- знання чинного законодавства, правил і норм поведінки в суспільстві;
 - правову культуру особистості (її ставлення до права і правової
 системи, її переконання, цінності, ідеали, що дозволяють їй регулювати
 свої дії у відповідності до діючих законів);
 - правову активність (готовність особистості до корисної діяльності у
 сфері правового регулювання, вміння різнобічно розглядати та
вирішувати правові проблеми,відстоювати власну думку, знати і
використовувати на практиці механізми захисту прав і свобод людини);
 - правові навички та уміння (навички використання отриманих правових
 знань при вирішенні реальних життєвих проблем).[11, с.4]
1.2.1 Конвенція ООН про права дитини
“Світовою конституцією прав дитини” називають Конвенцію про права дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та Сполучених Штатів Америки.
Конвенція — документ високого міжнародного рівня, який має велику обов’язкову силу для тих держав, які його ратифікували. Необхідність охороняти дитину також була передбачена у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року, міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., в документах спеціалізованих установ ООН , таких як МОП, ЮНЕСКО, ВОЗ.
Норми Конвенції про права дитини діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною. Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий рівень життя.
Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації, сексуальної, комерційної експлуатації, насильства і особливо піклуватися про дітей-сиріт та біженців.[12, с.1-3].
Конвенція ООН про права дитини, визнала дитину суб’єктом права, а її інтереси пріоритетними перед потребами суспільства, вона конкретизує, поглиблює положення Декларації прав дитини.
Положення Конвенції можна звести до чотирьох основних вимог, які мають забезпечити права дітей на: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства (Конституція). При цьому в Конвенції закладено два цілепокладаючі принципи:
 -- дитина є самостійним суб’єктом права, тому охоплюючи весь комплекс громадських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, Конвенція одночасно визначає, що реалізація одного права не віддільна від реалізації інших;
 -- пріоритетність інтересів дітей перед потребами сім’ї, суспільства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не лише здоров’я і безпечного середовища, які відповідають рівню за нормами охорони здоров’я, забезпеченню нормами харчування, одягу і житла, але й надання всього цього в першу чергу [6,с330-332].
Водночас в цьому документі зафіксовані особисті, соціальні, культурні і політичні права дитини. До особистих відносяться права: на життя, на ім’я, на набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; на недоторканість житла; таємницю кориспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я; благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особистий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному, психічному відновленню та соціальні інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину [9, с.19-25].
Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому документі стоять права дитини. Права, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.
Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до них (мова йде про ім’я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами, сиротами та біженцями).
Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо).
Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови.
Конвенція надає точки відліку, за допомогою яких можна вимірювати ефективність зусиль різних країн щодо поліпшення життя дітей. Кожних п’ять років уряди мають звітувати перед Комітетом ООН з прав дитини.
Згідно зі ст.43 Конвенції про права дитини такий Комітет складається з десяти експертів, які відзначаються високими моральними якостями та визначною компетенцією в галузі, що їх охоплює ця Конвенція. Члени Комітету обираються таємним голосуванням, із числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями.[12, с.24]
Кожна держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що скликаються Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об’єднаних Націй.
Згідно із ст.44 держави-учасниці зобов’язуються подавати Комітетові через Генерального секретаря ООН доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:
-протягом двох років після набрання чинності цієї Конвенціії для відповідної держави–учасниці;
-надалі через п’ять років.[12,с.26]
Члени Комітету оцінюють їхні успіхи, зустрічаються з представниками уряду та прислуховуються до думок недержавних організацій (НДО) перед тим, як надати рекомендації щодо вдосконалення роботи у кожній країні.
З метою сприяння здійсненню конвенції та міжнародному співробітництву таких організацій, як Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація здоров’я (ВОЗ), Організація ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) та Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) заохочуються до надання консультацій Комітету та мають дозвіл на відвідання його засідань.
Вони можуть надавати Комітету відповідну інформацію та їх можуть запрошувати до надання консультацій щодо оптимального виконання Конвенції, разом з представниками інших організацій, визнаних компетентними, – в тому числі, інших органів ООН та НДО, що мають статус консультантів ООН.
