретичної системи. Так, класична механіка (зі своїми вихідними принципами) може бути виведена з квантової механіки як граничний випадок останньої. Таким же чи­ном параболічна (евклідова), гіперболічна (Лобачевсько­го) і еліптична (Рімапл) геометрії можуть бути отримані логічними засобами геометрії Рімапа в широкому розу­мінні.

  Реальний рух пізнання, звичайно, йде від теорії меншої загальності до теорії більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а включає її в себе, по-но­вому організуючи її зміст. «Кожна епоха в науці,—заува­жує Б. Г. Кузнецов,— відрізняється від попередньої не за­ходом вчорашнього сонця, а появою нового, більш яскра­вого світла. В новому освітленні старе джерело світла не згасає і не зникає. Воно тепер освітлює лише частину кар­тини світу. Стара теорія стає окремим випадком більш загальної і точної». Тому цілком природно, що засновки, з яких можуть бути отримані логічним шляхом вихідні принципи теорії, завжди лежать за її межами, у сфері но­вої, більш загальної теорії.

Вихід за межі неможливий засобами даної теорії, оскільки тут правомірна лише інтуїція. Рухаючись від да­ної до більш загальної теорії, а від неї до ще загальнішої . і т. д., людина реалізує переходи за допомогою інтуїції. І лише оглядаючи з позицій більш загальної теорії компо­ненти, що входять до неї як граничні випадки, можна вивес­ти за допомогою логіки те, що в реальному історичному русі пізнання осягалося інтуїтивно.

Отримані засобами інтуїції знання пізніше можуть бути опредметнені в мові, виражені, згідно з Я. О. Пономарьовим, у знакових моделях звичайної мови, формалізовані засобами метамови і т. п. Вони, таким чином, можуть зов­сім перестати бути інтуїтивним знанням. Однак за похо­дженням вони завжди залишаться інтуїтивно здобутими знаннями. Тому логіка може обгрунтувати "вихідні принци­пи попередніх теорій лише «заднім числом», при зворотно­му рухові — від теперішнього до минулого.

Проте, щоб мати можливість такого зворотного руху, необхідно, щоб минуле вже здійснилось, а це можливо лише інтуїтивно. Таким чином, абсолютне протиставлення логіки й інтуїції (як і всяка абсолютизація) неправомірне. Логіка й інтуїція органічно пов'язані, взаємопроникають у реальному процесі пізнання, і всяка спроба розірвати їх унеможливлює саме пізнання.

Осягнення істини, отже, це не знаходження якогось го­тового результату. Таке осягнення є вибором, вільним твор­чим вибором. Так, закони електрики (сукупність об'єктив­них взаємозв'язків, що утворює сферу електричних явищ) у своєму функціонуванні знаходять найрізномінітніші при­родні прояви, які, однак, обмежені певним колом можли­вого в природі. Ні електростанції, ні високовольтні лінії електропередач не народжуються в самій природі. І яким би повним і глибоким не було відображення людиною при­родної електрики, коли б це відображення лише копіюва­ло природний процес, людина ніколи не тільки не збуду­вала б жодної електростанції, але й найелементарнішого громовідводу. Але в тому-то й справа, що, осягаючи істину про електрику, людина при цьому не просто «знаходить» її в певному об'єктивному стані речей, не просто «йде услід за порядком природи», але й вносить у цей порядок щось від себе, стає ніби співавтором природи, а не лише її слух­няним учнем.

 Процес осягнення істини, оскільки він здійснюється в ході пізнавальної діяльності реальної (а не зведеної, як у Гегеля до самосвідомості) людини, є насамперед активним творчим процесом, а не автоматичним, однозначно детермі­нованим природною необхідністю «доведенням» істини. В процесі пізнання людина не просто «виконує настанови» тієї чи іншої логічної схеми, що відображає вимоги наяв­ної необхідності, а вільно обирає свій шлях.

Висновок

Розглянувши цей матеріал ми познайомились з пізнанням як творчістю , з проблемами істини , з суб”єктивними і о”бєктивними характеристиками істини , з їх абсолютними та відносними характеристиками. Познайомились і проаналізуали шляхи і способи пізнавального освоєння світу. Освоїли, що існують досвідно-практичні джерела пізнання.

Розглянули поняття пізнання і визначили, що пізнання - процес цілеспрямованого , активного відображення дійсності в всвідомості людини , зумовлений суспільно-історичною практикою людства.він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Визначили, що пізнавальний процес відображає не саму реальність , як таку ,а “конструктивні схеми” речей і прцесів ,що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем”, але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів,тобто-можливості.

Познайомились  також з поняттям заблудження (омана).Заблудження- це такий зміст людського знання , в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб”єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження –це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб"єкта.Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

Визначили ,що в пізнанні бере участь багато факторів:не лише притаманні людині здібності,а й вироблені в ході історичного розвитку різні евристичні ,методологічні та методичні засоби, дослідницькі програми ,а токож суспільновироблені цінності та оцінки , в яких виражені певні граничні орієнтації знань , інтересів, пріоритетів суб”єкта