В різних державах і регіонах світу Конвенція ООН про права дитини виконується по-різному із врахуванням особливостей та менталітету кожної держави. Але об’єднує всі держави по відношеннню до дітей – повага до дитини, її права та інтереси, турбота і любов. [8, с.119]
1.2.2 Права дитини на сім’ю
Кожна сім’я-це частина держави
Арістотель
Сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження, передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу чергу, сім’я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя. Основними методами збереження та зміцнення здоров’я в умовах сім’ї має стати профілактика захворювань та дотримання певних гігієнічних правил у повсякденному житті, оптимальна фізична активність, загартування організму, повноцінне харчування, запобігання шкідливим явищам – курінню, алкоголізму тощо[13, с.58-68].
Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.
Найважливішою умовою для розвитку дитини є її виховання в сім’ї. Це очевидно, тому не випадково, що Конвенція ООН про права дитини 1989 року містить перелік норм, які повинні забезпечувати захист сім’ї. Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та користуватися їх піклуванням (ст.7). Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і незалежного виконання батьками своїх обов’язків.
Взаємні права і обов’язки між батьками і дітьми виникають на підставі походження дитини від цих батьків, засвідченому у встановленому законом порядку.
В разі, коли батьки дитини на час її народження перебувають у зареєстрованому шлюбі, походження дитини підтверджується записом про шлюб батьків. В таких випадках, як правило, проблем не виникає. Навіть після смерті батька, якщо дитина народжується до закінчення 10-місячного строку, особу, що померла, записують батьком. Це правило поширюється і на випадки розірвання шлюбу, якщо мати на момент народження дитини не вступила в новий шлюб. В цьому разі батьком дитини записують нового чоловіка матері.
У випадку, коли батьки новонародженого не перебувають у зареєстрованому шлюбі, то батько може звернутися із спільною заявою з матір’ю дитини до органів РАГСу і просити визнати його батьком.
Якщо ж батько не погоджується добровільно визнати походження цієї дитини від нього, то цю обставину може встановити суд за заявою матері, опікуна дитини, особи на утриманні якої перебуває дитина. В разі незгоди матері подати спільну заяву з батьком до органу РАГСу, звернутися до суду з вимогою встановити батьківствоможе і саи батько. Таким правом закон наділяє і дитину, але лише з досягненням нею 18 років. Крім того, важливе значення мають експертизи (зокрема, судово-медична, судово-біологічна та ін.).Особливого значення набуває генетична експертиза, оскільки процент помилки в такій експертизі зовсім незначний. Саме ця експертиза майже достовірно підтверджує батьківство чи материнство. Отже, в разі підтвердження походження дитини від цих батьків між ними виникають взаємні права та обов’язки.
Згідно із ст. 58 КпШтС України батьки і діти зобов’язані надавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному. Права та обов’язки між батьками і дітьми можуть бути особистого та майнового характеру.
Особисті права та обов’язки дітей позбавлені грошового змісту, їх не можна оцінити і в грошах. Вони тісно пов’язані з особою: їх не можна подарувати, відмовитися від них. Загалом ці права та обов’язки тривають до досягнення дитиною 18 років, або до часу одруження, вони також припиняються зі смертю однієї із сторін.
Згідно із ст.61 КпШтС батьки мають право і зобов’язання виховувати своїх дітей, піклуватись про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці.
Коли дитина народжується вона має право отримати ім’я. Відповідно батьки згідно з статей 62 і 63 КпШтС мають право та обов’язок призначати прізвища, ім’я та по-батькові дитини. Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище отримує і дитина. Якщо у батьків прізвища різні, вибору імені закон обмежень не встановлює, але батьки повинні дуже відповідально поставитись до вирішення цього питання, щоб у майбутньому не виникало для дитини негативних наслідків. Також можна присвоїти дитині подвійне ім’я.
З досягненням дитиною 16 років вона може звернутися до РАГСу із заявою з проханням змінити її прізвище або ім’я та по-батькові.
Батьки мають право визначити місце проживання дітей. Діти можуть тимчасово проживати у родичів, як правило, у бабусі та дідуся, але ця обставина не позбавляє їх батьків та не знімає обов’язку по вихованню.
Згідно із статею 17 Цивільного кодексу України місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 15 років, визнається місце проживання їх батьків.
Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і незалежного виконання батьками своїх обов’язків. Суд, наприклад, може позбавити батьківських прав батька та матір, стягнути з них аліменти, засудити їх за ухиляння від сплати, але примусити батьків піклуватися про своїх дітей неможливо. До батьківства і материнства треба готувати з раннього віку, насамперед, на прикладі власних батьків, їх ставлення до дитини та виконанні батьківських обов’язків взагалі. [9, с.51-80]
У Конвенції ООН про права дитини проголошується, що дитина не буде розлучена з батьками всупереч їх бажанню, крім випадків, які передбачені законом. У Конвенції йдеться також про визнання місця проживання дитини. Якщо батьки не можуть домовитися про це, суд вирішує, з ким залишається дитина.
Ст.10 Конвенції ООН про права дитини йдеться, що в разі розлучення батьків дитина має право підтримувати контакти з ними. Коли таке розлучення спричинене затриманням, ув’язненням чи смертю когось із батьків, держава повинна надати дитині чи батькам інформацію щодо місця перебування відсутнього члена сім’ї.[12c.8]
Батьки повинні спільно вирішувати питання виховання дітей. Коли батьки проживають окремо, то той із батьків, що проживає з дитиною, не повинен чинити перешкод для спілкування з дитиною іншого з батьків. Якщо батьки не можуть дійти згоди з цього питання, то слід звернутися до органів опіки і піклування, а далі до суду.
У випадку, коли дитина тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, вона має право на особливий захист і допомогу держави, як це передбачено у ст. 20 Конвенції [12,с.12]. Майнові права та обов’язки між батьками та дітьми можуть виникати з приводу майна, яким володіє сім’я, а також з приводу отримання аліментів. Батьки управляють майном дітей до досягнення ними 18 років або до моменту їх одруження, бо з цього часу вони можуть самостійно вчиняти всі дії пов’язані з майном. У батьків і дітей може бути спільна власність. Батьки мають утримувати своїх дітей до 18 років.
Проблема сімейного життя, стосунки між батьками і дітьми є дуже складними. У літературі іх часто називають “вічними питаннями” і присв’ячують їм романи, п’єси, повісті. Ці відносини впливають на характер, погляди і житєву позицію людини, що росте, допомагають їй стати гармонійною і цілісною або перешкоджають її розвитку.
Найкращим шляхом життя сім’ї безумовно є порозуміння, повага, свідоме дотримання всіма її членами правових і моральних норм по відношенню одне до одного. У такій сім’ї діти і батьки будуть щасливими, збережуть вдячність і готовність допомогати один одному до глибокої старості й у будь яких ситуаціях життя [14, с.16-2].
1.2.3 Право на освіту
Освіта відіграє в житті людини дуже важливу роль. Завдяки їй у людини формується характер, погляди на життя, суспільні інтереси й власні принципи. Освіта – своєрідний моральний грунт кожної людини.
Права дитини якнайкраще можна зрозуміти тоді, коли їх пізнають у дії. Щоденне шкільне життя дає певний досвід і може підсилити формальне вивчення таких абстрактних понять, як свобода, право, толерантність, справедливість, і правда. Шкільна освіта, навчання взагалі – це окрема сфера суспільно-правових відносин, які регулюються спеціальними нормативними актами: статтями Конституції України, Законами України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, Статутом школи та будь-якого відповідного навчального закладу тощо. Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. В Конвенції про права дитини йдеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі — до дитячих(ст.17).
Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатися може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні — незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання і стану здоров’я.
Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстерном.
Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводиться до запровадження обов’язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України “Про освіту” 1991 року, який встановив обов’язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року значно розширила право дітей на освіту. Згідно із ст.53 Конституції повна загальна освіта обов’язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність [9,с.52-118]. Так, державою проголошено безкоштовна освіта, що забезпечується розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній та комунальній власності, а також в державних закладах частина студентів навчаються на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права дитини. Важко переоцінити п.2 ст.28 Конвенції ООН про права дитини, що приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують гідність дитини. Законом України “Про освіту” та іншими нормативними документами встановлюються права та обов’язки учнів та вчителів. Дотримуючись їх, можна досягти врегулювання частих конфліктів між цими сторонами та дотримання і контролю закону з обох сторін.
Згідно з статею 51 учні мають право:
-обирати профіль навчання,індивідуальні програми, позакласні заняття; вносити пропозиції з питань організації та умов навчально-виховного процесу, відпочинку, побуту учнів;
-користуватися навчальною, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою навчального закладу;
- на захист від будь-яких форм фізичного та психічного насильства;
-оскаржити в разі незгоди четвертну, річну, підсумкову оцінку до ради освітнього закладу у місячний термін і скласти екзамен з відповідного предмета;
- участь у юнацьких та молодіжних організаціях;
-брати участь у науково-дослідній, констукторській, експериментальній чи інших видах науково–практичної діяльності: конференціях, олімпіадах, конкурсах, виставах;
-особисто або через своїх представників брати участь у громадському самоврядуванні навчального закладу.
Разом з тим учні мають такі обов’язки:
-дотримуватись законодавства, моральних та етичних норм;
-систематично і глибоко оволодіти знаннями, підвищувати
 загальнокультурний рівень;
-дотримуватись правил внутрішнього розпорядку, підтримувати
 навчальну дисципліну;
-бережливо ставитись до майна закладу освіти;
-дбати про власну гігієну та охайний зовнішній вигляд.
Держава має стежити за тим, щоб освіта забезпечувала розвиток особистості, талантів і здібностей дитини у якнайповнішому обсязі виховання, поваги до прав та свобод людини, повага до батьків, культурної самобутності, мови, національних цінностей країни, у якій проживає дитина, країни походження дитини, підготовку до свідомого життя у вільному суспільстві.
Та чи повністю реалізоване право на освіту в нашій країні?
Тепер з’явилось чимало комерційних навчальних закладів. Це, звичайно, добре, що діти можуть одержати глибші знання, ніж у звичайних школах. Але багато дітей з малозабезпечених сімей не можуть навчатися там, де б вони бажали, оскільки батьки не мають змоги заплатити за навчання. А в звичайних школах ще досить часто зустрічаються вчителі з авторитарним підходом до навчання, вони вимагають, щоб діти були тупими “солдафончиками” з відсутністю власної думки. В школі діє принцип “Вчитель завжди правий”, якими безглуздими б не були його вимоги ,і ніхто не вважає за потрібне поцікавитися і думкою учня. Часто дитина не має можливості відстоювати свою позицію. А дітям хотілося б бачити поряд із собою доброзичливих наставників, до яких можна б було звернутися як до старших товаришів за порадою, підтримкою, поговорити про щось хвилююче і наболіле, відчути, що вчитель проникається твоїми проблемами.
Що ж стосується вищої освіти... В Конвенції, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти та інших міжнародних документах наголошується, що вища освіта має бути однаково доступною для всіх відповідно до здібностей кожного. Останнім часом в Україні стало широко розповсюджена комерційна форма навчання, що зробила доступним навчання на престижних факультетах у вузах для деяких верств населення. Але ж чим вищий інтелектуальний потенціал країни, тим більш розвиненою буде ця країна. Освіта дає змогу забезпечити соціальний захист, зменшити безробіття. Держава має бути зацікавлена у високій освідченості своїх громадян.
1.3 Висновки до 1-го розділу
Проблема соціально-правового захисту дітей є актуальною для України особливо сьогодні, в часи економічної та соціальної нестабільності. Закономірно, що політика держави щодо питань соціально-правового захисту дітей, формується, в першу чергу, на законодавчому рівні. За активною участю міністерств, дитячих та молодіжних організацій, наукових закладів проведено роботу щодо підготовки нормативно-правової бази, яка знайшла своє втілення в законодавчих актах Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Указах Президента та інших нормативно-правових документах. Не зважаючи на досить велику кількість документів, що забезпечують юридичну підтримку дитинства в Україні, діти продовжують залишатися однією з найменш захищених категорій населення. На дітях позначаються хворобливі наслідки суспільно-політичних та соціально-економічних процесів, що відбуваються в суспільстві. Одним із фудаментальних показників цивільної правової держави—захист інтересів та охорона прав дитини. Захистити і зберегти дитинство здоровим психічно і фізично – потенційна передумова стійкого економічного і соціального розвитку будь-якої країни. Отже соціально-правовий захист дитини передбачає:
-здійснення державної соціальної дитячої політики (або соціальної
 політики з питань дитинства);
-проведення спеціальних державно-громадських дитячих програм—
комплексних і цільових, як державного так і місцевого рівня;
-удосконалення законодавчого забезпечення і захисту прав дітей;
-створення соціальної служби або спеціальних служб з питань захисту прав дитини.
 Основою реалізації державної політики у справах дитинства виступає насамперед Конвенція ООН про права дитини – документ високого морального та педагогічного звучання. Повага до думки, поглядів особистості дитини повинна стати не тільки нормою загально-людської культури, а й нормою права.

Розділ 2. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИЙ ЗАХИСТ ДИТИНСТВА
2.1 Роль соціального педагога у реалізації прав дитини
Соціально-педагогічна діяльність повинна бути мистецтвом та конструктивною наукою, У вітчизняній літературі технології соціальної роботи трактуються як сукупність прийомів, методів та впливів, що застосовуються соціальними службами окремими закладами соціального обслуговування, соціальними працівниками з метою досягнення успіху соціальної роботи та забезпечення ефективності реалізації завдань соціального захисту населення [3,с.132].
У статті технології соціальної роботи розглядаються з, точки зору І.Пінчук, як “сукупність операцій, процедур соціального впливу на шляху одержання оптимального результату (зміцнення соціальної організації, поліпшення умов життя дітей, забезпечення сприятливих умов життя і діяльності тощо )“[4, с138,]
Соціальний педагог здійснює соціально-педагогічний захист дитинства у таких напрямках:
-загальноосвітній (допоміжний, позашкільний, і професійний), де створюються умови для інтелектуального розвитку особистості завдяки розгортанню мережі дитячих, підліткових, молодіжних об’єднань, шкіл, курсів, секцій, клубів за інтересами; поглиблюються наукові соціальні знання про суспільство, особу, сім’ю, сфери життєдіяльності через розвиток служб соціально-педагогічної допомоги; здійснюється підтримка дитячих, підліткових і молодіжних ініціатив із зростання і розвитку спортивно-оздоровчих закладів і проведення спортивних заходів, організації сімейного спортивного дозвілля тощо; розширюється технічна і художня творчість дітей завдяки застосуванню програм соціально-педагогічного захисту обдарованих дітей і підлітків; всебічно підтримуються екологічні експедиції, вивчення історії, мови, культури народу, створюються умови для професійної підготовки підлітків і передпідготовки молоді організовуються курси,консультації;
-виховно-профілактичний, що грунтується на виявленні несприятливих психобіологічних умов, психолого-педагогічних факторів, які зумовлюють відхилення у психічному і соціальному розвитку дітей, підлітків, в їхній поведінці, стані здоров’я тощо. З цією метою здійснюються організаційно-педагогічні заходи зі створення виховуючого середовища за місцем проживання дітей, включення різних соціальних інститів у процес виховання, надання соціально-педагогічної допомоги дітям із сімей групи ризику; розв’язування проблем зайнятості і працевлаштування неповнолітніх за рахунок створення робочих місць для молоді та неповнолітніх в умовах ринкової економіки; підтримка дітей завдяки залученню до різного роду установ спорту, культури, організації довкілля.
-охоронний (психолого-педагогічний), який передбачає соціально-педагогічну охорону і захист дітей (на противагу існуючій системі каральних заходів), неповнолітніх з відхиленням у поведінці; дітей і підлітків, які відчували на собі жорстокість, насильство; неповнолітніх, які повернулися з місць позбавлення волі; створення також юридичних консультаційних пунків, що забезпечують захист прав та інтересів дитини, роз’яснювання пільг молодим сім’ям, жінкам, неповнолітнім, молоді; соціально-правова, психолого-педагогічна підтримка дітей з неповних родин, формування правового ставлення до своїх батьківських функцій у розведених осіб і батьків, які не були в шлюбі; надання соціально-правової допомоги сиротам, інвалідам, а також сім’ям інвалідів, що мають неповнолітніх дітей, малозабезпеченим сім’ям групи ризику, дітям, які стали жертвами екологічних і технологічних катастроф, і тим, які потрапили в інші екстремальні ситуації (біженці, переселенці) тощо [2,с.185-187].
Один з можливих варіантів організації роботи соціального працівника щодо захисту прав дітей:
1.                Знайти однодумців серед колег і батьків. Розмістити статтю, про проблему, яка хвилює, у місцевій пресі.
2.                Під час розробки плану дій доцільно визначити мету і завдання кожного заходу, а також передбачити аудиторію, на яку спрямовується діяльність. Необхідно розробити методи і прийоми, які доведеться застосувати для досягнення визначених завдань, передбачити можливий результат кожного заходу і визначити терміни його проведення.
3.                Необхідно вивчити ті засоби, які вже є, хто і якою мірою може допомогти розробити план конкретних заходів, які організації зможуть підтримати чи надати можливість виступити перед необхідною аудиторією.
4.                Роботу слід проводити на всіх рівнях. Зміни відбуваються в результаті активної діяльності людей, окремих особистостей, в тому числі батьків, школярів, учителів, впливових чиновників тощо. Водночас домогтися запланованих змін можна завдяки тому, що на представників вищих еталонів влади здійснюється безпосередній вплив, з ними проводиться безпосередня робота. Слід вести роботу з мером, представниками місцевої влади, директором школи, профспілковими організаціями. В той же час така робота повинна проводитися паралельно з діяльністю, спрямованою на завоювання довіри і підтримки з боку батьків.
5.                Роботу по реалізації програми щодо захисту дітей слід проводити постійно. Адже будь-яка компанія має чітко визначений початок, середній етап і завершення. Це дозволить розподілити сили і на кожному етапі максимально зосереджуватися лише на вирішенні окремих питань.
6.                Необхідно створити базу підтримки. Вивчивши поле діяльності, слід визначити, звідки може бути найбільш вірогідною підтримка, що необхідно зробити, щоб привернути на свій бік найбільше число дітей, підлітків, батьків, педагогів. Можна організувати певні заходи і залучити при можливості як можна більше прихильників цієї справи.
7.                Не варто забувати своїх супротивників, тому періодично слід “закидати десант” у їх табір. Слід розробити стратегію поведінки, яка допоможе зміцнити позицію. Не варто ухилятись від дебатів з супротивниками, оскільки це дає змогу розповісти широкому колу людей про свої позиції.
8.                Розробити звернення для привернення уваги до проблеми. Поширення ідей про захист дітей не можна порівняти з рекламою. Можна використати у зверненні лозунги, факти, цифри аби переконати читачів у правдивості ваших слів.
9.                Необхідно навчитися використовувати ЗМІ у реалізації планів. Варто зустрічатися з представниками видавництв, журналістами, зацікавлювати їх постійно новими фактами, подіями.
10.           Не слід піддаватися слабкості і розпачу, якщо все відразу невдається. Необхідно проаналізувати на якому етапі і в чому була допущена помилка і почати діяти з того місця, і з тих же людей, по “гарячих слідах”, і постійно оприлюднувати результати роботи. Важливою є думка дітей і громадськості.Про їх думку повинні знати батьки, школа, організації та установи, з якими будете співпрацювати [8, с.120-123].
Пройшовши ці десять сходинок хоч раз, кожен спеціаліст соціально-педагогічної сфери зможе перевірити свою готовність до роботи у складній ситуації захисту прав дитини. Ефективність соціально-правового захисту дітей може бути досягнена при врахуванні наступних аспектів у роботі:
- здійснення роботи з використанням інноваційних методів навчання дітей в процесі цілісної взаємодії та співпраці того, хто навчає, і того, хто навчається; при цьому повинна бути витримана основна умова – навчання має бути спрямоване на розвиток особистості дитини, різноманітних форм її мислення та продуктивних способів діяльності, формування переконань,почуття відповідальності дитини за прийняті рішення; - інтеграція виховних впливів усіх форм організації навчання, позашкільних закладів, громадських організацій, залучати фахівців (суддів, працівників міліції, державних служб), а також найближче сімейне оточення дитини до роботи в напрямі забезпечення соціального захисту дитини не лише “зовні”,
- єдність і наступність виховних впливів;
- безперервність процесу формування правової компетентності дитини, починаючи вже з початкової школи, враховуючи при цьому динаміку суспільства, зміну законодавства;
-створення необхідних організаційно-педагогічних умов для реалізації вище перелічених завдань наприклад, випереджуючого науковометодичного забезпечення виховного процесу, формування творчого кваліфікованого педагогічного колективу для роботи з дітьми та їх родичами, створення відповідного позитивного мікроклімату для підвищення ефективності співпраці тощо) [11, c.6].
2.2 Механізми реалізації прав дитини в Україні
Сьогодні вже недостатньо просто змінювати світ в інтересах дітей, сьогодні вже йде мова про те, щоб змінювати світ разом з дітьми. Для цього треба слухати, що кажуть молоді люди, треба надати їм можливість висловлювати свою думку і брати участь у прийнятті рішень, що торкаються їх життя. Настав час перейти від доброчинності стосовно дітей до визнання того, що дитина, як і кожна людина, має власні права. У жовтні 2006 року Центр “Соціальний моніторинг”, за підтримки Представництва ЮНІСЕФ в Україні, провів соціологічне опитування дітей у віці від 9 до 17 років та їхніх батьків. Опитування проводилося у 106 населених пунктах України. Відповіді дали 5221 батьків. Опитування показало, що діти, які не чули про ті чи інші свої права, гарантовані Конвенцією ООН складають 9-28 %. Найменше діти знали про свої права на захист від втручання в особисте життя, від шкідливої інформації, сексуальної експлуатації та небезпечної праці. Майже кожна восьма дитина повідомила про порушення її прав, а кожна четверта була свідком того, як порушувалися права інших дітей [15, с.3].
У дев’яності роки – у 1990,1995,2000 роках співробітником Інституту молоді (Москва) С.Н.Щегловою проводилось анкетування підлітків України, пов’язане із з’ясуванням того, що вважають діти і підлітки своїми громадянськими правами та якими з них, по їх відчуттям, вони можуть скористатися. Приємно вражає, що у 2006 році з усіх опитаних не було жодної дитини, яка б відмовилась відповідати на ці питання, або не знала відповіді. В середньому кожний назвав по 9 основних прав і свобод громадян. При цьому анкетуванні з’ясувалось, що більше четверті респондентів не знали відповіді на питання про назву документа, де записані їх основні права і свободи. Опитування засвідчило, що більшість дітей України почуваються безправними у світі дорослих, що в них обмежені можливості висловлювати і обстоювати свої думки, що часто-густо вони навіть не знають, до кого звернутись у разі порушення їх прав. Третина експертів (з 99 опитаних) вважають, що ніхто із дорослих не сприймає дітей як повноправних членів суспільства. Більшість дійшли висновку, що спроби дитини відновити справедливість в тій чи іншій установі або закладі без допомоги дорослих приречені на невдачу. За думкою міжнародних експертів, в Україні потрібно створити систему закладів, куди б могла звернутися дитина за роз’ясненням гарантованих їх прав [16, с.4-5].